«Коли я розповіла про зґвалтування, мені казали, що я це все вигадую»: чому суспільство толерує насильство?

Зґвалтування: чому постраждала не винна у тому, що її зґвалтували, що таке «культура зґвалтувань», які стереотипи існують у суспільстві, і як шкодять всім нам.

Ведучі

Анастасія Багаліка

Гостi

Марта Гавришко,

Христина Кіт

«Коли я розповіла про зґвалтування, мені казали, що я це все вигадую»: чому суспільство толерує насильство?
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2022/11/hr_ne_sama_vynna-2022-11-12.mp3
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2022/11/hr_ne_sama_vynna-2022-11-12.mp3
«Коли я розповіла про зґвалтування, мені казали, що я це все вигадую»: чому суспільство толерує насильство?
0:00
/
0:00

«Я планувала йти в поліцію. Мала там знайомого. Він порадив навіть не подавати заяву, тому що мене в поліції будуть принижувати: роздягати типу ради експерименту, ставити в різні пози, допитувати. Це буде робитися для того, щоб я не хотіла давати справі хід. Це було ще до реформи в поліції».

На пальцях

Зґвалтування — це статевий злочин, що полягає у тому, що кривдник чинить статевий акт або проникає у тіло іншої людини вагінально, анально чи орально геніталіями чи будь-якими іншими предметами без свідомої добровільної інформованої згоди на це.

Найчастіше зґвалтування відбувається із застосуванням фізичного насильства чи під його погрозою, а також під психологічним тиском. Людина, яку ґвалтують часто є залежною від ґвалтівника економічно, фізично, соціально або підпорядкована йому, якщо йдеться про роботу.

Кривдник може використовувати безпорадний стан потерпілої людини — сон, непритомність, сп’яніння, психічний розлад, інвалідність.


Зґвалтування ніколи не можна розглядати як окремий випадок сексуального потягу конкретного кривдника до конкретної постраждалої. Це відбувається тому, що у суспільстві такі дії є можливими й кривдник не боїться несприйняття, осуду або покарання. Людські спільноти здавна нормалізували і виправдовували явище сексуального насильства. У минулому столітті таку модель суспільної поведінки назвали «культурою зґвалтувань». Що означає цей термін пояснює науковиця, дослідниця гендерної тематики і сексуального насильства Марта Гавришко.

«Поняття «культура зґвалтування» з’явилося на хвилі феміністичного підйому у 1960-1970-ті роки. Вперше про «культуру зґвалтування» заговорила американська феміністка Сюзен Браун Міллер у своїй праці «Against over will», опублікованої у 1967 році. Її концепція полягала в тому, що кожне суспільство толерує зґвалтування та міфи про нього. Цим суспільство поглиблює цю проблему. Замовчування жертв або постраждалих, виправдовує злочинців і таким чином множить сексуальне насильство. Головною проблему Сюзен вважала те, що культура зґвалтування приводить до того, що всі жінки фактично живуть у страху бути зґвалтованими. Це змушує їх обдумувати кожен свій вихід на вулицю, оглядатися по сторонах, уникати певних соціальних контактів. Жінка має постійно контролювати все, що відбувається навколо неї».

«Культуру зґвалтувань» живлять суспільні уявлення про будову світу, каже Марта Гавришко.

«Є дві великі сфери, які живлять «культуру зґвалтування». Перше — уявлення про так звану «теорію світу». Згідно з нею, люди вірять у те, що світ загалом є справедливим. Кожен і кожна отримують «по заслугах». У результаті віри в цю гіпотезу вважається, що якщо людина постраждала від сексуального насильства, то щось вона зробила не так у цьому житті. А якщо кривдник не зазнав покарання, значить не такий він вже і винний. Така теорія є дуже шкідливою. Вона про страх. Жінка не має відчувати страх кожний раз, коли виходить на вулицю. Цей страх треба долати просвітницькою роботою, поширенням знань про сексуальне насильство, чому відбувається і як з цим боротися».

Друга проблема, яка множить сексуальне насильство — це стереотипи про жінок. Марта Гавришко пояснює це на прикладі історії про зґвалтування часів Другої світової війни, яка сталася з єврейською дівчиною Раїсою.

«Друга проблема — це стереотипи про зґвалтування. Мене вразила справа про єврейську дівчину, яку зґвалтував її шкільний товариш, який на той час належав до місцевої поліції. Раїса з батьками була під вартою, їх мали везти на розстріл. Поліцейський охороняв її, за підкуп звільнив її батьків, обіцяв звільнити і її, але по дорозі, ведучи її до батьків, зґвалтував. Прокурори допитували цю дівчину. Питали: «Чому ніхто не чув вашого крику?», «Чому ніхто не бачив на вас розірваного одягу. Можливо, на це була згода?». Це про міф щодо того, що потерпіла має чинити опір і тільки тоді це можна назвати зґвалтуванням. Чинити опір — не завжди вдале рішення. В результаті зґвалтування дівчини Раїси кривдник не отримав жодного покарання».

