Світлана Біла: Кажуть, що на колір та смак товариш не всяк. Бо хтось любить міцну чорну каву з вершками, збиваючи їх у пухку білу хмаринку, хтось — ніжне лате чи какао з зефірками, розтягуючи смак шоколадного пирога. А хтось — медоцвітний чай, і щоб він парував, як я вже писала в одному із моїх випусків «Ошатної української», впродовж найближчих 30 хвилин корицевим чи цинамоновим стовпом у стелю, а ще краще — у цвяховану золотом блакить… Комусь до вподоби мінімалізм в одязі, а хтось обожнює етнічні мотиви. УподОбання кожного та кожної з нас махають цупким листям у безмежних обширах Всесвіту й додають йому барви. Втім, є те, що поза часом та личить усім — це питомо ошатне слово та правильні словосполучення. А неправильні — слід викорінювати. Бо вони, як лютнева ніч, жбурляють в язики тисячу гострих голОк. Вони проникають в осердя, обпікають губи й розсипаються в горлі.
Тож сьогодні я заклопотАла себе прибиранням та вимітанням спільних мовних гОрниць, пожовклих від пилу чужинських запозичень, щоб опотужнити силу самобутності рідної мови та позбутися українсько-російських гібридів. Час викинути геть усе, що заскніло кальками й роками чаділо в наших думках. Щоб наше мовлення квітнуло, мов поле соняхів, мов літо.
Тож відчиняймо вікна нашого мовлення навстіж і перевірмо, які неправильні фрази підступно крутяться «на слуху», наче настирливі чорно-жовті оси літнього вечора. То що «прийшло в голову»? Та нічого! Бо ці якраз конструкції — і «на слуху», і «прийшло в голову» — скальковані, отже, хибні. І від них треба тікати так, ніби перед вами зароїлися ті чорно-жовті оси. Чому? Бо це порушення правил лексики, передусім уживання слів в невластивих для них значеннях. Втім, попри їхню штучність, ми й досі чуємо з екранів телевізорів чи, до прикладу, долинає на вулиці з розмов: «Ця тема зараз у всіх на слуху» або «О, мені щойно прийшло в голову». Запамʼятаймо, це лексичні помилки. Українська мова багата на слова і словосполучення зі схожими значеннями:
То що вам, ошатні слухачі та слухачки, відразу спало на думку, коли ви це почули? Бо мені, наприклад, спало на думку піти на кухню і посьорбати чай, не даючи ні йому спочинку, ні поки що вам. Бо про який тут спочинок може йтися, коли навіть «учителька здивувалася такою чудацькою відповіддю, скартАла вітроногого Сенька і говорила далі до Юрця:
— Та що тобі, малий чудаче, до голови залізло, що?» — то я зазирнула на сторінки оповідання СтефАна Коваліва «В останній лавці». А в Олеся Досвітнього читаємо: «Іноді величезне горе, що спадає на голову, менше вражає, як дрібничкова неприємність».
Ой, лишенько, щось від цих кальок аж у шлунку млосно закрутило… А, ні, зачекайте, стрепенуло «в області серця»… І це знову калька. Бо що? Бо гіркі наслідки помоскалення, зросійщення. Пояснюю. Область у нас — це адміністративно-територіальна одиниця, наприклад, Київська область, Чернівецька область, Одеська, Харківська, Полтавська, Львівська. І у Львівській області сьогодні дощить. А суто під російським впливом поняття «частина організму», «частина тіла» обертають на покруч, називаючи також словом «область» замість правильного відповідника «ділянка»: болі в ділянці серця, а не в області серця.
До слова, фахівці можуть рекомендувати при спазмах та болях у ділянці шлунка, а не в області шлунка, перстАч гУсячий (вид квіткових рослин). А якщо йтиметься про сферу діяльності людини, доберімо правильні відповідники, як-от: «сфера», «галузь», «зона», «царина», «ділянка». Відповідно до лексичних норм треба казати:
Також у пресі читаємо:
«Свідченням незаперечних успіхів українських учених у галузі кібернетики є перше в світі видання «Енциклопедії кібернетики» українською мовою». А як майстерно Павло Загребельний бавиться цими значеннями у своєму романі «Спека»: «З цариною високих температур професор Холод мав зіткнення лише в одній точці: йому завжди було жарко».
