Фото: архів В. Мельниченко
Володимир Мельниченко – київський художник, у нього багато робіт, але найбільше він відомий цим проектом. «Парк пам’яті» тут, на Байковому кладовищі 80-х роках у буквальному розумінні знищили.
«Рішення було – не може бути. Далі було написано – протирічить радянській філософії і соціалістичному реалізму. Рекомендувати ліквідувати.
Чим більше ми працювали над цією роботою – ми вчилися у істориків, архіологів – тим більше ми розуміли: що би ми знали про зниклі цивілізації, якщо б вони не залишили нам наскальні малюнки? Храми? Портрети?»
Він за звичкою завжди говорить ми. Ми – це він і Ада Рибачук, його дружина, разом із якою вони виконували всі ці роботи. Ади вже немає, але він не може позбутися цього ми. Ось вони – працюють на Байковому кладовищі над головним проектом свого життя – барельєфами. Над ними вони працювали 13 років і замість урочистого відкриття роботу просто залили бетоном.
«Смерть це фундаментальна подія, і треба щоб архітектура була, щоб вона не рухалась, щоб була, як Мавзолєй».
Проект вже був готовий на 70 відсотків, коли раптово виявилося, що ідеологи і художники бачили смерть по-різному. Своєю роботою автори хотіли передати своє постання сучасникам і нащадкам – життя не закінчується смертю.
«А наша головна філософська ідея в залі прощання і комплексу – що смерть не є зупинка життя. Тому і архітектура і тераси повинні мати багато точок споглядання. Люди ідуть і бачать іншу архітектуру, іншу пластику. Щоб все рухалося. Бо ми вважали, що смерть – це подія у житті. А життя – безперервне».
«Стіна від 4х метрів висотою до 14 метрів. Це повна довжина, 213 метрів».
Для сучасників їхні роботи були надто неземні і надто наповнені інакшими сенсами. Комісія взимку приїхала перевірити готовність унікального об’єкту, аналогів якому не було в країні.
«На комплексі – зима, грудень місяць. Все закрите снігом. І я кажу цього не можу бути. Не можна прийти з міністром, бо ви нічого не побачите».
«Ми розповідаємо на морозі. Рельєфи не видно, бо вони під снігом. Підійти до стіни не можна, бо там басейн. Весь у снігу, півметра. На 100 м не можна підійти до стіни. Вони нічого не бачать – але й не питають!»
На закритому засіданні комісія одноголосно вирішила – стіна “в такому вигляді бути не може”. Володимир Мельниченко досі пам’ятає прізвище кожної людини, яка брала участь у процесі прийняття рішень щодо стіни.
«Востаннє ми бачили стіну у грудні 1981 року. Із знайомим фотографом ми фотографували стіну. Наступного дня я коливаючись, може щось із плівкою стало, попросив фотографа ще раз пройти, може щось із плівкою стало, пройти ще раз по тому шляху. Він сфотографував – уже охорона була. Забрала у нього фотоаппарат. Він сказав, що він за проханням авторів. Плівку віддали. Але всю засвітили».
Художники все ще не здавались, вони боролися за 13 років своєї кропіткої праці.
Ми залишилися живі, тому, що зберігли всі ескізи і документи. На кожне засідання, яке стосувалося стіни, ми йшли, знаючи, що захищаемо своє життя.
Як знищують їх роботу вони дивитися не хотіли.
«Ми не були. Ми не хотіли це бачити! І нас не пускали. Ті, хто приймав рішення про демонтаж, вони думали, що така справа – приїхали самосвали і залили бетоном. А справа продовжувалась березень квітень і травень. У три зміни роботали. Три гусеничні крани зі стрілою працювали на демонтажі».
Після знищення вони не змінили ані своїх поглядів на мистецтво, ані стилю. І повністю розчинились в роботі – продовжували роботу в майстерні і створювали свої керамічні скульптури.
«Це були наші ліки. Ми відтворювали своє життя, щоб не потрапити у божевільню, не отримати інфаркт чи інсульт.
Все життя Ада Рибачук і Володимир Мельниченко боролися за те, щоб барельєф відкрили розчистили від бетону.
«Я 36 років нахожуся під бетоном. І до цього часу нам не дали відтворити комплекс»
У травні 2018 року сталося те, про що так довго мріяли художники. Завдяки приватній ініціативі стало можливим відкрити частково те, що так довго було заховано під бетоном.
«Після смерті Ади я знайшов прораба молодого, який починав будувати. Він сказав, Володя – вам треба бути біля стіни у понеділок. Ми будемо встановлювати ліси. Ви повинні точно знати, де голова цього рельєфу, щоб відкрити цю голову. Щоб ми її не шукали. З кожного квадратного метра знімаємо кубометр бетону, щоб відкрити рельєф. Бо рельєф глибиною до полутора метра».
Пам’ять не зрадила Майстру – Мельниченко зміг правильно вказати місце росташування голови скульптури “Оборона вітчизни”. І почалась робота.
18 травня 2018 року, через 36 років, на Байковому кладовищі відкрили фрагмент «Стіни». Чи знайдуть кошти на реставрацію всього барельєфу – на момент створення цієї програми було невідомо. Але Володимир Мельниченко вважає, що це перший крок до відновлення справедливості.
«Не дарма 36 років я жив під бетоном».
Дивитись також: Ганна Стрижкова: історія жінки, яка дитиною пройшла концтабір (ФОТО)