Моя жовтосяйна земля, що вилискує розгойданими вітром полями-прапорами, пахне гарячим хлібом і бабусинею запражкою з барабулею в мундирі. А ошатне слово з перцем та з долею хоч і не надто ласкавою, але такою, що сформувала її сильний характер за Стусом: «Терпи, терпи — терпець тебе шліфує, сталИть твій дух…» — любить скуштувати сальця з часником й тим самим перцем. Цей факт засвідчено у храмі «Ошатної української» — подкасту Світлани Білої на Громадському радіо. Як і той факт, що межі мови — це межі країни! Незалежність — не лише доконаний факт і дата, а щоденний вибір кожного з нас.
Вітаю, високодобірне товариство. За мить ваша авторка і їм, і вам усе повідає! Як і годиться.
О-о-у-у. І ще один — правописний — факт, про який не можу не зазначити. День Незалежності України — з великої букви пишемо всі слова!
Тону в гірських дорІдних мʼяких лУках… (до слова, «дорІдний» означає «великих розмірів», тобто те, що протилежне дрібному, або «який виріс до значної височини, буйний, розкішний», а також «з якого збирають високий урожай», і «значний щодо кількості; багатий») і враз задивляюся в намолені розпʼяті хмари, бо з-за пазухи мого краю, де мене виховали, скрик розжевреного сонця сколихує прірву неба й воно вже сипеться розмаїтими скалками, які мусять сокотити сонцекличних воїнів.
Враз — і вже млію на пшеничних і ячмінних полях поза селом у малинових променях передвечірнього сонця, яке маревно злилося зі свободою і, дай, Боже, скорою Перемогою…
Яка ж ти красива, моя… наша рідна!
Проміння біле ряхтить вогнем та кладе вінцІ на шолом сонцеликої та незалежної України, мову якої забороняли 134 разИ впродовж чотирьох століть репресій і лінгвоциду. Що таке лінгвоцид? Свідома заборона і утиск української мови з метою її викорінення в Україні та за її межами. Іншими словами — це мововбивство.
Царські заборони почалися ще в XVI столітті і тільки нанизувалися одна за одною аж до здобуття незалежності Україною 1991 року. І карколомні наслідки цих заборон тривають аж дотепер. Але за цих обставин дивує не те, що українська мова змушена була відступати, а те, що вона розмірно цупко трималася всупереч владним чужинцям. Інша мова, мабуть, перестала б існувати, як-от стосила середньовічна ірландська, адже повноцінно вижити таки не змогла. Українська вижила.
Хто лиш не допік у віках Україні… Та Московія з самого початку вибрала стратегію цензури й заборони, виконуючи роль ката. 1564 року в Московському царстві Іван ФедорОвич (а не Федоров) почав друкарську справу, проте, гнаний войовничими невігласами, перебрався в Україну й заснував тут дві друкарні, а за пів століття по томУ в Москві започаткували «традицію» спалювати українські книжки, яку в XXI столітті, та що там нині, у цю ж мить продовжують новітні московські окупанти. Тільки замість циркулярів — у них ракети, якими вони систематично руйнують друкарні, спалюють склади видавництв та книжкові ринки, знищуючи мільйони примірників української літератури та шкільних підручників.
До речі, перший друкований український «Буквар» львівський першодрукар Іван ФедорОвич видав 1574 року, звичайно, у Львові. Донині залишився один примірник, який зберігається в бібліотеці Гарвардського університету.
1654 року очільник національного повстання проти поляків, гетьман Війська Запорозького Богдан Хмельницький уклав військово-політичний союз з Московським царством — так він сподівався зберегти незалежність козацької України від Речі Посполитої, однак відразу по смерті гетьмана московити порушили домовленості й знищили ГетьмАнщину.
