На Черкащині створили «Дім добра» для дітей-переселенців

У проекті «Ми різні. Ми разом», присвяченому проблемам переселенців,  говоримо про «Дім Добра»

для дітей-переселенців, який створила Тетяна Горозія у Жашкові на Черкащині. Гість – координатор проектів громадської організації  «Миротворець» Олександр Панасюк, який допомагав знайти фінансування для цього проекту. Тетяна Горозія телефоном розповідає про своїх вихованців. Руслан Нечипорук, студент-переселенець із Ялти, розповідає, що подав позов до суду на керівника управління праці та соціального захисту населення Голосіївського району Києва: судиться із соціальною Києвом за те, що його не визнають “тимчасово переміщеною особою”. 

Тетяна Трощинська: Розкажіть, будь ласка, трошки історію цього дитячого будинку.

Олександр Панасюк: Історія розпочалась 9 місяців назад наша організація «Миротворець» познайомилась з унікальною жінкою з Черкаської області . Вона хотіла відбудувати дитячий будинок і вона знайшла нас. Вона зробила клич про допомогу в серпні минулого року, ми одразу відреагували. Ми зрозуміли, що цей проект має право на життя. Мета проекту полягала в тому, що жінка хотіла створити дитячий будинок і змогли його відбудувати.

Тетяна Олексіївна [Горозія] взяла під опіку трьох дітей з зони АТО. Вже сьогодні четверо дітей з АТО, які стали сиротами не так давно чекають на приїзд Тетяни, яка готова забрати їх до себе в сім’ю.

Тетяна Трощинська: Ви писали, що 9 місяців шукалося фінансування – це складний проект був?

Олександр Панасюк: Якщо говорити відверто, то дуже мало людей вірили в спроможність цього проекту, тому що основою цього проекту було показати суспільству цей відкритий альтруїзм однієї людини. Ми безпосередньо збирали гроші на будинок. Весь проект будувався на довірі.

Андрій Куликов: Які документи довелося збирати, для того, щоб це було зроблено?

Олександр Панасюк: Ми звертались в міністерство соціальної політики. Документи були направлені від її району і мінсоцполітики на той дитячий будинок, під юрисдикцією якого він знаходився. Будинок був вивезений із міста Мар’їнка. Вся юридична процедура йшла гладко і відкрито.

Тетяна Трощинська: У нас на прямому зв’язку є Тетяна Горозія. Скільки вже у вас з’явилося діток? Хто вони?

Тетяна  Горозія: Зараз в домі добра 4 діток, 3 з них з зони АТО. Найстарша дівчинка Наталя поступає. Вона вернулась в Донецьку область, по інтернету ми знайшли її тьотю. Троє зараз в домі добра.

Тетяна Трощинська: Чому ви вирішили це зробити?

Тетяна  Горозія: Моя історія почалася з батькових історій. Мій батько виріс сиротою, тому я поступила до педагогічного училища, бо хотіла працювати з такими дітьми. Хотіла, щоб сирітства було менше. Я будувала дім для діточок з Черкаської області, але коли побачила як вивозять дітей з зони АТО, як вони плачуть, як вони кричать… Я подумала, чому б не зробити таку гарну справу – не забрати звідти тих, хто найбільше нуждається. Требу звідти забирати дітей, не боятися.

Тетяна Трощинська:  Про що ви вже встигли з ними поговорити , що їх турбує, що вони кажуть?

Тетяна  Горозія:  За півроку поговорити прийшлось майже про все. Діти бояться втратити батьків. Дітки, яких я забрала, вони мами майже не пам’ятають. Старшенька Наташа пам’ятає, а двоє найменших Діма і Танюша , вони мами не пам’ятають. Коли їх привезли , їх найбільший страх був втратити мене. Тому я намагаюся бути  ними завжди . Завтра вони відлітають до Італії на відпочинок і я буду сумувати за ними цілий місяць. Вони мене запитують, ти з нами, мамо, ти з нами? Я кажу, що подумки буду завжди з ними.

Олександр Панасюк в ефірі “Громадської хвилі” опублікував телефон за яким можна допомогти дитячому будинку “Дім добра” +380 98 066 5095. 

Тетяна Трощинська : В нас є ще один гість, Руслан студент і має свою історію. Вас визнали не правильно тимчасово переміщеною особою?

Руслан Нечипорук: Мене взагалі не визнають цією особою . Я приїхав з міста Ялти 1 квітня 2014 року, майже одразу після проведення так званого референдуму був вимушений тікати через свою громадську позицію. Приїхав сюди в надії на розуміння і підтримку. Приїхав в рідну державу. Коли нам повідомили, що прийняли закон про вимушених переселенців я зі сподіванням, що це буде просто пішов подавати документи.

Коли я звернувся до соціального захисту Голосіївського району мені відмовили, мотивуючи це  тим, що я вже був прописаний в Києві, бо перевівся в університет Шевченка і мене прописали у гуртожитку. У мене не було штампу на момент окупації Криму. Цю відмову мені спочатку пояснили усно , при чому в спину крикнули , що Україна зробила для вас все, що вам ще треба.

З юристами ми зробили запит до Голосіївського управління соцзахисту, де знов ж таки тими ж словами мені відмовили у внесенні в єдиний реєстр. Далі відбувалося дуже довге письмове спілкування з міністерством соцполітики , з міграційною службою , де всі вони майже одними словами відмовляли мені в цьому статусі. Ми прийняли рішення, що будемо йти далі і сьогодні у нас відбулось перше судове засідання з цієї справи , розглядав цю справу київський окружний суд.

Я це роблю не для того, щоб отримати мінімальну фінансову підтримку від держави. Я це роблю з двох, навіть трьох цілей. Я вірю, що наступить той момент і наступить дуже скоро, коли ми зможемо подавати в Європейський суд проти Російської Федерації про моральне відшкодування таким людям як я. Я не можу брати участь в міжнародних програмах, які спрямовані на допомогу переселенцям. Ми хочемо створити прецедент в Україні , щоб на це рівнялись всі інші.

Ефір розшифрувала Дар’я Куренная

Матеріал публікується в рамках Програми підтримки журналістів із Донецької та Луганської областей, що реалізується Громадською організацією «Інтерньюз-Україна» у співпраці з Об’єднанням українців у Польщі та за сприяння Польсько-канадської програми підтримки демократії, яка співфінансується з програми польської співпраці на користь розвитку Міністерства закордонних справ Республіки Польща та Міністерства закордонних справ, торгівлі та розвитку Канади (DFATD)