Візуал із фото Світлани Берестовської. Зверху логотипи Громадського радіо та цифрової платформи «Додому».
Світлана Берестовська: 4 березня 2022 року ми з двома дітьми сіли в евакуаційну електричку, яка тоді їхала до Хмельницького. Початок війни, навколо все палало, ми виїжджали з передмістя Києва — з Боярки. Ми не знали, куди їхали.
Їхали на 2-3 тижні. Коли ми вже перебували в потязі, мені зателефонував мій друг, поляк, і запитав, як у нас справи. Він запропонував доїхати до будь-якого польського кордону і пообіцяв нас забрати. З величезними перешкодами в ці дні ми дісталися таки польського кордону, пішки його перейшли. Нас там вже чекали польські друзі, які забрали нас у маленьке містечко Єленя-Гура.
Там я з дітьми провела 2 місяці в чудовій польській родині. Потім ми ще 2 місяці з подружкою знімали маленьку квартиру, де жили разом із трьома дітьми.
Після цього я почала розуміти, що мені потрібно їхати у велике місто, де будуть великі можливості. Я відправила своє CV (резюме) на Польське радіо для України, яке у 2022 році тільки-тільки починало працювати. Вони якраз шукали людей для колективу: влітку 2022 року мене запросили до Варшави. По цей день я, власне, працюю радіоведучою в ранковому ефірі у Варшаві на Польському радіо для України.
Анастасія Багаліка: Що змінилося відтоді? Ви згадали відчуття тимчасовості цієї поїздки, цього рішення. Однак багато у кого від початку 2022 року відчуття тимчасовості змінилося на постійність.
Світлана Берестовська: Я почала розуміти, що це не на 2-3 тижні, вже перебуваючи в Єлені-Гурі — саме тоді, коли я почала шукати можливості перевести свою родину у велике польське місто. Це було літо 2022-го. Я розуміла, що це війна надовго. Однак сказати про постійність я теж не можу. Ми з родиною живемо тут і зараз, не плануємо нічого більше, ніж на кілька місяців. Я не можу сказати точно, що Польща — це мій дім і я залишусь тут назавжди. Але я й не можу сказати, що завтра повертаюся до України. Почуття невизначеності зі мною вже 4 роки.
Анастасія Багаліка: Що це відчуття невизначеності означає для вашого повсякденного життя і для більш глобальних стратегічних рішень?
Світлана Берестовська: Ти не можеш планувати своє життя. Мені здається, зараз у такому стані перебувають усі українці — в Україні або в будь-якій іншій частині світу. Ми не можемо зараз сказати, що буде за 3 роки.
Я не можу планувати свою старість, майбутнє своїх дітей. Хоча крок за кроком, звісно, їхнє життя триває: донька закінчує Варшавський університет, син ходить до польської школи
Анастасія Багаліка: Світлано, я не маю вашого досвіду. За роки вторгнення я не виїжджала з дітьми за кордон, але бачу, що пишуть жінки, які поїхали і описують якраз вплив тимчасовості свого становища. Багато хто пише про те, наскільки ментально важко жити у такому стані.
Світлана Берестовська: Коли ти мама і за тобою двоє дітей, ти просто вибудовуєш своє життя крок за кроком. Сьогодні я прокидаюся, роблю це. Завтра в мене є плани, я буду робити це. Це ментально важко, але я розумію, що мої діти принаймні зараз перебувають у безпеці і водночас усвідомлюю, що матерям, які залишаються в Україні, важче. Я не буду жалітися на ментальну вагу свого життя.
Анастасія Багаліка: Чи впливає на ваше повсякдення те, як багато українців, українок за кордоном намагаються щодня включатися у зв’язок з громадою, яка залишається в Україні, допомагати? Хтось фокусується на війську, хтось — на прифронтових територіях і цивільних, хтось — на інших гуманітарних потребах.
Світлана Берестовська: Мені пощастило з моєю «бульбашкою», з моїм оточенням, бо працюючи на радіо, я постійно спілкуюся з дуже активними людьми, в яких чітка проукраїнська позиція. Це люди, які приходять до нас на ефіри, не тільки українці, до речі: це іноземці, це дуже багато поляків. Кожного дня я спілкуюся з людьми, які хочуть допомагати Україні і роблять це кожен у свій спосіб.
Це надзвичайно тішить. По-перше, ти знаходишся в колі однодумців. По-друге, ти не випадаєш з українського контексту.
У Варшаві починають з’являтися маленькі театри, які ставлять українську класику. І ми бачимо, що це має величезний відгук серед людей. Молодь тут намагається просувати українську музику. Наші прекрасні літератори часто з’являються у студії Польського радіо для України. Спілкування надзвичайно допомагає тримати свою менталку.
Анастасія Багаліка: Досвід виїзду або переселення, якщо йдеться про міграцію всередині країни, сильно змінює соціальне коло спілкування. Чи можна налаштувати свою бульбашку і «відфільтрувати» оточення за цінностями?
Світлана Берестовська: Особисто я взагалі нічого спеціально для цього не робила, адже мені допомагає моя публічна робота радіоведучої, але я розумію, про що ви питаєте.
У Польщі, у великих містах, остатньо легко знайти таке середовище для себе, тому що тут, по-перше, дуже багато українців. По-друге, більшість українців доволі активні. Є багато майданчиків, куди ти можеш прийти, навіть нікого не знаючи, і достатньо того, що ти українець.
Наприклад, є український дім, український хаб, різноманітні майданчики, де ти можеш знайти друзів чи принаймні відчути себе українцем, спілкуватися своєю мовою, спілкуватися на ті теми, які тебе турбують, і тебе приймуть, тебе вислухають. Тут залишається дуже міцний зв’язок з українською культурою, тому що кожного тижня у Варшаві хтось приїжджає з України: і зірки, і музиканти, і літератори, відкриваються українські книгарні, проводяться фестивалі. Зараз я дуже чекаю, наприклад, на Фестиваль українського кіно, який триватиме тиждень у листопаді.
Польща відкрита до українців, незважаючи на те, що ми стикаємося періодично з випадками ксенофобії. Загалом, якщо ти хочеш, ти можеш знайти тут собі справу, знайти людину, яка з тобою поговорить українською, знайти те, чим ти можеш бути корисним.
Ми дуже багато про це говоримо в наших етерах. У Польщі працює багато громадських організацій, мета яких допомагати Україні. Це можуть бути волонтерські ініціативи, до яких можна приєднатися, книжкові клуби тощо. Цим часто користується українська молодь, яка в Польщі достатньо активна: вона не забуває свою батьківщину, вона знає, що там відбувається, і прагне допомогти.
Анастасія Багаліка: З вашого досвіду, чого люди найбільше прагнуть у цьому зв’язку, у цій залученості, громадянській активності? Це для того, щоб тримати зв’язок з Україною і залишатися частиною українського суспільства, чи для чогось іншого?
Світлана Берестовська: Думаю, багато людей хочуть повернутися додому. І щоб не бути відірваними від реальності, щоб відчувати свою ідентичність, продовжувати відчувати себе українцями, вони тримають зв’язок. Щоб діти не забули, ким вони є — особливо ті, хто приїхали сюди ще немовлятами.
Це одна з проблем українських батьків тут, у Польщі: як зберегти українську ідентичність для своїх дітей, як зробити так, щоб вони знали мову, як зацікавити їх українською книжкою, українською історією, бо українські діти зараз переважно в польській системі освіти, де вони вчать польську літературу, історію. У мене сину 13 років, я сама з цим стикаюся.
Анастасія Багаліка: Для тих, хто обдумує шлях повернення додому, я розповім про однойменну платформу «Додому», яку створили в межах проєкту YOUA «Формуємо нові шляхи, будуємо майбутнє України», що реалізується Deutsche Gesellschaft für Internationale Zusammenarbeit (GIZ) GmbH за дорученням Уряду Німеччини у співпраці з Міністерством соціальної політики, сім’ї та єдності України.
Варто зазначити, що технічний розробник платформи — громадська організація «Технології прогресу». Кошти державного бюджету України для розробки і функціонування цієї платформи не використовувалися. Сама платформа зараз перебуває у процесі тестування, тому розробники приймають відгуки щодо роботи.