У наші часи ці стереотипи досі існують, а суспільство й часто навіть правоохоронна система можуть звинувачувати постраждалу чи ставитися з недовірою до її слів.


Слухайте також: Він кричав, що викине мене з балкона, викручував руки, намагався зґвалтувати: історія Насті, яку судять за самозахист


Історія героїні, яку ми записали для цього випуску, сталася давно. Жінка, яка пережила зґвалтування, навіть через багато років погодилася говорити про пережите лише на умовах анонімності. Тому ми змінили її ім’я.

Твій досвід

Вікторії було трохи більш як двадцять, коли вона відвідувала творчу студію. Атмосфера в колективі видавалася доброзичливою й відкритою. Якось під час канікул Віка запросила в гості одногрупника. Але з’ясувалося, що попри дружні стосунки, він здатен на злочин.

«У творчій студії ми мали відкрите, дружнє спілкування. Запросити когось додому не значило, що це побачення або щось типу цього. У мене дома ми випили пива. І він почав до мене чіплятися. Я пояснила, що я не хочу і не для того його запросила. Спочатку здавалося, що це просто непорозуміння. Але чим більше я опиралася, тим більше він тиснув. Коли я почала відбиватися вже фізично, він діяв жорстко, після чого у мене на спині синці залишилися. Я потрапила в шоковий стан завмирання і не могла чинити спротив більше.

У студії я мала людину, з якою могла про це поговорити. Я розказала, а він розказав про це всім. Дуже швидко на мене почали сипатися звинувачення нібито я все це вигадую. Коли я показала свої синці, кривдник сказав: «Ну так, всі ж дівчата так поводяться перед сексом». Через певний час я написала допис, на який дві дівчини відповіли і сказали, що у них були такі ж самі історії з цим хлопцем. Тобто він зробив це не вперше».

Попри те, що пройшло багато років, Вікторія вирішила не питати інших дівчат, чи зверталися вони в поліцію.

«Якби я пішла в поліцію, можливо, не було б цих випадків. Може, вони були після мене. Дівчата подякували мені за те, що я поділилася. Їм наче стало легше. Але вони навряд чи зверталися до поліції. Тому що цей хлопець й досі викладає. Значить покарання не було».


Читайте також: Чому всі види насильства якимось чином виправдовуються у нашому суспільстві?


Ми розповіли вам, як впливає на жінок те, що суспільство схильне замовчувати історії зґвалтувань або виправдовувати ґвалтівників. А зараз поговоримо про те, як все ж домогтися справедливості для постраждалих. Що необхідно робити і знати жінкам, які вирішили звернутися до правоохоронних органів, пояснює юристка, голова громадської організації Асоціація жінок-юристок України ЮрФем Христина Кіт:

«Якщо ми говоримо про зґвалтування, то в першу чергу важливо мати достатню кількість доказів на етапі досудового розслідування. Довести зґвалтування набагато складніше не тоді, коли справа вже передається до суду, а на етапі того, коли людина звертається із заявою до правоохоронних органів. Це може буди складно. Перший момент залежить від того, скільки часу пройшло від моменту зґвалтування до звернення в правоохоронні органи. Якщо це відбулося одразу і вдалося зібрати усі доказові медичні дані, то складнощів на етапі досудового розслідування не має виникати».

Ще одна проблема в ході досудового слідства про зґвалтування — довести те, що кривдник діяв проти волі постраждалої. Христина Кіт каже, що в її практиці часто буває, що ґвалтівники заперечують саме те, що згоди не було:

«Важливим етапом є доведення того, що статевий акт був здійснений не за згодою постраждалої. Як доказати відсутність добровільної згоди на цей акт? Якщо жінка не сказала «так», то все інше вважається «ні». Тільки коли вербально людина погодилася, це згода, коли вона мовчить — це зґвалтування. Дуже часто жінка просто не може нічого сказати. Але це не вважається згодою. На жаль, в нашій правоохоронній практиці по цей час немає цього розуміння.

Постраждалим варто пам’ятати, що чим раніше вони звернуться до правоохоронців, тим більше шансів, що кривдник понесе покарання. Оскільки без експертиз такі справи сприйматимуться як слово проти слова».


Кримінальний кодекс України передбачає покарання від 3 до 5 років позбавлення волі за зґвалтування скоєне вперше. Якщо йдеться про повторний злочин або про зґвалтування скоєне щодо людини, яка перебуває з кривдником у шлюбі чи близьких сімейних стосунках, то максимальний термін покарання зростає до 10 років позбавлення волі. Якщо ж йдеться про зґвалтування неповнолітньої, то кривдник може отримати до 20 років позбавлення волі.

Ми знаємо, що жінкам часто буває важко розповісти про скоєний щодо них злочин через те, що наше суспільство досі чинить на постраждалих, які зважилися на публічність, великий тиск. Але все ж нагадуємо, що якщо ви впізнали свою ситуацію у цьому подкасті, ви завжди можете звернутися по допомогу.


«Не сама винна» є спільним проєктом Громадського радіо та ГО «Дівчата»


Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі

При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту


Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS