Українська мова переважно рідна і часто не для спілкування. Стереотипно ми й досі називаємо її то співочою, то солов’їною, але краще б робочою і в побуті. Бо солов’їна — це хіба для шкільного підручника, а не для життя.
Говорили про те, що впливає на нашу мовну ідентичність і на наш вибір. Експертка — Ольга Кухарук, кандидатка психологічних наук, молодша наукова співробітниця Інституту соціальної та політичної психології. Ольга Кухарук у своїй дисертації «Особливості етнічної ідентичності представників різних етномовних груп українського студентства» досліджувала етнічну та етномовну ідентичність української молоді.
Мовна ідентичність — це знання і переживання своєї належності до певної мовної групи. Коли ми говоримо в контексті етнічної ідентичності, ми найбільше говоримо про етнонаціональну мовну ідентичність — про переживання своєї належності, знання про неї, знання мови, знання про мову в контексті її етнічного значення і значення як маркеру етнічної чи національної належності. Не всі українці, які належать до української етнічної групи належать до української етномовної групи, бо можуть бути українці, в яких рідна мова російська. У дослідженні ми вивчали, як ці групи співвідносяться, де у них є точки дотику, яким чином вони відрізняються.
Одним з результатів дослідження було те, що як тільки починаються мовні суперечки, ми маємо конфлікт ідентичності. В Україні є багато етномовних ідентичностей, відповідно багато етномовних груп. Кожна з цих груп має своє бачення своєї ідентичності. Наша ідентичність здається єдиною правильною — якщо у мене так, то непевно й у всіх інших так має бути. Коли хтось каже, що любить Україну, але не говорить українською, а хтось доводить, як правильно бути українцем, то це викликає сильний спротив. Ну як, чому? У мене ж саме так — у моїй картині світу все розкладено по поличках, а тут ходить людина, яка розказує, що все не так, що твоя етномовна ідентичність — неправильна.
Таким чином виникає дуже сильний конфлікт ідентичностей, коли ми не бачимо погляду іншого і з усієї сили захищаємо себе. Захищати свою ідентичність, точку зору і самість — нормально. Тут уже відбувається конфлікт, бо кожна зі сторін хоче довести право на свою ідентичність. Інша сторона ніби заперечує це право. У нас немає визнання того, що ми можемо бути різні у мовних питаннях.
Ми говоримо про культурну, масову травму, а мова скоріше є нервовою системою, нервами. Нервує весь організм. Якщо уявити народ як організм, то мова — його чутливість, здатність сприйняти й зобразити те, що відбувається. Зміна мови не відбувається просто так, має відбутися ціла низка дуже травмуючих або дуже важких подій, які будуть змінювати цю мовну ідентичність. Скоріше за все ці події будуть в культурному контексті, тому зміна мови або мовні травми нерозривно пов’язані з історичними та культурними травмами.
Більшість українців схвалюють українську мову як єдину державну. Коли тема мови звучить в контексті об’єднавчому, то це звучить зрозуміло і просто. Коли ж українська мова звучить в контексті — «ставаймо правильними українцями й говорімо українською», то починаються якісь конфлікти, шеймінг, нерозуміння.
Найпростіше — комунікувати через дискурс державної мови, яка всім зрозуміла і всіх об’єднує. Питання тільки в тому, як ще можна це комунікувати. Російська пропаганда прекрасно комунікує всі потрібні меседжі — і про загрозу мовного закону, і про утискання російськомовних. Питання в тому, що комунікувати незагрозливий, правильний меседж про те, що мовний закон всього лише про публічний простір, де вашим колисковим і книжкам нічого не загрожує не достатньо. Потрібно ще й долати те, що закладалося роками в пропаганді.
Повністю програму слухайте в аудіофайлі
Проєкт реалізується за фінансової підтримки Українського культурного фонду
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS