Командир 429-го полку безпілотних систем «Ахіллес» Юрій Федоренко пояснює, як змінюється ситуація на фронті, чому депутати своїми рішеннями гальмують оборону, і що зараз головне завдання ворога. Також у новому інтервʼю «На лінії воню» говоримо про нестачу боєприпасів, людський ресурс, армію дронів і технології, які вирішують долю боїв.
Це розмова про те, як українська армія робить неможливе, враховуючи чисельну перевагу ворога, про політику, яка може шкодити фронту, і про командирів, що змінюють підхід до війни.
Юрій Федоренко: Її підірвали не пізно. Якщо говорити про саме цю частину Купʼянщини — вона протягом усього часу, навіть після проведення харківського контрнаступу, перебувала під активним впливом противника з точки зору нанесення вогневого ураження їхньою артилерією, безпілотниками, авіацією.
Також дуже важливо, що частина цієї газотранспортної системи брала участь у забезпеченні міста Куп’янськ газом. Тому, повністю викопати та викинути можливості не було.
Якщо ж говорити про цю частину, яка переходила з правого на лівий берег, з того місця, де вона закривалася заслонкою, забезпечувалось постачання газу на саме місто і далі з лівого на правой берег, у цьому місці труба була пошкоджена і була непридатною для проходження будь-яких сил та засобів противника.
Коли противник зміг скористатися трубою? Коли їхній успіх на правобережному плацдармі став настільки активний у районі населеного пункту Голубівка, Кіндрашівка, що частина, яка була
пошкоджена, опинилася вже фактично під ворожим контролем. І як наслідок, окупанти змогли в інженерному плані відновити трубу та сполучення. Як тільки про це стало відомо Силам оборони — були нанесені вогневі ураження, які повною мірою вивели її з ладу. На поточний момент противник по трубі не рухається.
Що стосується інших відтинків — виникає питання, а що робити у випадку, якщо противник буде мати успіх? Ми ж маємо передбачати всі варіанти, це по-дорослому, по-військовому.
Окей, ми змогли відстояти, противник не просунувся — це один сценарій ведення бойових дій. А якщо противник матиме успіх і просунеться, тоді про що ми маємо говорити? Та труба, яка рухається далі, не буду розкривати відомості куди, але достатньо глибоко в наш оперативний простір.
Абсолютно очевидно, що в якомусь місці вона має бути розрита, вирізана, викопана, вивезена на відповідальне зберігання, що унеможливлює подальше її застосування противником у випадку, якщо він матиме тактичний успіх.
Ці заходи на поточний момент Силами оборони вживаються, але для цього ще дуже важливе значення мають органи місцевого самоуправління, зокрема такі інституції як ОВА.Там, де війна — відповідальність військових, а де трохи далі — вже співвідповідальність, зокрема з органами державного управління.
Ірина Сампан: Щодо Куп’янська — яка йому є загроза і чи дійсно там накопичилась вже достатня кількість ворожої піхоти?
Юрій Федоренко: Що стосується північних околиць — вдалося достатньо серйозно посунути противника.
А що це значить? Чим далі ми відсуваємо противника від північних околиць міста Купʼянськ, тим менше в них залишається простору для можливості заведення своїх диверсійних груп до самого міста.
Чому я кажу саме про диверсійно-розвідувальні групи? На поточний момент запису цього інтерв’ю противник не володіє жодним з районів міста Куп’янськ. Є присутність його диверсійно-розвідувальних груп десь більше, десь менше, але сказати, що ось цей район гарантовано знаходиться під противником — було б неправильно, передчасно і несправедливо по відношенню до тих підрозділів, які боронять Купʼянськ і які саме в населеному пункті проводять активні дії щодо контрдиверсійної діяльності, тобто вибивають ворога, якому вдалося затягтись.
Юрій Федоренко: Перше, в них є така можливість, тому що в Куп’янську залишається певна кількість цивільних. Фактично людей з Куп’янська можуть вивести зараз тільки військові, дуже небезпечна логістика заходу-виходу в місто.
