Фото з сайту europeremembers.com
Гості студії — кандидат історичних наук, викладач Магістерської програми з юдаїки Києво-Могилянської академії Сергій Гірік та кандидатка філософських наук, керівниця міжнародного проєкту з увічнення пам’яті героїв Собібору в Україні Лариса Москаленко.
Пам’ять про Собібор за радянських часів
Лариса Москаленко: Є деякі особливості, пов’язані з історією повстання в Собіборі. Це з одного боку унікальне повстання, єдине успішне повстання. З іншого боку, історія Собібору тривалий час була мало відомою, мало вивченою, була знищена більшість документів. На момент, коли почалася з’являтися інформація про Собібор з усних джерел, спогадів в’язнів, залізничників, людей, які жили поблизу, умовна «ніша» концтаборів була зайнята Аушвіцем, Дахау, які стали символами знущань. Цю «нішу» Собібор пробити не зміг.
Сергій Гірік: Табір Собібор був повністю зруйнований. На його місці не можна було створити меморіал, який, наприклад, був створений на місці табору Аушвіц, куди можна привозити екскурсії. Собібор після руйнування наприкінці 1943 року був просто полем, він міг існувати тільки на напіввіртуальному тлі пізніше записаних спогадів, пізніше написаних книжок про нього. Крім того, написаний за свідченнями кількох десятків уцілілих осіб нарис Антокольського і Каверіна, який виходив у журналі «Знамя» в 1945 році, практично був забутий. Він мав бути включений до «Чорної книги», проте «Чорна книга» не вийшла. Її випустили лише у 1980 році, навіть на Заході цей нарис не став відомим.
Дмитро Бєлобров: Уточніть, будь ласка, для наших слухачів та слухачок, що таке «Чорна книга» та чому вона не вийшла?
Сергій Гірік: Це зібрання спогадів як свідків, так і уцілілих під час Голокосту людей, які збирав Єврейський антифашистський комітет у другій половині 1940-х років. Готували до друку її Ілля Еренбург та Василь Гроссман, але під час репресій проти Єврейського антифашистського комітету набір видання було розсипано.
Григорій Пирлік: Чим був мотивований недопуск Печерського до участі у Нюрнберзькому процесі?
Сергій Гірік: Навряд чи ми зможемо відповісти на це запитання. Але він як колишній полонений мав би проходити фільтраційну перевірку. І не так багато людей взагалі випускалися давати свідчення. Свідчення записувала комісія з розслідування нацистських злочинів і передавала представникам радянського обвинувачення. Усних свідчень з радянського боку було не так багато.
Дмитро Бєлобров: Сталін не був відкритим антисемітом. Наприклад, серед членів Політбюро був Лазар Каганович. Чи можна сказати, що в якийсь момент влада вирішила не ставити питання єврейської національності Печерського?
Сергій Гірік: Це могло б, на думку радянської пропаганди, применшити рівень страждань неєвреїв. Наголошення на тому, що передовсім нацисти вбивали євреїв на окупованих територіях, а після того бралися за слов’ян, не відповідало тезам радянської пропаганди. Наголошувалося, що спочатку вбивали, росіян, потім українців, а потім євреїв. Але в брошурці, виданій у 1945 році, «Зверства нацистов в Киеве», євреїв поставили на перше місце. Після 1949 року євреїв не згадували взагалі. Пізніше їх згадували після росіян і українців.
Між “білими” і “червоними”. Хто вчиняв єврейські погроми під час Громадянської війни?
Григорій Пирлік: Чи було важливим для Олександра Печерського його єврейство?
Лариса Москаленко: У 1964 році вийшов роман «Повернення небажане». Один з авторів роману Уальд Тальмант, який багато зробив для просування історії Собібору, свідомо чи несвідомо змінив деякі єврейські імена та намагався уникати слова «єврей». Печерський був консультантом, брав участь у створенні книги. І між Печерським та ізраїльтянином Моше Бахіром, який теж був учасником повстання, зав’язалося листування. Бахір запитував, чому в романі про табір смерті Собібор майже зникло слово «єврей».
Олександр Печерський відповів, що в таборі об’єдналися люди різних народностей. І ідея перемоги над злом, яке існувало в таборі, об’єднала людей у тому повстанні. Питання національної ідентичності для Печерського було вторинним, а первинним був сам подвиг, саме повстання. Разом із тим для Печерського важливо було донести ідею спротиву — не тільки те, що Голокост був трагедією, але й факти опору.
Пам’ять про Собібор в Україні
Дмитро Бєлобров: Чи сприймаємо ми, громадяни незалежної України, зараз учасників повстання в Собіборі як «своїх»?
Лариса Москаленко: Ми можемо по-різному оцінювати події в Собіборі: і в контексті українських охоронців, які там були, і в контексті повстання. І Олександр Печерський, і Аркадій Вайспапір, і Семен Розенфельд народилися в Україні. Більшість бойової групи повстання мають безпосередній стосунок до України, і це чудовий привід пишатися, що уродженці нашої країни причетні до повстання.
Григорій Пирлік: Як вшановані учасники повстання в Україні? І що можна почитати тим, хто хоче знати більше про повстання в Собіборі?
Лариса Москаленко: У 2016 році ми подали клопотання, щоб учасника бойової групи повстання в Собіборі Аркадія Вайспапіра нагородили медаллю. У 2016 році він був нагороджений. У 2018 році також був нагороджений інший учасник повстання Семен Розенфельд, він жив в Ізраїлі. У Кременчуці є вулиця Печерського. Планів багато. Ми вважаємо несправедливим, що немає меморіальної дошки Аркадію Вайспапіру в Києві — місті, де він народився та жив. Немає вулиці його імені.
У 2016 вийшла книга «Прорив у безсмертя. Повстання у таборі Собібор». Мене радує, що її можна читати українською мовою. Головне у виданні – спогади Олександра Печерського, де він описує всю підготовку до повстання, описує події, які відбувалися в таборі.