Але часом буває так, що від краси в ділянці серця стає жарко без жодних високих температур. Бо «кидається в очі» цей «сяючий» антициклональний й прудконогий виднокіл (горизонт), від якого можна «зійти з розуму»? Е, ні! Зупинімося! Виднокіл аж ніяк не «сяючий», бо нам слід уникати форм активних дієприкметників на -учий (-ючий) та -ачий (-ячий), які не властиві українській мові. Втім, ви можете справедливо зауважити, що активні дієприкметники є навіть у словниках. Так, є, на жаль.
Наявність їх словниках, у термінологічній лексиці легко пояснити впливами чужих мов, насамперед колоніальним впливом російської мови та системною впродовж століть політикою помоскалення, зросійщення. Тож наш виднокіл, наш обрій — осяйний, осяйливий, сонцекличний, сонцеликий чи жовтогарячий, але аж ніяк не «сяючий».
Замість цих неоковирних активних дієприкметників можна і треба брати доречні прикметники. Та й в очі наш виднокіл, горизонт не «кидається» — він в очі / у вічі впадає. А від його краси неможливо «зійти з розуму», бо це калька — лише «зʼїхати з глузду / збожеволіти». Та хай Бог милує! А що тоді? Втратити свідомість? Теж ні, знову калька. Кажіть: «знепритомніти / зомліти». Але в нашому випадку найкраще сказати так: «Від його краси мені наче заціпило!», — це той стан, коли людина втрачає здатність говорити.
До слова, ще один варіант порятунку від мовного безладу — це заміна активних дієприкметників іменниками. Навіщо нам копіювати чужі «нападающий», «отдыхающий», «поступающий», «заведующий» чи «начинающий»? Ми маємо свої відповідники:
А як же бути, коли чуємо неоковирний дієприкметник «ідучий»? Нам стане у пригоді описова конструкція «той, що йде».
Українська мова має стосилі словотворчі можливості, тому вважати цілком нормативними побудови, як-от: «Це було незвичайне й захоплююче видовище» чи «У пригоді стають лакуючі властивості барвників» — не можна. Усі ці покручі на кшталт «захоплююче» і «лакуючі» ми замінюємо словами «захопливе» й «лакувальні».
Поки ми давали ради тим недоладним дієприкметникам, на нашу мовну сцену раптом вийшли два актори, які нерідко плутають за кулісами. Це вирази «відігравати роль» та «грати роль». Здавалося б, яка різниця? О, навіть не різниця, а прірва. Бо «відігравати роль» — це означає «мати значення, вагу». У переносному значенні правильно говорити: «відігравати велику роль»; «мати велику вагу». А «грати роль» — втілювати образ на сцені, у кінофільмі тощо; удавати з себе когось.
Наприклад:
Тож і книжки відігрАють важливу роль у нашому житті, аж ніяк не грають роль. Як і приклади, які в жодному разі не можна приводити. Чому? Запамʼятаймо: приводити — це допомагати комусь іти, супроводжуючи, вказуючи шлях, або примушувати йти із собою. «Я привела свою сестру» — це правильно, бо сестра має ноги й ладна йти.
Але чи можемо ми допомогти прикладу чи цитаті з книжки йти? Узяти їх під ручку й кудись повести? Звичайно, ні, це абсурд! Натомість слово «наводити» — означає «повідомляти, подавати щось (цитати, слова, цифри і т. ін.) для підкріплення своєї чи чиєїсь думки». Отже, приклад ми тільки на-во-ди-мо! А хворобу не попереджаємо.
Бо «попереджати» — це «наперед повідомляти кого-небудь про щось». Хіба ми попереджаємо хворобу? Агов, хворобо, я не хочу хворіти. Отже, хворобі ми запобігаємо. А завдяки вчасній діагностиці ми можемо її уникнути. І рівень життя, до слова, ми не покращуємо, а підвищуємо. Або ж — покращуємо якість життя.
Загалом проворно орудувати питомими словами за законами чужої мови — означає ще й наплодИти чимало неоковирних висловлювань. Часом можна почути: «Чоловік розбив намет». Але ж стривайте! «Розбити» — це «пошкоджувати, руйнувати, приводити до непридатного стану що-небудь». Розбивають окови, кайдани, можна й ніс розбити чи ноги до крові, комусь розбивають серце, душу, а хтось сам розбиває свої надії, та краще, щоб просто глек. Намети ж у нас ставлять, напинають або натягують. Так само й табір не «розбивають»: його можна звести, табором можна стати або просто — отАборитися.
То, певно, й удари не наносять? Звісно, ні! Бо вислів «наносити удар» порушує лексичні норми української мови. НанестИ хіба що можна маску на обличчя після вдалого тренування чи важкого дня. А удару чи ударів завдають. Також можна сказати «ударити» чи «вдарити» по чому, у що, об що — тобто означає «чинити удар, удари; бити». Тож й поразки зазнають, а не потерпають поразку.