Основне завдання противника — замаскуватися під цивільних і виконати політичне завдання. Тобто, дійти до визначеного місця, розгорнути ганчірку, яка називається російський прапор, сфотографуватися на «мавік». І те, що їх потім на наступну секунду вбили, це вже нікого не цікавить.
Уже полетіли новини, а вони ж мають значення не тільки всередині РФ, а також і всередині України несуть значний вплив на соціум. І що найважливіше — це робиться для того, щоб впливати на наших партнерів.
І те, що в Куп’янську є цивільні, дає противнику можливості виконувати цю задачу, адже треба час для того, щоб розібратися, де свій, а де чужий.
Наступне — коли ворог переодягнений в цивільного і рухається по місту він може бачити місця розташування особового складу Сил оборони, вогневих засобів, пілотів. Тобто, це виявлення Сил оборони. Ще одне завдання — спостереження за логістикою. Ми збиваємо значну кількість розвідувальних ударних засобів противника. Він не все бачить.
Як наслідок — йому треба основні логістичні артерії забезпечити спостереженням. Це можна зробити, якщо посадити в якійсь квартирі в Куп’янську когось в цивільному з представників окупантів і сказати дивитися, постійно доповідати в якій годині найбільший рух, інтенсивність руху і так далі.
Збирається інформація, яка передається далі, окупанти під цей сектор виставляють свої вогневі засоби як артилерію, так і безпілотники, дрони на оптоволокні і потім беруть його відповідно під вогневий контроль.
Юрій Федоренко: Противник, пам’ятаєте, намагався обходити по північно-західній околиці місто Куп’янськ, розчинятися у лісах, яке там завдання було диверсійно-розвідувальних груп — те, які виконують в самому Куп’янську.
Але, крім того, в них було завдання просочитися в ліси, зрозуміти, де позиційні райони наших гармат, безпілотників і взяти під контроль, під візуальне спостереження основні логістичні маршрути, не проявляючи себе.
Далі передати цю інформацію на російські окупаційні війська і, як наслідок, потім направити туди безпілотники та інші засоби вогневого ураження, щоб блокувати нашу логістику.
І друге завдання вони виконували, коли по фронту йде нова хвиля. Ворог штурмує хвилями, і от коли йде наступна хвиля, вони активізують свої диверсійно-розвідувальні групи, щоб вони по заздалегідь виявлених місцях знаходження артилерії чи безпілотників наносили вогневі удари. І таким чином дестабілізували наші спроможності по вогневій підтримці, розвідці і також відповідно впливали на логістику.
Абсолютно очевидно, коли йдуть активні бойові дії, то їде кейсевак, який забирає поранених, додатково затягується підсилення нашої живої сили, коли ти відбиваєш атаку. Іде витрата боєкомплекту, тобі його також треба чимось поповнювати. Тому, так чи інакше після кожної хвилі логістика в своїй інтенсивності буде зростати.
На північно-західній околиці противника зачистили, його там немає. І це величезні здобутки. Тут треба тим, хто звинувачує Сили оборони, є такі, зокрема тимчасово наділені державною владою народні обранці… І якщо ви не можете здійснювати свої повноваження, критикуєте і розповідаєте, як фронт має воювати, жодних проблем немає — склали повноваження, вступили до лав ЗСУ і покажіть, як треба.
Ірина Сампан: А можна ж не складати.
Юрій Федоренко: Тоді допомагайте і не п*здіть. Не дестабілізуйте ситуацію.
Юрій Федоренко: Оскільки Силам оборони вдалося підзачистити противника, я вважаю, що — у випадку належного фінансування Сил оборони, отримання необхідної техніки, боєприпасів і, звісно, поповнення живої сили — є всі перспективи та можливості до того, що Куп’янськ вдасться втримати і зберегти його під українським стягом.
Юрій Федоренко: Я зараз нікого не захищаю та не компроментую, кажу лише свою думку. Війна — це дещо про математику. Ми знаходимося в умовах, коли противник нас постійно переважає за кількістю живої сили, авіації, артилерії, легкоброньованої і броньованої техніки та всіх інших номенклатур. У безпілотниках десь росіяни переважають, десь у нас є паритет, в якихось номенклатурах ми їх випереджаємо.
