Сміх — це моя реакція на війну — Настя Зухвала

Сміх — це терапія не для усіх, але для багатьох. Тому виступи українських стендаперів збирають зали. Ми поспілкувалися з однією з найпопулярніших комікес Настею Зухвалою.

Ведучі

Лєна Чиченіна

Гостi

Настя Зухвала

Сміх — це моя реакція на війну — Настя Зухвала
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2023/01/hr_opir_2023-01_zuhvala1.mp3
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2023/01/hr_opir_2023-01_zuhvala1.mp3
Сміх — це моя реакція на війну — Настя Зухвала
0:00
/
0:00

Говорили з комікесою про специфіку гумору під час геноцидної війни, право на ненависть, цензуру у соцмережах, як відрізнити хейт від критики. І, звісно, про Сергія Ліпка. Цей комік нещодавно упродовж кількох вечорів збирав повні зали. Попри те, що він на війні із початку великого вторгнення. Настя — його дружина і вважає, що українці не завжди виявляють повагу до військових і цей процес потрібно зупиняти. Що саме вона має на увазі і які коментарі категорично не варто писати рідним захисників та захисниць — у подкасті «Опір».

До повномасштабної війни ви могли її знати як Настю Дєрскую, але направду цей рік змусив майже усіх серйозно переосмислити свою ідентичність. Наша героїня перейшла на українську мову задовго до 24 лютого, коли вітчизняний стендап був переважно російськомовним. А ще раніше це зробив її чоловік — теж популярний комік Сергій Ліпко. З початком великого вторгнення Росії він пішов на війну.

Про нього ми безумовно поговоримо. Як і про теперішній гумор, який когось лікує, а когось часом і травмує. Про концерти коміків на підтримку армії, як цивільні можуть підтримати військових, про любов і, ясна річ, про ненависть. Ось одна з відомих цитат з виступу Насті:

«Я вважаю, що моє ставлення до росіян виправдане. Щоб його зрозуміти — достатньо відкрити новини у будь-який момент доби й все стане зрозумілим. Знаєте, кожного вечора я лягаю спати і думаю, що вже не можу ненавидіти руських більше. Але зранку я прокидаюся, заходжу в новини і така: Можна, б***ь! Нескінченні резервуари ненависті у мене є».

«Більше надсилають гроші, якщо це на щось убивче»

Лєна Чиченіна: Настя, можете порахувати, скільки було концертів з 24 лютого 2022 року?

Настя Зухвала: Звісно ні.

Лєна Чиченіна: Тобто кілька десятків?

Настя Зухвала: Та більше, 100%. Ну тільки в турі це десь більш як 30 концертів точно.

Ми віддаємо частину свого заробітку з прибутку від концертів, 20% завжди на ЗСУ. І ми ще робимо тричі на тиждень благодійний стрим «Такі новини» і що випуску збираємо на якусь конкретну потребу для невеликих волонтерів, де так, помірні збори, до ста тисяч. І ми щось збираємо і відправляємо.

Лєна Чиченіна: А на що найбільше збираєте? Чи це взагалі дуже різні речі?

Настя Зухвала: Якщо ми говоримо по таких стримах, то люди завжди, звісно, більше надсилають гроші, якщо це безпосередньо щось убивче. На якісь дрони. Іноді краще вдається збирати, якщо до нас на стрим приходить хтось, кого дуже поважають. Типу як Стерненко. Це досить давно у нас був із ним спільний стрим, але у мене таке враження, що наша аудиторія, збирала гроші на цей день. Коли він прийшов, то цей день настав. Ми дуже швидко і дуже багато зібрали.

Лєна Чиченіна: Про блекаути: у мене дуже довго не відключали світло, мій будинок всі ненавиділи.

Настя Зухвала: Та чого ж ваш будинок? Вас конкретно.

Лєна Чиченіна: Люди ненавиділи, писали в чатик: «Будьте ви прокляті, відключіть їм світло». Нас тепер відключають.

Настя Зухвала: У них просто немає можливості вийти на стендап і розказати про це. Того я не писала у чат. У нас відключають, коли ось такі важкі були блекаути, коли по кілька днів у місті не було світла. Коли умовно по дві години вмикали. Це усе у нас теж було. Але так, перші тижні у мене прямо напроти мого дому був будинок, де ніколи не відключали й у мене прям за дві секунди був монолог на цю тему.

Так що, в принципі, їм уже вимкнули, але я заспокоїлась раніше. Я висловилася і вже мені було спокійно. А через якийсь час мені вже взагалі було байдуже. Були які такі моменти, коли прям дуже мало світла і я така:

«Світла вже, здається, ніколи не буде».