Дієслово «наносити» означає передусім «приносити багато, значну кількість чого-небудь»:
Друге значення: «захоплювати із собою, нестИ й нагромаджувати в певному місці (про вітер, повінь, опади):
Третє значення: «позначати на папері; покривати шаром чогось»:
Натомість у значенні «чинити, заподіювати комусь щось неприємне» потрібно вживати дієслово «завдавати»:
Загалом дієслово «завдавати» сполучається переважно з іменниками негативного забарвлення, які позначають щось неприємне, небажане, як-от: біль, жаль, клопіт, морока, мука, неприємність, нудьга, образа, поразка, рана, скорбота, смуток, сором, страждання, страх, сум, тортури, труднощі, тУга.
Побіжно у класиків читаємо такі приклади вживання:
«Я ще не пробула й пів місяця в баронеси, а скільки прикрості завдалА вона мені!» (Леся Українка),
«Не завдавай ти мені сорому при чужих людях» (І. Нечуй-Левицький).
Звернімо ще також увагу на керування: дієслово вимагає іменника в родовому відмінку (чого, а не що): завдавати удару (не удар).
Ще одне значення дієслова «завдавати», яке варто запамʼятати, — «піднімати, брати тягар, ношу на плечі, спину»:
«Поцілуйко стягує з вОза мішок з мукою, завдає собі на плечі й, пригинаючись, несе свій подарунок» (М. Стельмах).
Зрештою, коли навчимося завдавати ударів по калькуванню чужого, я закликаю вас надавати перевагу ще й активним конструкціям над пасивними. Бо нашою мовленнєвою звичкою, на жаль, стали такі фрази, як-от:
«Це завдання було достроково виконане нашим колективом»;
«Головну увагу мною приділено таким явищам»;
«Поема була написана автором ще в половині минулого століття»;
«Державний контрольний комітет складається з державних контролерів, які призначаються Радою депутатів».
У цих реченнях активний виконавець дії замість бути підметом стає додатком. Це і є так звані пасивні конструкції. Пасивна конструкція, як правило, штучна, мовлення втрачає свою еластичність, речення стає незграбним. Зберігаючи самобутність мови, простіше сказати:
«Наш колектив достроково виконав це завдання»;
«Головну увагу я приділив таким явищам»;
«Цю поему автор написав ще в половині минулого століття»;
«Державний контрольний комітет складається з державних контролерів, яких призначає Рада депутатів».
Запамʼятаймо: орудний відмінок має виражати знаряддя, за допомогою якого ми виконуємо дію. Тобто
Утім, уникаючи пасивних конструкцій, не забуваймо про дієслівні форми на -но, -то, які з давніх-давен функціонують в українській мові. Наведу декілька прикладів. Перший з народної творчості:
Під білою березою козаченька вбито.
Ой, убито, убито, затягнено в жито;
За моє жито мене ще й бито.
У Тараса Шевченка знаходимо:
«Тихе поле копИтАми поорано».
У Ліни Костенко читаємо:
«Поснулим душам велено хропти»;
«Кого улещено дарами, кого утоплено в крОві».
Почерпнімо іще такі приклади з навчального посібника «Антисуржик» за загальною редакцією Олександри Сербенської:
У посібнику також йдеться про те, що, цитую: «Маючи глибоке коріння у прасловʼянщині та багато спільного з аналогічними формами в інших словʼянських мовах, слова на -но, -то виявляють ідіоетнічну специфіку української мови, становлять її характерологІчну рису».
Насамкінець розберімо по кісточках підступні типові помилки, запамʼятаймо правильні варіанти, запишіть їх, а краще — сфотографуйте серцем з памʼяттю:
Тож нехай ваш мовний виднокіл буде осЯйним, осяйливим, сонцекличним, сонцеликим чи жовтогарячим. Послухайте, як ці слова перекочуються на язиці, наче стиглі вишні! І тільки від нас залежить, чи будемо смакувати ними, чи пахтітиме в нашій мовній гОрниці медоцвітним чаєм із цинамоном, чи заросте вона бурʼянОм кальок та суржику.
І «як би там не було»… Ой, леле! Бо правильно казати «хай там як» або «хай там що», а слухати «Ошатну українську» зі Світланою Білою на Громадському радіо хай вам буде завжди до снаги, щоб від вашої ошатної української усім та й зацІпить! Усім та й заціпило!