1709 року московський цар Петро І своїм указом заборонив світські книги староукраїнською мовою, заразом церковні книги переписували на російський манІр церковнословʼянською, точніше словʼяноруською або словенороською чи словʼяноукраїнською, тобто мовою, що стала плодОм староукраїнської та церковнословʼянської.
Стратегія заміни полягала в тому, що в друкарнях Києво-Печерського та Чернігівського монастирів зупиняли друк нових церковних книг. А старі книжки треба було передрукувати, щоб мовно вони нічим не відрізнялися від великоросійських видань. Тож словʼяноукраїнську замінювали на словʼяноросійську, що набула російської вимови та російських слів.
На перший погляд, ніби і те, і те церковнословʼянська. Однак перша мала український характер, українську вимову голосних і приголосних та послуговувалася чималою кількістю українських слів та відмінкових форм, а друга мала суто характер російський. Й ось… словʼяноросійську від російської вже відділяє лише один дрібний крок. Настільки непомітний, що нога й не спіткнеться… і не зчується, як майже перетворилася на російський протез.
До того ж Петро І примусив скоротити число студентів Києво-Могилянської академії з 2000 до 161, а кращим науковцям звелів перебратися з Києва до Москви, зумисно закривши їх від українського суспільства. Серед них були Інокентій Гізель, Йоаникій Галятовський, Лазар БаранОвич, Дмитро Ростовський (Туптало), Стефан Яворський, зловісний Феофан ПрокопОвич, Симеон Полоцький та багато інших. Вони відіграли головну роль у розвитку культурного життя тодішньої Московії.
1718 року бібліотеку Києво-Печерської лаври з дорогоцінними літописами княжих часів спалили. Думаю, ви здогадалися, хто замовник лиха? Так, московський цар Петро І. У мене дежавю. Тому що в ніч з 14 на 15 червня 2026 року російська армія завдала удару по тисячолітній Києво-Печерській лаврі. Ворожий безпілотник поцілив у головний храм монастиря — в Успенський собор, усипальницю київських князів, збудовану у 1073–1078 роках. До слова, пережив храм землетрус 1230 року, монгольську навалу 1240-го, його майже повністю знищили під час Другої світової і відновили у 2000 році.
У 1720 році Петро І знову заборонив книгодрукування староукраїнською мовою, а 1721 перейменував Московію на Російську імперію — цією співзвучною Русі назвою Москва прагнула остаточно привласнити спадок великих київських князів, водночас усі писемні історичні джерела з України вилучили.
До того ж 1731 року російська імператриця Анна Іванівна наказала всіляко перешкоджати українцям одружуватися з поляками та білорусами, «а побуждать их и искусным образом приводить в свойство с великоросами».
Історія староукраїнської книжної мови завершилася, по суті, царським указом 1740 року, коли канцелярію ГетьмАнщини перевели на російську мову, точніше, церковнословʼянську в російському варіанті.
Літературознавиця Наталія Кістяківська у праці «Сатиричне та побутове письменство XVIII В. Випуск І. Твори Івана Некрашевича» змалювала цей кінець історії так:
«<…> велика Руїна викликала страшенний занепад у письменстві XVIII сторіччя.
Воно лишається десь на боці від великого, битого шляху, яким посувається тодішнє усне мистецтво; воно не доходить до друкарні; воно утворюється десь по кутках, переважно в нижчій верствІ більш-менш освіченого громадянства, та переховується по рукописах, що частенько гинуть, залишаючи з діяльности часом не абИякої ваги авторів — мізерні уривки та шматки, часом навіть — тільки ймення та прізвища. Круг спостережень та думок нечисленних авторів став тісним, вузьким, обмеженим рамцями провінціонального побуту».
Доба Руїни 1657—1687 років та масові переселення людей з Правобережжя на Лівобережжя кінця XVII і початку XVIII століть, попри свої важкі процеси й жаскі наслідки, зблизили різні говірки та діалекти української мови. Так народилося південно-східне наріччя — новий великий діалект, говірнА мова, яка поєднала території від Житомира до Кавказу та від Сум до Чорного моря. У такий спосіб українці витворили сучасну літературну мову завдяки стосилості та єдності свого живого слова, на основі народної мови, яка й виплекала націю та її державу. До слова, офіційна премʼєра нової української літературної мови відбулася 1798 року в «Енеїді» Івана Котляревського.
Але варто зауважити, що після Петра І, скажімо, «історичну реформу» підхопила Катерина ІІ. 1763 року вона заборонила викладати українською мовою в Києво-Могилянській академії.
У російсько-турецькій війні 1768-1774 років козаки допомогли здобути перемогу Росії: вони розбили турків, потопили турецьку флотилію в гирлі Дунаю, і одразу стали більше не потрібні, а улітку 1775-го російські війська підступно зруйнували Запорозьку Січ. Пізніше Каьерина ІІ порушила угоду з турками та анексувала Кримське ханство. Також 4 грудня 1783 року вона утворила спеціальну комісію з написання древньої історії Росії.
Упродовж 10 років ця комісія переробляла та підробляла літописи, на основі яких фальсифікувала права Російської імперії як наступниці Київської Русі, природно, що втілення задуму неможливе без знищення історичної памʼяті на землях справжньої Русі, тобто в Україні.
Отже, разом із поділом Речі Посполитої та зникненням Кримського ханства 1783 року за неповні десять років — від 1775 до 1783 — остаточно зникла українська автономія. І Запорізьку Січ ліквідували, і ГетьмАнщину та козацьке військо скасували. Після знищення ГетьмАнщини і Запоріжжя у 1785 році Росія запровадила на підконтрольних територіях України кріпацтво: помІщики здобули право вільно продавати кріпаків, обмінювати на будь-яке майно, розлучати чоловіка з жінкою чи батьків із дітьми — фактично це різновид рабства, якого в Україні ніколи не було; у той час як населення Європи поступово звільнялося, Москва повернула хід історії.
Інакше кажучи, українці й українська мова мали багато варіантів умерти, загинути, зникнути й лише один химерний, жаский варіант вижити. У 1863 році міністр внутрішніх справ Росії Петро Валуєв видав однойменний циркуляр про заборону видання навчальних, освітніх і релігійних книжок українською мовою, ще за кілька років, зокрема 1876-го, імператор Олександр ІІ посилить це розпорядження Емським указом, який цілковито забороняв не лише видання будь-яких українських книжок і перекладів, але й вистави українською мовою, а також її вивчення у початковій школі.
Царська імперія до того ж повсякчас маніпулювала схожістю слів і культивувала, що Україна — це «окраїна», тобто кордон могутньої Росії, тому культура українська сільська й низька і не має права на існування, інша річ — висока культура «великоросів», яка чомусь рясніє іменами «приватизованих» українських митців, як-от: Казимира Малевича, Григорія Сковороди, Іллі Рєпіна.
1917 року Російська імперія зазнала краху і змінила маску. У грудні того ж року російський більшовицький уряд почав з Україною війну. Без зброї та боєприпасів, не маючи тилу й зовнішньої підтримки, молода Українська держава боролося одночасно на кількох фронтах: на полях Першої світової війни, проти зазіхань Польщі, білогвардійців та французько-грецького десанту.
29 січня 1918 року на станції Крути за 130 км від Києва 600 вояків, переважно курсанти військової школи й студенти, затримали наступ на столицю, вдумаймося!, 6-тисячного більшовицького війська, в бою загинуло до 70 захисників, ще 28 студентів після жорстоких тортур росіяни розстріляли у полоні; пізніше їхні тіла поховали на Аскольдовій Могилі в Києві.
За час більшовицького терору в 1918 – на початку 1920-х років органи Надзвичайної комісії вбили сотні українських діячів, серед них композитора Миколу Леонтовича, автора обробки колядки «Щедрик», що під назвою Carol of the Bells стала найпопулярнішою різдвяною мелодією у світі.
Організований спротив проти більшовиків тривав до 1923-го, а герої на століття стали символом незламності українців.
Памʼятаймо, що задовго до нацистів мережу з 700 концентраційних таборів створив «вождь світового пролетаріату» Ленін — це стало елементом офіційної державної політики червоного терору. Перші вʼязні новопосталих таборів — передовсім українські робітники, селяни й інтелігенція, оголошені куркулЯми, спекулянтами, контрреволюційними елементами та ще бозна-ким.
Разом з упокоренням селянства більшовики взЯлися і за українську інтелігенцію — під час сталінських репресій 1930-х років вони фізично знищували мистецьку, творчу й інтелектуальну еліту України, зокрема мовознавців і письменників, бо посміли заявити про себе як про окреме культурне явище; жертвами чисток стало понад 260 тисяч українців, ця трагічна сторінка історії дістала назву Розстріляне відродження.
Примусовій колективізації опиралися селяни, тож впродовж першої половини ХХ століття більшовицькі вожді Ленін і Сталін організували три штучні голодомори-геноциди українського народу; під час найбільшого із них — в 1932-1933 роках — в Україні радянські каральні війська огородили території й вилучали у селян усе продовольство. Через голод загинуло від 7 до 10 мільйонів українців.
17 вересня 1939 року Радянський Союз на запрошення Адольфа Гітлера вдерся до Польщі й розпочав, так би мовити, «воззʼєднання України» з масових убивств, репресій і депортацій. Утворена в роки Другої світової війни Українська Повстанська Армія воювала проти обох кровожерних режимів, навіть коли інші народи Європи так і не наважилися на військовий опір радянському тоталітаризму — аж до 1956 року. Все точно так само як і зараз.
Монополізовану перемогу в Другій світовій війні росіяни перетворили на центральний міф новітньої імперії, бравуючи перед усім світом, що можуть повторити подвиг дідів. 2010-го року диктатор Путін заявив, що Росія перемогла б у війні самотужки, без України та інших союзників, а все відмінне від цього у РФ сприймають як нацизм. Водночас Україна за вистраждану перемогу заплатила чи не найбільше — понад 10 мільйонів життів, тобто 25 % населення.
Українцям також навʼязували міф про «спільну колиску» трьох народів та їхніх мов — російської, білоруської та української. Досліджувати українські говірки із протоукраїнським етнічним й мовним підґрунтям заборонили, термінологічну лексику взорували на російський зразок; до слова, правопис 1933 року зазнав 126 змін на всіх рівнях — від фонетики до стилістики, а Інститут української наукової мови закрили.
Українську мову всіляко принижували, знеславлювали, формуючи стереотип селянської, колгоспної, мужицької, непридатної для науки, освіти, літератури, мистецтва, діалектом польської мови, закріплюючи за українським словом іронічно-зневажливий підтекст.
Щось спазматично хлипає в моєму горлі… і сльози котяться самі…
Висновуємо зі сторінок історії, що чужинці-зайди можуть спалити книжки. Можуть заборонити мову. Можуть спробувати переписати історію. Але неможливо знищити те, що люди продовжують памʼятати, говорити й передавати далі. Попри всі утиски й заборони наша мова живе і розвивається. І від вас, дорогі, також залежить, яким буде її майбутнє.
Мати власну державу — привілей і відповідальність. Говорити, творити, читати, слухати українською = зберігати й примножувати цінність свободи, яку для нас виборювали століттями й виборює зараз кожен вояк та воячка. Дякую усім, хто щодня створює Україну — словами, вчинками, марудною працею та життям.
Дай тобі, Боже, наша рідна, на всі століття вперед, даровані Творцем!
І забий вже нарешті останній цвях у домовину імперії!
Усупереч усьому це таки станеться!
Із вами була Світлана Біла та наша з вами «Ошатна українська» на Громадському радіо.