Фото: Карітас Київ
Ви думаєте, що «Догляд вдома» — це лише про побут і рутину? Про самотність у чотирьох стінах? Зовсім ні. Так, є важливі речі — допомога з хатніми справами, вимірювання тиску, контроль за ліками. Це основа, і міжнародний благодійний фонд «Карітас України» дбає про неї. Але «Домашня опіка» має ще одну сторону — повноту життя. Коли до самотньої людини починає приходити соціальний працівник Карітасу, її життя змінюється: вона перестає виживати і знову відчуває, що живе.
В ефірі Громадського радіо — розмова Андрія Куликова з Марією Сех, менеджеркою проєкту «Домашня опіка» Карітасу України, та Галиною Курницькою, провідною експерткою Програми охорона здоров’я «Карітас України», про те, як допомога вдома повертає людям відчуття захищеності, сенсу життя і зв’язку зі світом.
Андрій Куликов: Мене завжди цікавило, як люди, котрі опікується людьми старшого віку, самі сприймають ту важливу роботу, яку вони роблять?
Галина Курницька: Насправді ця робота приносить мені неймовірне задоволення, коли бачиш, як покращується стан підопічних. Вони чекають на тебе, бо інколи наші працівники стають для них промінчиком світла й надії, зв’язком між домом і зовнішнім світом. Багато людей не виходять з оселі, і підтримка для них — це величезна цінність. Це надихає і дає силу працювати далі, розвивати нашу програму, щоб кожен в Україні мав належний догляд удома.
Марія Сех: Я за першою освітою фельдшер, близько п’яти років працювала у геріатричному відділенні лікарні. А з 2015 року працюю в Карітасі — починала на локальному рівні в Харкові. І вже десять років я у цій сфері, з 2023 року — менеджерка «Домашньої опіки» Карітасу України. Тому для мене потреби й виклики людей старшого віку дуже близькі. Щороку вчуся сама й намагаюся допомагати тим, хто цього потребує.
Андрій Куликов: Я затамував подих, бо, можливо, я теж уже належу до цієї категорії. Які, власне, вікові межі «старшого віку»?
Марія Сех: Якщо говорити про наших підопічних, то це переважно люди 60+. Також під нашою опікою – люди з інвалідністю, обмеженою мобільністю, важкохворі. Сучасні виклики додають нові категорії: ветерани, демобілізовані військові, які потребують стороннього догляду, або їхні рідні, яким ми допомагаємо навчитися правильно доглядати за рідним вдома.
Андрій Куликов: Так, за категорією 60+ я підходжу до ваших підопічних. А як, наприклад, можна зв’язатися з Карітасом і подати заявку чи попросити про допомогу?
Галина Курницька: У кожному місті, де працює Карітас, можна звернутися особисто — прийти в офіс або зателефонувати. Часто до нас звертаються і сімейні лікарі, коли бачать пацієнтів, які потребують догляду, але не знають, куди скерувати. Ми виїжджаємо додому, проводимо обстеження, складаємо індивідуальний план і починаємо опіку.
Андрій Куликов: Я знаю, Карітас України щороку проводить благодійну акцію «Світло у кожному серці», присвячену Міжнародному дню. Але, як на мене, уся діяльність Карітасу — благодійна. То як зрозуміти — ще одна благодійна акція в її межах? Хто розповість про це?
Марія Сех: Я була однією з ініціаторок. Працюючи на місцевому рівні, ми бачили, що більшість наших підопічних — це люди, які були змушені переїхати з Луганщини, Донеччини. І коли вони приходили в офіс або коли соціальні працівниці відвідували їх удома, ми бачили, наскільки важливе для них просте людське спілкування.
Тож, коли наближався День людей старшого віку, нам хотілося огорнути цих людей теплотою, нагадати, що вони не самі, що залишаються невіддільною частиною нашого суспільства. Так і народилася акція «Світло у кожному серці». Вона покликана підтримати людей, які іноді почуваються самотніми, подарувати їм віру в себе і у світле майбутнє. До акції завжди долучаються волонтери, студенти, просто небайдужі люди, які віддають свій час і частинку душі.
Андрій Куликов: Почув, що серед соціальних працівниць і волонтерів переважають жінки. А все ж чоловіки теж є у ваших командах?
Галина Курницька: Так, звичайно. Загалом у наших командах більшість – жінки, але близько 10% персоналу становлять чоловіки. Професія доглядальника традиційно не дуже поширена серед чоловіків, хоча за кордоном ця сфера більш збалансована — приблизно 50 на 50.
У нас чоловіки часто допомагають як водії під час транспортування підопічних до лікарень чи інших закладів, а також беруть участь у побутових ремонтах — налагодити розетку, дверцята шафи, відремонтувати реабілітаційне обладнання. Це дуже важливо для наших підопічних, які не завжди мають змогу зробити це самостійно. А серед волонтерів також є і жінки, і чоловіки, переважно молодь, яка охоче долучається до проведення різних акцій.
Андрій Куликов: А кого ви вважаєте молоддю?
Марія Сех: Волонтери — це зазвичай люди від 18 років. Хоча, якщо дивитися статистично, то зараз молодими вважаються люди до 45 років. Тож у нас є волонтери різного віку — від 18 до 45, а 45–60 — це вже, як ми кажемо, зрілий вік.
