Олена виїхала із Луганська у 2014-му, за два тижні до початку дії Мінських домовленостей. Зараз мешкає у Старобільську, проте періодично їздить на окуповані території до своїх рідних. В цілях безпеки просить не фотографувати. Жінка згадує події літа 2014-го, на початку становлення так званої «ЛНР» в рідному Луганську.
«В одного чоловіка була дуже хороша дача. Вони (бойовики) хотіли зайняти його дім, а той не дав. То вони „шарахнули“ по його будинку з гранатомета. Чоловік в гарячці вискочив, наш водій його завіз до лікарні. Але в лікарні від опіків він помер. Ті розвалили його дім, спалили машину. Зараз там — бур’яни».
Тепер, більш, ніж за два роки, каже переселенка, таких випадків наче немає. Та й воєнну техніку на вулицях міста не побачиш. За її словами, рівень життя в самопроголошеній республіці дуже низький. Проте, обурює це не всіх.
«Зарплати там дуже низькі. Навіть якщо людина працює, отримує зарплату, як пенсіонери. Там декілька моїх знайомих працюють, отримують дві тисячі російських рублів, дві з половиною, три. Мій кум при Україні отримував шість тисяч гривень. Коли почалася ця війна, він: „Ура, Росія! Ура, Росія!“. Ми з ним завжди сварилися. І, що найцікавіше: зараз він працює на „Швидкій“ та отримує три тисячі російських рублів. Переведіть, це — копійки. Він радий і щасливий! Кажу: „Я тебе не розумію: тоді тобі шість тисяч платили, і ти не був задоволений, кричав, що мало. А тепер отримуєш копійки і — щасливий“. Є такі люди, їх хоч стріляй, але давай Росію», — каже Олена.
Весь бізнес, за її словами, ще з 2014-го зосереджений у руках Ігоря Плотницького — так званого керівника самопроголошеної «ЛНР».
«В час активних бойових дій знайомий водій казав, що вони возили бізнесменів в підвал. Хто підпише, що він віддає добровільно свій бізнес, то, можливо, ще залишиться живим. А хто ні — той покійник».
Малу зарплатню, за словами жінки, отримують навіть бойовики.
«Підвозили одного ополченця, він казав, що зараз мало платять. Ті, які на передовій, які стріляють, отримують більше. А ті, що в тилу, він казав, здається, що отримують 6 тисяч російських рублів. Один казав: „Не розумію, за що ми воювали. Нам зараз копійки платять“. Він з самого початку воював, рік, здається».
У магазинах можна побачити українські, російські та білоруські товари. Окрім торгівлі, яка в «ЛНР» процвітає, працюють у так званій республіці й декілька заводів. Проте, тепер в іншому напрямі.
«На заводах, в основному, плавлять метал, для танків і т.д. В Красному Лучі (тепер — Хрустальний) є завод, він раніше воєнним рахувався. Зараз всюди знімають алюміній, мідь, там переплавляють і відправляють в Росію, звісно. Де в нас раніше на авіазаводі ремонтували літаки, зараз ремонтують танки й різну зброю. Їздила я в Красний Луч до родичів. Всі бугри перед Красним Лучем були заставлені танками, „буратінами“ й іншою зброєю».
«Попри все, „чиновники“ самопроголошеної республіки пропагують любити Росію. Найактивніше в цьому напрямі працюють у школах, і не лише під час уроків», — каже жінка.
«Моя онука навчається у школі. Там поставили російський прапор, і школярі чергують біля того прапора. Українського нема. На території України російський прапор, і школярі його охороняють. Це нормально? В якій країні таке можна побачити?» — розповідає переселенка.
Незважаючи на російську пропаганду та залякування, за словами Олени, все більше луганчан чекають на Україну. Найактивніших за це суворо карають. Проте такі випадки стимулюють людей не вірити сліпо, а сумніватися та критично оцінювати дії «влади» «ЛНР».
«Багато людей розраховували, що все в нас буде, як в Криму — без війни буде тут Росія. А коли побачили, як бомбили, і як зараз проблемно кудись поїхати, то вони свою думку змінили. Їхала одного разу і бачила на стіні намальований російський триколор. А вранці їхала, той прапор замалювали і намалювали український двоколор. Перед лікарнею написано: „Луганск — это Россия“. Хтось закреслив, написав: „Питер — Россия“. Це, швидше всього, робить дітвора, молодь. Десь на балконі був вивішений російський прапор, три хлопці його зірвали і спалили. По вісім років їм дали. Хоча одному з них лише 14 років, іншому 17», — розповіла «Громадському радіо» переселенка із Луганська Олена, яка періодично їздить до своїх родичів на окуповані території.
Жінка каже, що потрапити до непідконтрольних населених пунктів Луганщини можна не лише за місцем прописки, головне — не викликати ніякої підозри та не бути в списках «ворогів народу» «ЛНР».
Анастасія Шибіко, «Громадське радіо», Старобільськ