У чому суть? Ви заходите на сайт і бачите там зведену інформацію, яка стосується питань повернення до України. Зараз це рішення системне, тому що коли людина виїхала і має побутові, інфраструктурні, робочі, — вкорінені речі, які тримають її за кордоном, — їх всіх треба обрати, обдумати і перенести назад в Україну і в українську реальність.
Часто йдеться не тільки про дорослу людину, а й про дітей, яким потрібна школа, освіта, медицина. У багатьох випадках потрібна робота. Щоб розібратися в усіх цих речах, дуже радимо відвідати платформу «Додому», де можна знайти більше інформації, підписатися на соцмережі проєкту в Інстаграмі та Фейсбуці і, власне, готуватися до цього процесу, який може бути швидким і відносно легким тільки тоді, коли вся підготовка буде дуже якісною і завершиться успішно.
Світлано, з вашого досвіду, чи справді на повернення впливає емоційність або підготовленість рішення?
Світлана Берестовська: У мене є кілька подруг, які повернулися до України, декілька з них ще у 2022 році, коли була деокупована Київщина. Деякі з них повертаються зараз, з дітьми, незважаючи на те, що їх усі відмовляють, навіть поляки. Повертаються додому, знаходять роботу. Здебільшого вони повертаються до своїх чоловіків, до своїх рідних домівок, але у тих, хто залишається, є свої причини перебувати в межах Євросоюзу.
На мій погляд, є три основні причини. По-перше, деяким людям просто нема куди повертатися: це або люди з тимчасово окупованих територій, або люди, які вже втратили свій дім.
Друга категорія людей — це батьки та мами. Я розкажу на своєму прикладі. Коли ми приїхали, моєму сину було 8 років. Ми два роки намагалися поєднувати українську школу онлайн і польську школу офлайн. Однак що старше стає дитина, то більше навантаження в обидвох школах. Прийшов момент, коли він мені сказав: «Мамо, треба обирати, я це не стягую. Я волію ходити в польську школу, тому що це офлайн, у мене там вже друзі з’явилися, це живе спілкування». Так ми його залишили в польській школі. Це мій біль, адже він не отримує зараз належним чином освіти, він не читає українські книжки. Батькам дуже складно зараз, адже вони думають: «А як я зараз свою дитину заберу в польську школу, і ми приїдемо в Україну, і він там не буде нічого розуміти». Він українською розмовляє, але правопис… Ви розумієте.
Багато батьків просто бояться і воліють дочекатися того моменту, коли дитина закінчить польську школу або вступить там до ЗВО. І вже тоді родина починатиме думати, можливо, про повернення в Україну.
Третя категорія людей чекає, коли закінчиться гостра фаза війни. Це величезна частина людей, яка просто хоче жити спокійно. Звісно, є окремі випадки: наприклад, коли українська жінка виходить заміж за поляка, і вона вже навряд повернеться.
Деякі кажуть, що дім — це там, де перебуває твоя родина зараз, де перебувають твої діти. Але я не можу назвати Польщу домом.
Незважаючи на вдячність цій країні, на те, що я тут вже перебуваю доволі тривалий час, я не будую довгострокові плани у Польщі. Те, що в нас вибили з-під ніг поняття «дім» — це найболючіше. І я кажу навіть не про фізичний дім, не про будинок з чотирма стінами. Я кажу про відчуття дому всередині. Ми його намагаємося зберігати, ми його зберігаємо. Я точно знаю, що мій дім — це Україна. Однак коли я повернуся додому — я поки для собі не дала відповідь на це питання.
Випуск підготовлено в межах проєкту YOUA «Формуємо нові шляхи, будуємо майбутнє України», що реалізується Deutsche Gesellschaft für Internationale Zusammenarbeit (GIZ) GmbH за дорученням Уряду Німеччини.
Проєкт YOUA сприяє діалогу між українцями в Україні та за кордоном і працює над покращенням інформаційної підтримки на шляху повернення та реінтеграції. Саме для цього в межах проєкту створено цифрову платформу «Додому».