У сусідів ввімкнули — ну, слава Богу, значить колись і нам увімкнуть. Тобто, це вже не було так: «а-а-а-а-а».


Читайте також: Чому український стендап стає популярним?


«Я не роздумую про те, що Сергію гірше, а просто стараюсь тримати в голові, що йде війна»

Лєна Чиченіна: Багато заруб таких, у Facebook особливо: одні починають нити, що у нас немає світла. Інші до них приходять і кажуть: чого ви ниєте, в окопах людям гірше, подумайте про тих, хто в окопах і заспокойтесь. У вас чоловік, я не знаю чи в окопах, чи не в окопах, але на війні?

Настя Зухвала: І в окопах теж бував.

Лєна Чиченіна: Ви порівнюєте свою ситуацію із ситуацією Сергія? І вона діє на вас заспокійливо? Типу, у мене нема світла, але Сергію гірше і тому я прийму це.

Настя Зухвала: Ну я не так мислю. Я не роздумую про те, що Сергію гірше, а просто стараюсь тримати в голові, що йде війна. Можливо спочатку, у перші відключення мені і було якось тривожно, ніяково, але зараз я чітко розумію, які ще є перспективи, окрім відключення світла. І світло — це дискомфорт, але ми живемо в обставинах, де кожен день нас буквально може спіткати смерть. І, відповідно, світло мене не так вже і хвилює. Ну і плюс я думаю, що багато можна зробити для того, щоб полегшити свою ситуацію. Якщо вже щось мене тут і дратує, це те, що ніби є люди, які нічого не намагаються зробити для того, щоби полегшити свою ситуацію. Є багато маленьких речей, які дійсно можуть спростити тобі життя. Дійсно деморалізує, коли вся хата темна. Але можна купити ліхтарі, які заряджаються і воно може хіба трошки темніше, ніж коли є світло. Вже ти відчуваєш себе краще. Якісь речі можна підлаштувати. Можна змінити провайдера або домовитися зі своїм провайдером, щоб був інтернет, коли немає світла. Ми не у безвиході — от я про що. Звісно, якщо це повний, тотальний блекаут, то там у нас, звісно, менше варіантів. Але поки у нас досить багато варіантів, як собі допомогти.

Лєна Чиченіна: Останні ваші стендапи побудовані на ненависті або на люті. Як ви вибираєте? Бо багато людей зараз розрізняють ці два слова. Типу: ненависть — не ок, а лють — це ок.

Настя Зухвала: Для мене ок і ненависть, і лють, тому я не особливо розрізняю. Якщо ми говоримо про мій сольник, то він так і називається «Рафінована лють».

Це рефлексія перших місяців війни. І ось ми закінчили тур, зробили у «Жовтневому» зйомку, вона монтувалася і тільки зараз вийшла. Тому, можливо, десь комусь може бути й дивно, що я така заведена. Мій останній матеріал, те що я зараз пишу, він крутиться навколо нашого нового побуту, якихось моїх спостережень. Адже сам сольник «Рафінована лють» він зроблений з цією ненавистю.

«Люди живуть в ілюзії того, що ненависті не повинно існувати»

Лєна Чиченіна: Ви їх називали, чи в стендапі, чи в якомусь інтерв’ю «далайламами». Людей, які приходять і кажуть, що не можна ненавидіти. Досі приходять?

Настя Зухвала: Ну, вже менше. Тому що спочатку, так, бувало це все, але зараз я когось заблокувала, з кимось більше не спілкуюся. Ну і мабуть, у мене зараз вже сформований імідж людини, якій краще про це не розповідати.

Але те, що це продовжує існувати як явище, так, я знаю, воно є. Насправді мене дуже тригерить ця тема. Бо я у цьому бачу величезний цинізм і жорстокість. Тому що ми говоримо про народ і конкретних людей, які живуть у війні, в геноцидній війні. Кожного з нас це торкнулося, ми усі втратили нормальне життя, наше життя не нормальне, хоч ми може ми до нього трошки адаптувалися. Мій чоловік на війні. Хтось втратив близьких, у когось нема домівки, хтось залишився сиротою. Вибачте мені, так, а за що ненавидіти? Якщо це не причина для ненависті, то що тоді причина для ненависті? Можливо, ці люди живуть в ілюзії того, що ненависті не повинно існувати.

«Сміх — це здорова реакція на стрес, одна із найбільш екологічних»

Лєна Чиченіна: Ще одна така історія із тим, що не можна сміятися. Це вже стандартно. Я думала, що це теж мине, але — ні.

Настя Зухвала: Серйозно? Бо я вже всіх побанила.

Лєна Чиченіна: Я бачу багато такого, що не можна сміятися, в країні війна. І взагалі є ця історія «в країні війна, нічого не можна» вона продовжується. Але зі сміхом у мене найбільше нерозуміння, бо це дуже природна реакція, коли є щось страшне — це все треба перевести в гумор і так ти сам себе захищаєш. Але є багато людей, які відмовляються у такий спосіб себе оберігати. Я не знаю: вони хочуть страждати чи ще щось? З професійної точки зору ви можете пояснити, чому люди відмовляються від гумору? Чи навіть агресивно ставляться до сміху зараз? До тих самих стендапів.

Настя Зухвала: По-перше, це інструмент, який притаманний не усім. Так, це здорова реакція на стрес, одна із найбільш екологічних. Але не всі люди цим користуються, не всім це притаманно. Мені, як комікесі, зрозуміло, що це природна реакція і я так реагую на стрес. Але не у всіх людей так. Є такі, які на стрес реагують сумом, горюванням. Мене це теж наздожене, але сам факт, що в екстремальній ситуації, така як зараз у нас є, ти захищаєшся ось так. Чому це викликає суспільний конфлікт? Я думаю, що справа утому, що у нас є певні уявлення про війну. Нам описували завжди війни як суцільний жах, бруд, страждання і кров. І ніхто не говорив, що у стані війни доведеться жити, працювати, підтримувати економіку, робити домашні справи, мити тарілки, прати одяг, ходити в магазин. Ми дивимося на війну через призму умовної літератури.


Читайте також: У цьому наша сила: можемо сміятися у найтяжчі моменти, підтримувати один одного — Віктор Бронюк


«Бачу відсутність поваги до військовослужбовців, відсутність якогось особливого ставлення»

Лєна Чиченіна: Хотіла з вами поговорити про Сергія і якісь такі речі, які теж в суспільстві обговорюються. Для багатьох людей важливо бути правильним тилом, але ми не завжди знаємо, що це. І дуже часто я чую розмови про те, що та чи інша ситуація може деморалізувати військових, які прийдуть на якийсь час з війни. Можете сказати, що це? Бо явно це не гумор.

Настя Зухвала: Ну, для Сергія точно не гумор.

Лєна Чиченіна: Тоді можете сказати, в його конкретному випадку, що його може деморалізувати? Російська мова в обслуговуванні чи щось інше?

Настя Зухвала: Це моє бачення і я виходжу зі спілкування з Сергієм і з іншими військовослужбовцями. Я думаю, що найбільше деморалізує відчуття того, що тут, в тилу, усім наплювати. І це може мати різні форми. Російська музика в таксі — так, це виглядає, ніби таксисту наплювати і йому все класно, він буде і далі слухати когось такого. Російська мова в обслуговуванні у ресторані — так, це теж виглядає як те, що «мирняші» нічого не збираються робить, у тих все класно. Ви там робіть що хочете, мерзніть в окопах, вмирайте, робіть все, що вам там треба, а нам — незручно. От вам в окопі — зручно, а нам незручно. Іноді я бачу відсутність поваги до військовослужбовців, відсутність якогось особливого ставлення.

Лєна Чиченіна: А це, наприклад, що може бути?

Настя Зухвала: Ну, дивіться, я не кажу, що це може бути якась аксіома, мені здається, що ми якось повинні реагувати на військовослужбовців. Якщо стоїть величезна черга на «Новій пошті» і приходить військовослужбовець, я думаю, що було б добре пропустити його.

Але у Києві так ніхто не робить.

Наприклад, у прифронтових містах це відбувається перманентно.

Чи, я пам’ятаю, Сергій розказував у стендапі про те, що у прифронтових містах військовим кава безоплатна. І він жалівся, що хоче платити за каву. Я бачу військовослужбовців багато де. Але я жодного разу не бачила, щоб хтось їм щось запропонував.

Нам усім треба шукати якусь можливість висловити свою повагу. І вже тим більше не добре, що є люди, які вже реально пустилися берега. Є люди, які можуть вступити в конфлікт з військовослужбовцем, бо їх треба пропускати на заправці за пальним. І там хтось буде говорити: «Как з****ли!». Ми до цього прийшли? Я розумію, що ці люди, мабуть, в меншості, але війна не закінчилась, а це вже десь є. Ось час і місце для «шакалячого експресу» в реальному часі, я думаю, що ми не можемо це толерувати взагалі ніяк. Я називаю це перші сходинки до «ми вас туди не посилали».