Андрій Куликов: Пані Маріє сказала, що старші люди – це важлива частина нашого суспільства. Але хтось скептично може заперечити: «Яка ж вони важлива частина, якщо потребують догляду?» Що ви на це відповісте?
Галина Курницька: Я б хотіла це заперечити, бо старші люди – дуже цікаві. Серед них багато освічених, глибоких особистостей, які мають чим поділитися – своїм досвідом, знаннями, історією життя. З ними завжди цікаво спілкуватися.
Неодноразово під нашою опікою були знані люди. Наприклад, у Львові я мала честь доглядати кардинала Івана Любачівського. Це була надзвичайно цінна зустріч і досвід – спілкуватися з такою людиною, навіть попри її крихке здоров’я та потребу в сторонньому догляді. Такі історії збагачують і нас самих, і наших колег у мережі Карітас. Це – невіддільна, важлива частина нашої праці.
Марія Сех: Для мене домашня опіка — це не просто допомога в побуті. Це про право людини на гідне життя вдома. Часто кажуть: «Ну що там — прийшов, допоміг старенькій, старенькому, виміряв тиск». Але насправді це — про життя.
Коли до одинокої людини починає приходити соціальний працівник з Карітасу, вона розквітає — мов квітка. Вона знову починає жити. Бо ці люди мають величезний досвід і цінності, якими діляться з нами. Іноді розповідають такі історії, що навіть, коли на душі важко, ти посміхаєшся, адже бачиш, як можна триматися за життя.
Наприклад, у Карітасі Броди я зустріла жінку, якій невдовзі виповниться 100 років. Вона співала нам народні пісні, декламувала Шевченка, і це було справжнє свято. Вона майже не бачить, але каже: «Ви сьогодні такі гарні». І ти просто радієш, що маєш нагоду бути поруч і робити щось добре.
А іноді ми зустрічаємо людей, чиї історії торкають до сліз. Один 83-річний чоловік, переселенець із Рубіжного, розповідав, що під час евакуації змушений був залишити своїх двох псів. Каже: «Вони для мене – родина. Мою домівку зруйнували, але я щиро вірю, що повернуся і відновлю все з допомогою добрих людей».
І ти просто молишся, щоб так і сталося. Кожна така історія нагадує, заради чого ми працюємо.
Андрій Куликов: Часто доводиться чути, що коли болить душа — болить і тіло, а коли болить тіло — болить і душа. Ви насамперед звертаєте увагу на душу чи на тіло?
Галина Курницька: Ми надаємо всебічну допомогу — і для тіла, і для душі. Наші працівники допомагають полегшити фізичний біль, розв’язати побутові проблеми, оцінюють ситуацію комплексно. Якщо потрібно, залучаємо медичних працівників, щоб людина отримала належну підтримку.
Щодо душі — у нас працюють кваліфіковані психологи, які надають як індивідуальні, так і групові консультації. А ще особливістю Карітасу є духовна підтримка — якщо підопічна або підопічний цього потребує, ми запрошуємо священника.
Андрій Куликов: Це можуть бути священники різних деномінацій?
Галина Курницька: Так, звісно. Священника обирають відповідно до конфесії самої людини. Працівник допомагає організувати таку зустріч — і духовна підтримка надається вдома.
Андрій Куликов: Ви вже згадували, що ділитеся досвідом у своїй мережі. Що це за мережа? Ви маєте на увазі Карітас? І як поширюєте досвід за його межі?
Марія Сех: Так, насамперед ми говоримо про мережу Карітас. Нині ми працюємо у 12 областях України, охоплюючи 20 центрів, де реалізуються проєкти з догляду вдома.
У своїй роботі ми застосовуємо комплексний, біопсихосоціальний підхід – бачимо людину цілісно.
Допомагаємо медично, соціально, психологічно. Велика увага приділяється підготовці персоналу, щоб наші фахівці надавали якісну допомогу.
Ми постійно підвищуємо рівень знань соціальних працівників і психологів, а також проводимо навчальні лекції й тренінги для родичів, доглядальників, волонтерів – усіх, хто хоче знати, як якісно допомагати. Це стосується і базового догляду, і користування технічними засобами реабілітації, і надання домедичної чи первинної психологічної допомоги.
Це важливо не лише для підопічних, а й для самих фахівців, бо допомагає запобігати професійному вигоранню.
Андрій Куликов: І останнє запитання у цій розмові. Я знаю, що Карітас України ініціює проведення Всеукраїнського форуму сталого розвитку соціальних послуг удома. Це буде радше звіт чи пошук нової співпраці, розширення мережі заради вдосконалення методів, якими ви працюєте?
Марія Сех: Ми бачимо, що в умовах війни Україна стає більш інклюзивною країною. Важливо, щоб якомога більше людей знали, як правильно надавати послуги людям з інвалідністю, людям старшого віку, тим, хто потребує догляду вдома.
Саме тому ми ініціюємо Всеукраїнський форум сталого розвитку соціальних послуг удома – щоб поділитися найкращими практиками, зміцнити партнерство між громадським і державним секторами та спільно створювати якісну, системну модель догляду вдома.
Громадське радіо потребує вашої допомоги для подальшого існування, і підтримати нас ви можете: