Мову… що, в сукню одягли? Чи шати? За мить розрубаємо й цей мовностилістичний Гордіїв вузол. Усьому гарному й святково вбраному — свій час! А вам, високодобірне товариство, зичу доброго здоровʼя! Дозвольте собі сьогодні повністю зануритися в красу слова, поглинути кожну буквочку подкасту, немов медове вино. Бо писати треба, вважаю, не так як усі.
Одразу звернімося до художніх засобів, щоб зрозуміти, чи може слово бути ошатним. А я зі свого боку поясню на прикладах.
Михайла Коцюбинського називали й називають сонцепоклонником та соняхом, бо він понад усе любив сонце, квіти й дітей, навчив прозою бачити кольори та відчувати зАпахи, створював імпресіоністичні полОтна самими лише словами. Не вірите? Прошу висодобірне товариство послухати уривок з новели «Intermezzo», яку письменник присвятив Кононівським полям біля села Кононівка, яка донині квітне на півночі Черкащини.
Ба більше, якщо ви стали невільником чи невільницею багатоголового звіра відповідальності, втоми, тривожності та роздратування через те, що, наприклад, доводиться спускатися в укриття по пʼять разів за ніч, підніматися пішки тричі на день на 9 чи 25 поверх у сорокаградусну спеку, коли від важкої праці, багатозадачності, проблем, знемоги й млосності ціпеніє тіло й плаче душа, — це точно ваша зупинка на поїзд у «Intermezzo», щоб вирватися нарешті від зойку метушні ревучих потоків життя та увійти у безлюдні зелені прОстори, щоб була довкола і у вас тиша, бо Михайло Коцюбинський вмів набуватися, вчить і нас:
«Сонце! Я тобі вдячний. Ти сієш у мою душу золотий засів — хто знає, що вийде з того насіння? Може, вогні?
Ти дороге для мене. Я пʼю тебе, сонце, твій теплий зцілющий напій, пʼю, як дитина молоко з мАтериних грудей, так само теплих і дорогих. Навіть коли ти палиш — охоче вливаю в себе вогняний напій й пʼянію від нього.
Я тебе люблю. <…>
Ти тільки гість в житті моїм, сонце, бажаний гість, — і коли ти відходиш, я хапаюсь за тебе. Ловлю останній промінь на хмарах, продовжую тебе у вогні, в лампі, у феєрверках, збираю з квіток, з сміху дитини, з очей коханої. Коли ж ти гаснеш і тікаєш від мене — творю твою подобу, даю наймення їй «ідеал» і ховаю у серці. І він мені світить.
Дивись же на мене, сонце, й засмали мою душу, як засмалило тіло, щоб вона була недоступна для комарИного жала… (Я себе ловлю, що до сонця звертаюсь, як до живої істоти. Невже се значить, що мені вже бракує товариства людей?)
Ми йдемо серед поля. Три білі вівчарки і я. Тихий шепіт пливе перед нами, дихання молодих колосків збирається в блакитну пару. Десь збоку вогко підпадьОмкає (видає своєрідні уривчасті звуки — ред.) пЕрепел, бренькнула в житі срібна струна цвіркуна. Повітря тремтить від спеки, і в срібнім мареві танцюють далекі тополі. Широко, гарно, спокійно.
<…>
Час зупинився чи лине? Може, пора?
Ліниво всі встали, ліниво ступаєм з ноги на ногу й несемО обережно додому спокій. Йдемо повз чорний пар. Тепло дихнула в лице пухка чорна ріллЯ, повна спокою й надії. Вітаю. Спочивай тихо під сонцем, ти така ж втомлена, земле, як я. Я теж пустив свою душу під чорний пар…»
Тепер і я тягнУся до сонячного світла, як квітка, як буковинська дика ружа, яка своїм солодким ягідним духом підпирає крайнебо. Хочу, щоб над мною так само як і у повісті «Тіні забутих предків» «ніжно дзвеніла хвоя смерек, змішавшись з шумом ріки, щоб сонце наллЯло злотом глибоку долину, зазеленило трави, десь курИвся синій димок од ватри, з-за Ігриця оксамитовим гулом котився грім», щоб під моїми ногами «кожний камінь вкривали рудаві мхи, грубі, мʼякі, шовкові. Теплі і ніжні, вони ховали у собі позолочену сонцем воду літніх дощів, мʼяко вгинались і обіймали ногу, як пухОвА подУшка. Кучерява зелень гогозу (брусниці — ред.) і афин (чорниці — ред.) запустила своє коріння у глибінь моху, а зверху сипнУла росою червоних та синіх ягід».
Хочу так само як у новелі «Intermezzo» гладити «рукою соболИну шерсть ячменІв, шовк колосистої хвилі. Вітер набива мені вуха шматками згуків, покОшланим шумом. Такий він гарячий, такий нетерплячий, що аж киплять від нього срібноволоті вівсА. Йду далі — киплять. Тихо пливе блакитними річками льон. Так тихо, спокійно в зелених берегах, що хочеться сісти на човен й поплисти. А там ячмінь хилиться й тче… тче з тонких вУсів зелений серпанок. Іду далі. Все тче. Хвилює серпанок. СтежкИ зміЯться глибоко в житі, їх око не бачить, сама ловить нога. Волошки дивляться в небо. Вони хотіли бути як небо і стали як небо. Тепер пішла пшениця. Твердий безОстий колос бʼє по руках, а стебло лізе під ноги. Йду далі — усе пшениця й пшениця. Коли ж сьому край буде?».
Не буде кінця краю, бо Михайло Коцюбинський міг годинами описувати всі відтінки сонця, полів, гір, природи, цей архетипний для нас усіх пейзаж, обговорювати красу агАви чи колір моря на італійському Капрі з такою ж пристрастю, з якою інші обговорювали політику.
Леся Українка у буквальному розумінні теж не дочка Прометея, а Ольга Кобилянська не гірська орлИця.
Ось що Максим Рильський писав про Остапа Вишню:
Остап Вишня — справжній мисливець, і при тому поет полювання.
Пахощі луговОго сіна, ряснІ зорі на оксамитовому українському небі,
рожеві вечори й світанки, крики птаства, звірині сліди, пісня, наша
незмінна й незрадна супутниця, — усе виповнює його цикл «Мисливських усмішок».
Тож коли мене запитують, чи може слово бути ошатним, — звичайно, може і є таким, ми щойно в цьому пересвідчилися, чи не так? — прошу вкотре поміркувати, чому Михайла Коцюбинського називали й називають сонцепоклонником та соняхом, Лесю Українку — дочкою Прометея, Ольгу Кобилянську — гірською орлицею, Остапа Вишню — поетом полювання, чому зорі називають рясними, вечори й світанки рожевими, а українське небо оксамитовим.
Хіба воно таким може бути? До слова, усмішка в буквальному розумінні теж не мисливська, сміх не дзвінкий і не сонячний, а душа не горда, але й ці вислови, як і «кришталевий дзвін», «калИнове тепло», «малинова барва», «рожево-сизе небо», «золота осінь», «золоте волосся», «чуприна срібляста», «шепіт золотий» чи «ледь відчутний дотик» нікого не дивують, правда?
Коли ж ідеться про підступну людину, тоді кажуть, що це «чорна душа», про шторм — «море хвилюється», смерть — «вічний сон», зірки — «небесні світлячки», гладка шкіра — «оксамитова шкіра», поганий характер — «характер звіра».
Як і такі речення:
«Радісна зима впевнено ступала сніжними кроками по землі»,
«Сонце розгорялося, однак іній надворі не танув, а тільки дужче і дужче густів малИновою барвою»,
«Оратор промовляв кожне слово по-вогнЕнному палко»,
«У твоєї матері та бабусі золоте серце й золоті руки»,
«Ниє совість у кутку душі».
Тобто що це? Непряме значення, перенесення якостей одного предмета на інший за схожістю або суміжністю. На відміну від прямого, це переносне, образне значення використовують в усіх жанрах художніх творів та в повсякденному мовленні. Порівняймо також: кипить вода (пряме значення) і кипить робота (переносне значення), гостро підтесати (пряме) і гостро глянути (переносне). Виділяють також і так звані стерті метафори — вирази, які стали стійкими через загальноприйняте вживання: ручка дверей, ходять чутки, вушко голки.
А оскільки, дорогі слухачі та слухачки, у мене художньо-публіцистичний жанр, тож й слово моє — ошатне! Воно живе, це — звеселілий світ, який торкається зіниць, пірнає під повіки, сріблить вуста, яскрить, сяє солодким теплом на губах, а на смак як зацукрена вишня, з якої ростуть сади з неба і до неба. Бо Слово це і є предвічний довговолосий Бог!
Тож, так, у мене воно прикрашене та святково вбране ОООБББРАААЗНО, в якому кожна буквочка ще й випрасувана й причесана, мов краля із вілли — ошатна та ясна. А як інакше? Я ще називаю ошатні слова первоцвітами, які гуцули іменують «божими пальчиками». Бо все, що прекрасне, в них Боже.
Як авторка, я свідомо присмачую своє мовлення художніми засобами! І маю на це право. Бо читати й слухати саме такі слова — наче пити чисту воду після тривалої мандрівки чи погожу воду у спеку, спровоковану стосилим антициклоном охопно з розпеченою африканською повітряною масою: це повертає здатність помічати світло, відчувати смак життя.
Адже вишуканість мови створюють саме стилістичними прийомами, а не буквалізмом та сухими правилами. Однак читацький та глядацький смак — вибірковий. А людям, як відомо, вустами народної мудрості, догодити неможливо.
Моє слово вкрите рожевим шовком з Божої руки, щебече та сміється. Часом я лежу на ньому як на вОвнЯному ліжнику, милуюся мрЯковиною, що сходить у надвечірʼї над горою, головне — стояти і не рухатися, щоб не порушувати цю благосну тишу.
Часом розімлілою на осонні (тобто на сонці) лягаю у високу, вигріту, зарумʼянену сонцем траву горІлиць (тобто обличчям догори) і дрімаю в густих споришАх. Бува сплю в його наметі на землі, коли надворі присмерк жне або сутінки жнуть пОшумом, неголоснИм шумом сповідь днини золотим серпом зірок й зірниць, таких самих, якими древні греки зʼєднували зірки у сузірʼя на своїх схемах.
Часом зодягаю слово у плащ дощу з серпАнкОвою фатою, щоб босОніж чалАпати, хлюпати по Дніпру і дихати цією густою вологістю, заплющивши очі. І насолода докочується аж до вух і очей, які пахнуть млосним й пестливим щемом півоній, бузку і матіоли, в них навіть губиться небо — самі спробуйте!
Ще мої ошатні слова загортаються нарозвидні (на світанку, вдосвіта, коли починає розвиднятися) у мАйво, тобто мерехтіння, світіння та повільне, плавне коливання під дією вітру соняшників, які жевріють жаруками та обсівають поля сонцекличними поцілунками підхмелених уст та намАщують видноколо, тобто горизонт, обрій передсвітанковим золотом, викликаючи приємне тепло, що зріє в надрах вен, а потім пробігає шиєю, щоб ланіти, тобто щоки свінУли (яскраво спалахнули) жаром, вогненною пОвінню, яка пахкає у лОзи словосплетіння.
Говорити ошатною українською — це вдихати запах сіна й липи у пасмах волосся літа, йти полями й ланами під млосне сопрано бджіл та бас джмелЕвих агрономів поетичних нив, де тьохкає жмЕня окрУшин (крихт) грядущого хліба, щоб снідати окрайцем його ситої радості.
Для невтолИмого ошатного слова, тобто такого, що важко стримати і яке обличчям схоже до сонця, для «Ошатної української» на Громадському радіо, яке освітлює шлях, я шию сукні з ніжних пелюстОк, які збираю з розлитої в пишному саду благодаті Творця, зодягаю у шати пишноти та сили, щоб ви, дорогі слухачі та слухачки, відчували пульс цього слова, здіймали свої оченята до настільки багатої української мови, яка, якщо спізнаєте її, родитиме до вашої клуні слововжитку плоди медові, згуслі, густі, вʼязкі, обсмажені в єлеї духовні нектари, в яких нуртує, клекоче сонцесяйний верх, бурштинОвий у звОях мли, тобто звивинах, вигинах.
Тож прошу віддати для подкасту «Ошатна українська» Світлани Білої на Громадському радіо світлі оченята та вУшка, добрий час, бо в моєму слові для вас, мов світання, мова зайнялась, тобто сяє тільки для вас. І це можливо відчути лише серцем.
Отак заструмувАло, викотилося червоним кружАлом сонце, ви пораєтеся коло своїх справ чи відпочиваєте на обійсті і мрУжитеся на те сонце й купчасті хмари, слухаєте водночас Світлану Білу та її авторський подкаст «Ошатна українська» на Громадському радіо — і раптом розкушуєте це ошатне слово. Відчуваєте, як у роті з-за крайнеба вибухає й розтікається всім тілом серпень, який ніколи не догорить, а клен не скине грона тяжкого лапатого листя.
Це щоденне паломництво в посутенілу мʼякоть околОту художніх засобів. Це як? Бо тільки зодягаючи слово у художні шати, тобто образно, описово, я й можу поєднати цей обмолочений нерозвʼязаним сніп житньої соломи — околот — з стилістичними прийомами, тобто поєднувати, здавалося б, непоєднуване.
Як відомо, добра людина із доброї скарбниці серця добре виносить, а лиха із лихої виносить лихе. Ошатна — ошатне. Тож слово образно я також одягаю і в обладунки, бо воно рятує з навал і облог. Його сила спроможна схилити гордий погляд і гордовите серце. Ошатною українською хочеться щебетати стоголосо, щоб уздріти усміх, бо її — українську — на шию Всесвіту прикрасою поклав Творець. Памʼятаймо про це! Гаразд?
Плекайте своє слово, вдягайте його в художні шати і не бійтеся мислити образно, описово, адже тільки так вустами народжується найбагатша мова, пишно вбране мовлення.
Тож сьогодні через лУку Громадського радіо, попід ефірним небом і хмарами, по землі, яка квітчалася усяким квітом, по ласкавій теплій землі в рожевім майві йшла Світлана Біла та її і ваша «Ошатна українська»!
До зустрічі, мої дорогі, у сонячному сяйві ефіру! Най не минається!