Фото: Максим Віхров у Facebook
За словами Максима Віхрова, книга «Слобожанська історія» заснована винятково на реальних подіях. Вона не містить художніх домислів автора, хоча у ній і трапляються певні припущення, «білі плями» в історіях життя попередніх поколінь.
«Книга переважно засновна на усній історії моєї родини, тобто на розповідях, оповідках, легендах, які зберігалися та передавалися з покоління в покоління. Так накопичилося певне знання, як їм велося, звідки вони походять, і що в їхньому житті відбувалося. Це доволі об’ємний матеріал, який я збирав у розмовах насамперед з моїм батьком, тому що він пам’ятає дуже багато цих історій.
Зібрати і записати якісь історії та розповіді — це лише перший етап роботи. Далі їх потрібно було зібрати докупи, уточнити, зрозуміти логіку подій, наскільки це можливо зробити, знайти якісь документи, перевірити певні факти і, звісно, ввести цю історію в ширший місцевий контекст. Йдеться про три села на півночі Луганщини: Романівка, Пластунівка та Білолуцьк. Йдеться переважно про ХХ століття. Тому я також працював з історією цього краю».
Читайте також: Бойові дії та окуповані території: на чому фокусуються луганські медіа, висвітлюючи війну
У дитинстві Максим Віхров часто приїжджав улітку в Білолуцьк до дідуся і бабусі. Також бував у Романівці, що розташована поруч. За словами автора книжки, зараз у цьому селі мешкає не більше ста людей.
«Я також відвідува місце, де колись була Пластунівка. Це село офіційно вважається зниклим з початку 2000-х років. В силу об’єктивних економічних та демографічних обставин воно занепало й перестало існувати. В середині 2000-х там лишалося кілька зруйнованих старовинних хат. Наскільки я знаю, зараз немає вже і їх. Тому в книзі я старався принаймні трохи зафіксувати історію Луганщини, яка безповоротно зникає».
«Слобожанська історія» містить також екскурс в історію краю, етнографію Північної Луганщини. На думку Максима Віхрова, неможливо розповісти історію реальних людей поза контекстом тодішніх історичних та місцевих подій.
Автор зазначає, що людина можуть бути різні прични, чому вона хоче дослідити історію своєї родини. Наприклад, це може бути спосіб пошуку власної ідентичності.
«Людина може почати шукати ідентичність у родинній історії: звідки вона походить, ким були її батьки, старші родичі, звідки вони взялися в цих краях. Мені ж просто хотілося більше дізнатися про своїх предків, тим більше, йдеться не про надто віддалені покоління.
Я їздив до своїх бабусі й дідуся, але, на жаль, вони вже померли, і я не встиг з ними познайомитися настільки близько, як би мені хотілося, поспілкуватися про багато речей. Тому ця книга була спробою повторно познайомитися з ними та з тими поколіннями, які відійшли значно раніше, і з якими я не мав шансу перетнутися».
Читайте також: Як обміняти російську книжку на донат: в «Україні без сміття» розповіли про нову ініціативу
Максим Віхров говорить, що особисто йому часом було складно усвідомлювати, що люди, з якими він ніби знайомиться, вже давно померли, тому їм не вдасться поставити запитання, які виникають зараз.
«Звісно, коли ми вступаємо в цей «темний ліс» історії, і ми маємо розуміти, що там можуть бути різні несподіванки. Мені у цьому сенсі пощастило, тому що мої предки були звичайними людьми, яким переважно немає що «закинути» з позиції сучасності. З іншого боку, ми розуміємо, що всі люди різні, у всіх різна доля попередніх поколінь.
Під час вивчення своєї родинної історії можна знайти предків, які були, наприклад, більшовицькими активістами, які займалися розкуркуленням, були в продзагонах, брали участь у репресивних заходах. Можуть бути дуже різні варіанти, і до цього потрібно бути готовим. Але потрібно розуміти, що ми не є продуктом наших предків, нашої родинної історії. Так само й досягнення наших предків теж не роблять нас ліпшими людьми».
Складністю у тому, щоб дослідити історію своєї родини автор називає доступ до інформації. Адже не завжди можна знайти велику кількість записаних чи задокументованих свідчень про своїх предків.
«Ті покоління моїх предків були звичайними селянами. Вони залишили по собі не багато «паперового сліду», це не ті люди, які вестимуть щоденники чи збиратимуть родинні архіви. Навіть ті документи, які зазвичай зберігали в родинах, теж часто губилися, адже це ХХ століття — постійні переселення, виселення, грабунки, війни. Також це були люди неговіркі, оскільки радянська система привчала, що згадувати й переповідати певні речі може бути небезпечно.
Тому постійно доводиться шукати якісь лазівки, щоб знаходити нові факти. Але це теж може бути цікаво та плідно. Наприклад, я знайшов метричні книги, де були мої прапрабабуся та прапрадідусь, і деякі елементи родинної історії стали на своє місце. Мені пощастило, оскільки ці книги оцифровані та перебувають у відкритому доступі. Тож найкращий друг дослідника-початківця, зокрема мене, є Google. Так само поруч є ці усні історії, які я чув з дитинства».
На думку Максима Віхрова, дуже важливо впорядкувати наявні знання, зробити з них цілісну картину. Окремі короткі історії щось нам розповідають, але не дають уявлення про більші речі, каже автор.