Останнім часом, коли якісь відбуваються конфлікти навколо мене, приходять люди, які згадують, що це ж я дружина Сергія Ліпко і це треба нуль чотири тисячні секунди, щоб вони вже почали сидіти й розмірковувати: та де він там воює, та він там ресторан охороняє, та він взагалі у Києві на своїх стендапах. І ти сидиш, це читаєш. Навіть якби Сергій був у Києві, все одно ці люди не мають права ні про Сергія, ні про якогось іншого військовослужбовця говорити…

 

Ну я ж кажу, знову почалося це знецінення, ці розмови про: а що він там стояв на блокпосту, о-о-о, що там Закарпатське ТРО. Так ідіть в Закарпатське ТРО. Люди наче не розуміють — нема такого, що ти приходиш на службу і в тебе досі є своє цивільне життя. Ні, ти живеш у казармі, ти проходиш навчання, ти стоїш на клятому блокпосту і ти, ймовірніше за все, поїдеш на фронт. Або будеш тут. А люди й на блокпостах умирають, не повірите. Але ці розмови вже почалися. Але суперкайф читати, коли твій чоловік на Бахмуті, так? Це супер, читати про охорону ресторану чи що він там у Києві. І я просто дивлюся на цих людей, поки що нічого не коментую, бо я так розумію, що це якісь божевільні. Але те, що уже це є, уже це назріває, хтось має це зупинити, мені здається.

Лєна Чиченіна: Я хочу сподіватися, що це боти.

Настя Зухвала: Це не боти. Є певне розмежування між цивільними й військовими. І для цивільних не повинно бути ніяких градацій геройства. По-перше, тому що ми, цивільні, взагалі не відстрілюємо, що і хто. По-друге, це взагалі досить складно, Генштабу складно прийти до висновку: хто герой України, кому медаль за відвагу. А для нас — усі військовослужбовці — герої. Усе. І ми не ліземо у ці оцінки тому, що ми не компетентні у цьому питанні. Поки ми лежимо у своєму тепленькому ліжечку, це не зона нашої експертності: сидіти й думати — хто достатньо, а хто недостатньо.

Лєна Чиченіна: Я достатньо теж часто читала, військові пишуть, що їх ображає те, коли вони приходять до цивільних і до них ніхто не підходить. А вони б хотіли, щоб до них підійшли, особливо з дітьми, щоб їм подякували. А люди їм пишуть у коментарях: ми вами захоплюємося, ми б хотіли, але не хочемо чіплятися. Може ви втомилися, чи ще щось? Варто все-таки підходити?

Настя Зухвала: Ну це треба питати у військовослужбовців, я не знаю. Але мені теж зазвичай хочеться, іноді я можу набратися сміливості й підійти. Але не завжди. Це правда морально складно, бо ти не знаєш. Люди по-різному це сприймають. Один військовослужбовець хоче, а інший не хоче. Мені здавалося, ця ініціатива, цей жест (долоня, прикладена до серця — ред.) — це вже щось, нам треба працювати над тим, щоб випрацювати якийсь комфортний спосіб проявити увагу і якось підтримати.

Лєна Чиченіна: Закінчити хочу такою феміністичною повісткою. Часто, коли ми й про стендап говоримо і про багато інших речей, все частіше підіймаємо тему про рівність прав між чоловіками та жінками. У стендапі зараз багато дівчат. Раніше прилітало феміністкам: ідіть вагони розвантажуйте. Якщо ви боретеся за рівноправ’я, от йдіть і розвантажуйте вагони й будьте рівноправними.

Зараз ця історія перенеслась: йдіть на війну, раз ви за рівні права. Я вважаю, що частково це справедливо, служити мають і ті, і ті, якщо вже у нас така ситуація, яка, швидше за все, затягнеться. І я якось себе морально і фізично готую до того, що, можливо, доведеться. Ви готові до ситуації, коли Сергій прийде, буде сидіти вдома, а ви підете на війну. Розглядали такі варіанти?

Настя Зухвала: Так, звісно. Це важлива штука, що я не можу уявити, через що проходить він на фронті, але і він не уявляє, через що проходжу я тут. І, можливо, опинившись на фронті, я б й думала: ой, як класно було б повернутись додому, але було досить багато моментів, коли я думаю про те, що я б хотіла мати якісь справи на фронті, бо якщо зі мною щось станеться. Ну давайте так, не дуже мене це хвилює. Інше питання — стикатися з тим, коли щось погане відбувається з твоїми коханими людьми. Це особливий тип страждань, де ти, а — не обираєш ці страждання, б — не контролюєш це жодним чином, ти просто надієшся, що цього не станеться.


Слухайте, дивіться і читайте також: Ми називаємо росіян «орками», але розуміння, що треба працювати з культурою, у них було — Олег Скрипка


Розлогіша версія інтерв’ю з Настею — про її походи до психолога, яким джерелам інформації вона довіряє, про «шакалячі експреси» і українських зірок під час війни — на нашому YouTube-каналі.


Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі

При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту


Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS