Ця ініціатива лише починає запроваджуватися в Україні, наскільки я розумію. Коли взагалі з’явився такий факт як «година тиші» і що з ним в Україні? Чи активно його впроваджують у своїх просторах, зокрема, українські бізнеси?
Олена Пшенична: Якщо говоримо про «годину тиші» — існує такий термін як «сенсорно чутливі години». Це може бути година тиші, дві години тиші.
«Година тиші» — це такий мінімум, коли дитина або дорослий із підвищеною сенсорною чутливістю може собі спланувати відвідини того чи іншого публічного простору, розуміючи, що їй там буде максимально сенсорно-комфортно в цей час. Про такі «години тиші» або «сенсорно чутливі години» на Заході, в цілому, ми чуємо вже досить давно. Їх досить активно запроваджують, часом запроваджують на рівні громад, є певні стандарти, згідно і відповідно яких вони запроваджуються.
В Україні — це ще поки поодинокі випадки. Десь, напевно, цього року вперше більш так активно почали говорити про необхідність запровадження таких годин. І, наприклад, восени, якщо не помиляюсь, десь вперше досить активно, зокрема в столиці, почали комунікувати про це представники бізнесу.
Загалом говорячи про «години тиші», я тут можу говорити як мама нейровідмінної дитини, оскільки мій син має аутизм та ось цю підвищену сенсорну чутливість до гучних звуків. Ми почали в якийсь момент помічати, що йому дійсно некомфортно, наприклад, в ТРЦ або в супермаркетах, де дуже гучно може грати музика, де натовп, де досить активні мерехтливі екрани. Цю проблему ми як родина почали вирішувати за допомогою спеціальних девайсів — шумопоглинаючих навушників або певного планування відвідувань, коли трохи менше людей. Проте, музика від цього не стає менш гучнішою.
Водночас, маючи спілкування з великою кількістю батьків, зокрема дітей з аутизмом або дорослими аутичними людьми, я розумію, наприклад, що далеко не всім дітям і дорослим ось такий шумопоглинаючий девайс може допомагати.
Тому, багато з тих, хто має підвищену сенсорну чутливість до звуків, мерехтіння екранів просто уникають відвідування публічних просторів. Тому, мені здається, що в тому часі, в якому ми нині проживаємо, коли війна, на жаль, множить лише кількість дітей і дорослих із сенсорною чутливістю — ця розмова про необхідність «годин тиші» вже дуже назріла.
Нам треба більше працювати з обізнаністю, розмовляти з бізнесом, пояснювати, розповідати історій про те, а як це впливає на життя окремої дитини чи дорослого. І мені здається, що ми можемо запустити цю хвилю впровадження таких годин.
Олена Пшенична: У цей час або дуже приглушується музика, або загалом вимикається. Може приглушуватися освітлення, в цей час вимикаються екрани, якщо вони є, а вони переважно є на вітринах магазинів ТРЦ. Зменшується кількість якихось гучних оголошень або вони теж приглушуються.
Часом навіть, є приклади, коли у вбиральнях можуть вимикати сушки для рук — такі фени для рук — бо вони теж дуже гучні.
Тобто, максимально створюється комфортне, сенсорно-чутливе, з точки зору звуку і якихось візуальних ще характеристик, середовище на певний час — на годину, дві години. Тут широкий спектр публічних просторів, де це може застосовуватися.
Якщо ми говоримо про приклади на Заході — це і аеропорти, і якісь інші громадські простори, і музеї навіть можуть бути.
Тобто, ось на певний визначений відрізок часу справді максимально стишується звуковий і візуальний супровід публічного місця.
Мені здається, що в нинішніх наших умовах, коли ми живемо з відключеннями електроенергії і по графіках, то година тиші щонайменше для будь-яких просторів і торгових центрів, зокрема, це тільки в плюс. Тому що це точно економить їхній ресурс.
Олена Пшенична: Насправді, мені здається, що в першу чергу, це лежить в площині соціальної відповідальності.
Розуміння того, що той чи інший бізнес є на території соціальної відповідальності, для мене як клієнта, як споживача дуже важливе. Тобто, коли ми говоримо про «годину тиші», ми розуміємо, що ось цей конкретний бізнес усвідомлює, що ми живемо в часі з дуже різними людськими досвідами.
І розуміти ці досвіди, бути чутливими до них ти можеш навіть будучи ТРЦ, кафе, рестораном тощо. Тому, мені в першу чергу видається, що це про репутаційну історію.
І розуміємо, наприклад, якщо у людей, які мають цю сенсорну чутливість, на мапі міста з’являться простори, де вони зможуть побути зі своїми дітьми чи наодинці комфортно, сенсорно-безпечно — вони будуть обирати ці місця, вони будуть розповідати про ці місця.
Слухайте розмову повністю у доданому аудіофайлі