Але лінія бойового зіткнення безмежно широка і вся активна. І в умовах, коли ти знаходишся у постійному браку сил та засобів, за моїм переконанням, проривних, хороших, як звикли говорити, зокрема в цивільному соціумі, рішень бути не може. У тебе є рішення допустиме, і це велика вдача, коли воно допустиме або — погане, ще може бути дуже погане. І в тому всьому тобі треба так викрутити, щоб рішення було допустимим.
Критикувати — це те, що притаманно більшості, а взяти і зробити — притаманно одиницям. Тому, замість того, щоб критикувати головкома і витрачати на це свій ресурс — спрямовуйте свою дорогоцінну енергію на підтримку Сил оборони.
Ірина Сампан: Але його критикують не стільки за якісь рішення по фронту, стільки за те, що армія політизована, і ті, хто до нього наближені — просуваються в посадах, створюються штурмові війська. В цьому велика критика. Та і в принципі в нас армія дуже політизована.
Юрій Федоренко: Давайте підемо від зворотного. Попереднього головкома Валерія Залужного я особисто не знав. Але протягом всієї війни і по нинішній час ми з ним спілкуємося достатньо часто, і я запитую поради.
І саме він приймав рішення про утворення перших в Україні рот ударних безпілотних ційних комплексів. Саме він приймав рішення про збільшення нас до батальйону. Так, в мене була можливість у зв’язку з ефективною роботою моїх побратимів і як наслідок підрозділу «Ахіллес». Оскільки ми були на виду, в мене була можливість і переговорити особисто з паном Залужним і знайти відклик, підтримку наших ідей.
То це що, я наближений був? Ні, просто ми були ефективні. На поточний момент можна сказати, що Юрій Федоренко наближений до Сирського?
Ірина Сампан: Не знаю. Скажіть, в яких ви стосунках?
Юрій Федоренко: Є головнокомандувач, є командир тактичного рівня полку «Ахіллес». Є завдання — ми його намагаємося виконати.
Єдине, про що маю сказати — протягом комунікації ось цього от періоду часу, коли діючий головком заступив на посаду, ми пройшли еволюційний шлях не тільки від батальйону до полку.
Як ви знаєте, «Ахіллес» завжди на тому відтинку, де або «тумба-матумба» вже наступила, або вже наближається. І туди відразу раз — і на виконання завдань. Чому? Тому що ми маємо високу експертизу, рівень підготовки. Хоча проєкт лінії дронів передбачає дещо інше…
Були випадки, коли мені телефонували і казали: «Певну кількість сил та засобів ти маєш звідти туди-то перемістити для виконання завдань«. Я кажу: «Дозвольте апелювати, дозвольте сказати свою думку…«. Сказав, передзвонили: «Все, плюс залишайся на тому місці, де є«. Якби це раціонально, логічно — врахували ті обставини, які я як тактичний командир бачив своїми очима. Бувало і інше, коли казали: «…Ми не маємо іншого вибору. Ми розуміємо ризики, але іншого вибору у нас немає«.
Тому, право на телефонний дзвінок у мене є. Але якщо запитати інших командирів військових частин, чи досяжний до них головком — напевно, переважна більшість вам скаже, що досяжний, тому що заслуховуються доповіді і багато чого іншого. В будь-якому випадку, з того, що мене оточує, що я бачив — головком комунікував із бригадами. Сказати, що я наближений — я думаю, що точно ні.
Юрій Федоренко: Світ не готувався до війни. Маючи гроші, ми не завжди можемо купити вибухівку. Якщо ми працюємо з країнами партнерами, ви маєте розуміти, вони кажуть: «Скільки? Без проблем продамо, але через чотири роки, в нас черга тут стоїть«.
Не готувалося НАТО до війни, вони не були готові до такого розмаху. І як наслідок, зараз українські приватні підприємства, військово-промисловий комплекс державний роблять неймовірні потуги для того, щоб набути спроможності виготовляти певний склад вибухівки самостійно. Але вибухівка робиться з певних компонентів, які також потрібно закупити. Не все у нас є в Україні. Це дійсно складний процес постійного пошуку.
Є і службові недбалості, недопрацювання, є люди не на своїх місцях, але загальна проблема полягає в неспроможності світу забезпечити достатньою кількістю і в тому, що в нас не було свого виробництва.
Чому не було, зрозуміло — системно вбивали Сили оборони, системно вбивали військово-промисловий комплекс. Зараз ці всі бл*ді сидять по Монако і живуть своє краще життя… Тому, Україна розвиває своє виробництво вибухових речовин. Чи зможемо ми забезпечити в короткостроковій перспективі війська? Ні. Нам доведеться шукати по всіх усюдах і наполягати на тому, щоб своє також ми могли виробляти в певній кількості…
Юрій Федоренко: Все має свою циклічність і послідовність, як наслідок, ми і у війні шукаємо коли ж вона закінчиться. От, коли в Ізраїлі закінчиться війна?
Ірина Сампан: Ніколи. Тому що це стан життя.
Юрій Федоренко: Щоб в Ізраїлі завершилась війна на довгий період часу чи назавжди — країну треба розмістити в іншому місці. Так само з Україною.
Хтось вважає, що конфлікт відбувається з 2014 року — та ні, знову таки, історичних довідок достатньо — це база, яку має знати кожен українець.
Ми воюємо протягом століть з РФ. Всі наші предки програли війну Росії і Україна була так чи інакше поневолена, на жаль…
Для того, щоб завершилась війна з Росією, ми маємо зробити так, щоб на місці «червоної площі» квакали жаби, а бажано, щоб і жаби не квакали. Тобто, повна руйнація РФ. Тепер питання, чи зацікавлений в цьому світ, щоб ядерна держава розпалася на маленькі федеративні округи? Ні, не зацікавлений, напевно. Вони зацікавлені в слабкій Росії, але точно не в її розпаді.
Якщо Росія буде залишатися, то абсолютно очевидно, що і війна буде продовжуватись. Навіть якщо в 2026, 2027 чи 2028-му році гаряча фаза війни завершиться, загроза залишиться, бо Росія — це імперія. Що при царю, Сталіну, Союзі, Путіну політика однакова протягом століть по відношенню до України.
Якщо є загроза і ми будемо її мати абсолютно очевидно, то хто може протидіяти їй більш ефективно? Той, хто має підготовку в два місяці, який ніколи не займався військовою справою, чи той, хто має підготовку, починаючи з школи, який добре володіє мистецтвом ведення бойових дій.
Підготовка українського народу — чоловіків, жінок, дітей, які з досягненням повноліття будуть вміти це робити — найменше, що може дати держава для свого народу, який знаходиться біля сусіда, що не має клепки в голові, який завжди буде намагатися його завоювати.
Тепер питання. Якщо Росія розуміє, що у нас від старого до малого кожен вміє тримати зброю, нею користуватися, якщо вони розуміють, що у нас розвинений військово-промисловий комплекс, що ми маємо підтримку і авторитет в світі, то чи коли-небудь Росія перейде лінію державного кордону прямими бойовими діями?
Абсолютно очевидно, що скоріше за все ні. Вони будуть сюди намагатися просочуватися через МП, через політиків, які продались Росії, через інформаційні мережі, ресурси будуть хитати човен зсередини, але не підуть війною. То в мене питання — підготовка українського народу — ключ до живучості і до того, щоб наші діти та онуки ніколи не воювали?
То схаменіться, шановні, будь ласка, оцініть загрози. Жодна мати і батько не бажає, щоб їхня дитина воювала. Але я вважаю, що коли діти навчені, то скоріше за все вони якраз воювати і не будуть, бо не буде того, хто буде намагатися їх завоювати силою.
На жаль, в періоді війни з Росією немає чітких меж та горизонту завершення. Війна з РФ буде продовжувати стільки, скільки буде існувати Росія, скільки буде існувати Україна, але в різних фазах ведення бойових дій.