«Поки останній не повернеться додому»: пошуковий рух від 1945 до сьогодні

Валентина Троян: 5 серпня 2026 року на Донеччині загинув Олексій Юков — керівник пошукового загону «Плацдарм», один із засновників сучасного руху з евакуації тіл загиблих в Україні.

Автомобіль, яким він повертався після вилучення тіл з лінії зіткнення, підірвався на ворожій міні. Людина, яка понад чверть століття поверталася до загиблих воїнів і цивільних, аби привезти їх додому, сама заплатила за цей обов’язок найвищу ціну. 

Загибель Олексія — величезна втрата для всієї країни та пошукового руху. Тож цей випуск ми присвячуємо пошуковцям: хто ці люди, у чому їхня місія, і як з часів Другої світової війни через події 2014 року до нинішнього повномасштабного вторгнення Росії змінювалася їхня смертельно небезпечна робота. 

Пошук полеглих в Україні триває вже не одне десятиліття. Проте за цей час принципи, методи, правові механізми та самі умови цієї надважкої роботи змінилися докорінно.

Те, що колись починалося як громадський та дослідницький рух з увічнення пам’яті солдатів Другої світової війни, у 2014 році раптово перетворилося на екстрену волонтерську евакуацію з “сірої зони” безпосередньо під час активних бойових дій. А з початком повномасштабного вторгнення 2022 року пошук полеглих остаточно трансформувався у системну державну операцію, яка виконується в умовах високотехнологічної війни, постійних мінних загроз та застосування безпілотників.

За кожним прізвищем у зведеннях про зниклих безвісти стоїть родина, яка місяцями чи роками чекає на єдине сповіщення. Повернення тіла додому – це не просто процесуальний ланцюг або формальне виконання експертиз. Це право кожної людини на гідне поховання, і держава та пошуковці мають це право забезпечити. 

Сьогодні ми детально розберемо три ключові етапи: чим жив і як функціонував пошуковий рух до 2014 року, який незворотний злам стався після початку російської агресії на Донбасі та з якими надскладними викликами пошуковці, криміналісти та держава зіштовхуються сьогодні.

До 2014 року в Україні існував сформований і цивілізований пошуковий рух, повністю орієнтований на дослідження подій Другої світової війни. Це була мережа громадських організацій, краєзнавчих загонів та офіційних об’єднань, серед яких найпотужнішими були Всеукраїнська громадська організація “Союз «Народна пам’ять” та численні регіональні групи.

Саме в цих об’єднаннях формували свої навички та методику фахівці, які згодом стали основою сучасного евакуаційного руху. Зокрема, ідеться про пошуковий загін “Плацдарм” під керівництвом Олексія Юкова, який роками працював на сході України.

Головним завданням пошуковців у той період було віднайти неупокоєні останки радянських і німецьких солдатів, які лежали в землі ще з 1941–1945 років. Імена встановлювали за залишками солдатських ебонітових медальйонів, нагородними знаками, підписаними особистими речами або за архівними реєстрами безповоротних втрат частин. Після експертиз урочисто перепоховували на меморіальних цвинтарях.

Це була мирна, планова та академічна робота, що ґрунтувалася на дослідженні архівних документів, карт бойових дій та традиційних польових археологічних методах. Пошуковці мали достатньо часу, щоб ретельно вивчити кожен квадратний метр місцевості. Єдиним ворогом був час, який поступово руйнував рештки та паперові вкладиші медальйонів у ґрунті. 

Усі роботи проводилися у безпечному середовищі, без загрози артилерійських обстрілів чи мінування території. Методологія була відпрацьована роками: розкопки, фіксація в журналі спостережень, антропологічна експертиза та пошук родичів через архіви. Проте 2014 рік миттєво і кардинально змінив усі ці підходи.

Із початком російської агресії у 2014 році досвідчені цивільні пошуковці раптово опинилися перед викликом, до якого ніхто не був готовий. Після запеклих боїв під Іловайськом, Савур-Могилою, Лутугиним та в Донецькому аеропорту на полях боїв залишалися сотні загиблих українських військовослужбовців.

На той момент офіційні військові структури не мали юридичних чи фізичних можливостей виїжджати на непідконтрольні території. Потрібно було негайно діяти у «сірій зоні» та на території, контрольованій незаконними збройними формуваннями. Цю критичну прогалину закрили волонтерські гуманітарні місії, основу яких склали ті самі пошуковці з цивільного руху.

Найвідомішим прикладом стала гуманітарна місія «Чорний тюльпан» під керівництвом Ярослава Жилкіна, а також загін «Плацдарм» Олексія Юкова. Ці люди виїжджали на небезпечні території без зброї, без бронежилетів, на звичайних цивільних білих мікроавтобусах з індексом «1500» на бортах. Робота трималася виключно на складних і крихких локальних домовленостях про «режим тиші», які проросійські бойовики часто порушували.

Пошуковці працювали в умовах стиснутих термінів, під загрозою полону чи під раптового мінометного обстрілу. Вони самостійно знаходили місця тимчасових поховань, ексгумували тіла бійців, збирали фрагменти та особисті речі та транспортували до моргів на підконтрольній Україні території.

Усвідомивши, що без державної системи не обійтися, у вересні 2014 року Генеральний штаб Збройних Сил України започаткував спеціальний проєкт «Евакуація 200» при Управлінні цивільно-військового співробітництва. Держава узяла на себе централізовану координацію, виділення транспорту, супровід та передачу тіл судово-медичним експертам. Це був важливий перехід від чистого волонтерства до системної військово-цивільної співпраці.

Після повномасштабного вторгнення 2022 року евакуація тіл остаточно перетворилася на високоризикову саперну та розвідувальну операцію. У рамках відмови від радянських військових термінів проєкт отримав нову назву — «На щиті», на честь давнього традиційного вислову про воїна, що повертається зі щитом або на щиті. 

Сьогодні жодні гуманітарні домовленості з противником безпосередньо на лінії зіткнення неможливі. Тіла вилучають безпосередньо у зоні активного вогню під цілодобовим ризиком ударів артилерії, мінометів та системного застосування FPV-дронів, які полюють на евакуаційні групи.

Найнебезпечнішим фактором сьогодення стало свідоме замінування решток. Російські військові під час відступу або у «сірій зоні» систематично залишають під тілами загиблих українських захисників гранати без чеки, розтяжки чи протипіхотні міни. Через це кожна операція вилучення починається з обов’язкового саперного огляду та «зривання» тіла з укриття за допомогою гака-кішки з довгої відстані.

На тимчасово окупованих територіях Донеччини та Луганщини ситуація ще складніша. Під час боїв за Маріуполь, Сєвєродонецьк, Рубіжне та Попасну тисячі цивільних і військових ховали у дворах житлових будинків, на дитячих майданчиках та узбіччях. Після захоплення цих міст окупаційні адміністрації провели хаотичні зачистки таких поховань, вивозячи тіла вантажівками до масових траншей у Мангуші чи Старому Криму без відбору ДНК-зразків чи маркування, аби приховати масштаби воєнних злочинів.

Оскільки фізична діяльність українських пошуковців в окупації наразі неможлива, ключову роль відіграє цифрове підпілля. Місцеві жителі приховано фіксують точні GPS-координати, фотографії та деталі стихійних могил і передають їх через захищені чат-боти. Ці дані заносяться до державних реєстрів для проведення ексгумацій одразу після деокупації.

Коли ж тіла повертаються на підконтрольну територію в рамках репатріаційних обмінів, розпочинається складний процес ідентифікації. Головним інструментом є молекулярно-генетичний аналіз через ДНК-базу ДНДЕКЦ МВС України. Фахівці бюро судово-медичної експертизи відбирають зразки, які порівнюють із профілями родичів, що дозволяє повертати ім’я навіть у найскладніших випадках.

Окремої уваги заслуговує питання дій окупаційних адміністрацій та місцевих колаборантів щодо пошуку полеглих. Системної, планової чи гуманітарної діяльності у цьому напрямі представники окупаційних «органів влади» не здійснюють. Пошукові роботи чи ексгумація з їхнього боку мають виключно вибірковий характер і проводяться лише тоді, коли цього вимагають пропагандистські завдання або технологічні потреби зачистки територій.

У більшості випадків так звані «пошукові заходи» окупантів організовують для постановочних відеосюжетів російських медіа, де заздалегідь сформовано необхідний наратив. В інших ситуаціях вилучення решток з-під завалів або з тимчасових могил у дворах відбувається під час масового знесення пошкодженого житлового фонду, наприклад у Маріуполі чи Сєвєродонецьку. У таких випадках рештки вивозять на міські сміттєзвалища або до загальних номерованих траншей разом із будівельним сміттям без ідентифікації чи вилучення ДНК-матеріалу.

Водночас на тимчасово окупованих територіях сформувався тіньовий ринок, де місцеві колаборанти, представники окупаційної «поліції» та контрольовані ними ритуальні служби наживаються на горі родин. Зафіксовано непоодинокі випадки, коли за надання бодай якоїсь інформації про місце знаходження тіла, за допуск на територію мору чи дозвіл самостійно викопати рештки рідних із представників сімей вимагають значні суми грошей.

Для окупаційної влади проведення повноцінної, прозорої та системної пошукової роботи є фундаментально невигідним. Офіційна фіксація кожного знайденого тіла цивільного громадянина чи українського військовослужбовця документально спростовує заяви про «відсутність втрат серед мирного населення» та створює пряму доказову базу для міжнародних судових інстанцій щодо вчинення воєнних злочинів.

Якщо ДНК-збігу немає одразу, тіло тимчасово ховають під обліковим номером на спеціально відведених секціях цвинтарів. Проте процес ідентифікації не зупиняється ні на день. Як тільки експертиза підтверджує збіг із біологічними зразками родичів, відбувається ексгумація та перепоховання воїна з усіма військовими honors на рідній землі.

Справа Олексія Юкова та сотень інших пошуковців доводить: шлях від мирних розкопок до сучасної системи «На щиті» — це перш за все вияв найвищої поваги до людського життя та пам’яті.

Незмінним залишається головний принцип: пошук, ідентифікація та відновлення імен триватимуть доти, доки останній полеглий захисник і цивільний громадянин не повернеться додому.