Іван Черненко: Раніше був створений психотип взаємовідносин між лікарями і пацієнтами, як між батьками і дітьми. І лікар, як суворий батько, повинен був іноді наказувати (як пряник і батіг). Але це неправильно, це погана комунікація. В ідеальній системі має бути комунікація між дорослим і дорослим. Тобто лікар і пацієнт — це не батько і дитина, а друзі, які один одного розуміють, довіряють, і працюють спільно на певну мету.
Ще один міф, який створювався роками: лікар — бог. Пацієнт питає, чому це так: «Не ваше діло, я бог, мені видніше». Потрібен бути діалог між пацієнтом і лікарем. І це нормально, коли пацієнт питає. Лікар мусить пояснити.
Лікарі, які бачать себе богами, не розуміють, що через це їх ще більше будуть хейтити. Лікар має право помилятися, як і будь-яка людина. Він не бог. І медицина — це звичайна робота.
В багатьох професіях помилка людини може принести до жертв, але чомусь жертви від помилки саме лікарів перебільшуються.
Українське суспільство часто не розуміє, що є речі, на які ми не можемо вплинути, у яких ми безсилі. І все, що ми можемо — це прийняти.
Ситуація з книги про пацієнтку з хворою печінкою. Ми відразу пацієнтці казали, що її хвороба — невиліковна. Усе, що ми можемо зробити — це виграти якийсь час, спробувати процес загальмувати, але в кінцевому результаті пацієнтка загине. В неї лишилися якісь роки. Якщо вона буде виконувати певні настанови, то ці роки в неї з’являться. На цьому етапі вона вирішує повірити в диво і знаходить професора, який призначає їй купу препаратів.
Найгірше те, що вона припиняє виконувати наші настанови та приймати препарати, які можуть загальмувати процес. А починає приймати купу БАДів. Так через декілька місяців вона до нас знову потрапляє і гине.
Дійсно, колись в лікарнях меню було жахливе. Я не можу сказати, що зараз воно ресторанне. Але в більшості випадків непогане.
Родичі думають, що лікарня — це сарай, де їхніх маму і тата не погодують, не напоять, одежу не дадуть і навіть не накриють ковдрою.
В нас довго був відсутній діалог між медиками і пацієнтами. На багато очевидних питань люди не знають відповіді. На жаль, українці дуже мало цікавляться своїм здоров’ям. Більшість питань, які для нас здаються дивними і незрозумілими, на них більшість європейців знає відповідь. Бо там люди дійсно цікавляться: «А чому так?». На жаль, люди споживають неякісну інформацію.
Дуже часто закінчується коробочка з препаратом, і пацієнт вирішує, що все, йому це більше непотрібно. Типу пролікувався — і досить. Дуже часто для пацієнтів незрозуміла фраза «довготривалий прийом препаратів», чи «пожиттєвий прийом». Через кілька місяців я знову з ними стикаюся, тому що вони вирішують, що це їм непотрібно. Є випадки, які потрібно лікувати постійно.
Інколи пацієнти сприймають постійне прийняття таблеток, як «Це значить, що я хворий. А мені добре. Чому я себе добре почуваю, і маю приймати ці ліки?».
В принципі, мабуть, у 40-50% ситуацій, дуже часто родичі або не договорюють, або відверто брешуть. Вони не роблять це навмисне, найчастіше вони соромляться. Наприклад, поступає пацієнт, лікар починає збирати анамнез, потім дивиться пацієнта, дивиться аналізи, і картинка не складається. Щось не те. Лікар виходить і ще раз питає, наприклад: «А точно пацієнт не зловживав алкоголем?», і тобі вкотре кажуть: «Ні, ви що, свята людина, ніколи». Лікар іще раз дивиться, проходить декілька днів, приходять інші родичі, і їх питають, чи точно пацієнт не зловживав алкоголем, і вони кажуть: «Та бухав кожен день». І все, лікар розуміє, що тепер картинка склалася. І лікар розуміє, що саме потрібно лікувати і що з пацієнтом відбувається. І таке дуже часто. Найчастіше приховують інформацію про зловживання алкоголем, наркотиками, часто приховують інформацію про те, що пацієнт був побитий.
Ми повинні оголосити амністію, як лікарям, так і пацієнтам, почати з чистого аркуша. Тому що часто ця недовіра не дає нам побачити істину, заважає діалогу.
Я би радив питати лікарів так: «Коли у вас буде вільний час, я би хотів дати відповіді на питання…». Тому що дуже часто лікаря дратують не самі питання, а відсутність часу. Він не може затриматись довго біля цього пацієнта, тому що в нього ще 20 таких самих.
Зазвичай, та інформація, яку ми говоримо, їм не подобається, вона така, яка є. І ми повинні сприймати її такою, якою вона є.
Ми повинні (і лікарі, і суспільство) прийти до того, що лікар — звичайна людина! Зі своїми емоціями, болем, проблемами, переживаннями. Лікар — це не машина. Як будь-яка людина, він має право відпочити.
Іноді лікарям дає перезавантажитися щире «дякую» від пацієнтів. Коли ти розумієш, що пацієнт гине, і ти не можеш ніяк допомогти, але ця, наприклад, бабуся на тебе дивиться, і каже: «Дякую, лікарю, що ви зробили все, що могли». І хочеться її просто обійняти і заплакати. Але саме це дає якийсь поштовх і розуміння, чому ти тут, і що ти тут не дарма.
Повністю програму слухайте в аудіофайлі
При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS