Колаж Громадського радіо. Мапа України, на якій виділені червоним кольором дві точки: Київ та Сіверськодонецьк. Надпис: Історії про життя, що перемагає
«Перетвірники» — це історії українців та українок з прифронтових і окупованих територій, які евакуювались, адаптувались та змогли розпочати нове життя. Це подкаст про тих, хто перетворює свою справу на новий початок.
Єлизавета Цареградська: Звідки ви родом, де народилися, зростали і як складалося ваше життя?
Микола Скуридін: Я народився в місті Сіверськодонецьк. Прожив там майже все життя, за винятком шести років навчання в Москві та одного року роботи в Запоріжжі. Потім повернувся й до 2022 року жив і працював у Сіверськодонецьку.
Єлизавета Цареградська: Які у вас спогади про це місто? Яким ви його пам’ятаєте, якщо описувати загалом?
Микола Скуридін: Якщо порівнювати з тим, що я маю зараз, усі мешканці, мої друзі підкреслюють, що це дуже маленьке, компактне місто. Його почали будувати ще до Другої світової війни, але основна забудова, здається, відбувалася одразу після неї. Місто будували за проєктом, тому там майже не було приватного сектору. Воно було досить добре сплановане.
Широкі вулиці, усе компактно. Зараз я мешкаю в Києві, і, щоб десь зустрітися, години точно не вистачає — потрібно дві. У нас це займало 15 хвилин пішки. До будь-якої локації, де щось відбувалося, можна було дістатися максимум за 15–20 хвилин, за потреби — під’їхати тролейбусом.
Тому зараз для нас це дуже незручно й незвично. А для мене як туриста-велосипедиста було дуже важливо, що за 10 хвилин ти вже за містом, а навколо — степ, ліс або річка.
Із цим теж дуже важко. До цього я мешкав у Дніпрі: два мости, лівий і правий береги, проблеми з пересуванням велосипедом. Дуже важко. Для тих, хто звик до трохи інших розмірів міста, це незвично, і такі великі відстані напружують.
Єлизавета Цареградська: Яким ви пригадуєте початок війни у 2014 році? Як ці процеси відбувалися в місті? Які ваші спогади?
Микола Скуридін: Перше, що пригадую, — симфонічний концерт музичного училища. Після його закінчення директорка чи хтось інший вийшла на сцену й сказала в мікрофон: «Ви знаєте, у місті відбувається щось незрозуміле, тому будьте обережні».
Виявилося, що того дня вже почали стріляти, переслідували активістів. У нас був проукраїнський власник таксі, і його офіс обстріляли. Незрозуміло хто це був: якісь «тітушки» чи «казаки» з’явилися. А загалом події 2014 року розгорталися в нас дуже поступово.
На 9 травня міська влада дозволила вивісити червоний прапор замість українського, нібито на честь перемоги. Потім його, здається, уже й не знімали. Далі поширився відомий міф, що «їдуть вісім автобусів “Ікарус” із бандерівцями знімати пам’ятник Леніну». Ветерани війни в Афганістані та комуністи встановили біля пам’ятника цілодобову варту. У сквері під міською радою ставили намети, палили багаття й чергували, щоб ці «бандерівці» не приїхали й не повалили Леніна.
Так усе поступово наростало, аж поки почали стріляти. Конкретної дати я назвати не можу. Влада кудись зникла, виїхала. Прийшли якісь Мозгові та інші, зайняли кабінети — їм їх дали в оренду. Так поступово зникла українська влада й з’явилася якась незрозуміла. Коли почалися перестрілки, я виїхав на дачу й місяць мешкав за межами міста.
Єлизавета Цареградська: Чи поставало тоді у вас питання про виїзд, наприклад, до Києва або кудись іще?
Микола Скуридін: Ні. Родина виїхала на море, я був сам і якось про це не думав. Більшість моїх знайомих, які виїжджали, обирали Росію, бо бачили, що ситуація незрозуміла й небезпечна для життя. Дехто виїжджав на підконтрольну Україні територію. Але в мене не було грошей, щоб кудись виїхати й там жити. До того ж мені здавалося, що на дачі буде безпечно.
Єлизавета Цареградська: Як жив Сіверськодонецьк після повернення під контроль України й до початку повномасштабного вторгнення? Як це виглядало?
Микола Скуридін: Мене тоді не було в місті, тому я не бачив, як зустрічали військових. Там було багато друзів, усе в прапорах. Є відео, я його заархівував. Була величезна надія й віра, що все швидко зміниться.
Але тривало це недовго. Повернулася вся влада. Регіонали, які мовчали й мовчки все це дозволили, знову посіли свої крісла. І як ні в чому не бувало почали далі правити.
На початку 2015 року Україна згадала, що таке Донбас і Луганщина. Почалося багато культурних подій. Приїжджало багато цікавих артистів. Але влада відсторонилася від організації цих заходів: надавала залу, а активісти все облаштовували, приймали гостей тощо.
На цих проукраїнських чи українських виступах дуже відомих артистів не було жодного представника влади. Вона все це цілковито ігнорувала. Артисти почали приїжджати, у залах зазвучала українська мова. До цього, мені здається, її там і не було. А потім усе потихеньку повернулося, і було дуже важко.
З’явилася патрульна поліція, з нею було дуже просто працювати. А серед тих, хто працював у поліції до цього, виявилося багато зрадників — вони перейшли на той бік.
Єлизавета Цареградська: Як ви пригадуєте день початку повномасштабного вторгнення у 2022 році?
Микола Скуридін: Прокинулися від вибухів. Обстрілювали аеропорт у нашому місті. Досвід 2014 року трохи збив нас із пантелику, тому що тоді ми були в окупації місяць чи півтора. У 2022-му ми вірили, що або не допустять окупації, або нас звільнять.
Спочатку сподівалися, що все буде як у 2014-му. Тоді в нас усе пройшло добре. Я маю на увазі, що українські війська зайшли в Сіверськодонецьк без бою. Уночі всі окупанти вийшли з міста до Лисичанська, за річку, і в нас бойових дій майже не було. Тихо зайшли й тихо вийшли. А Лисичанську дісталося: його три дні обстрілювали перед штурмом. У нас було тихо. Тому в мене була надія, що Україна не допустить цього.
Єлизавета Цареградська: Як довго ви залишалися в місті?
Микола Скуридін: Здається, я виїхав 15 березня. Ми із сином залишалися майже до останнього. До останнього залишалися найхоробріші. Донька, дружина, невістка й онук виїхали раніше.
Донька наполягла, сказала: «Треба щось робити». Обстріли ставали дедалі частішими. Коли почали руйнувати сусідні будинки, стало зрозуміло, що це дуже небезпечно.
Тоді був перший евакуаційний поїзд. У нас немає залізниці, вокзал — за річкою, у Лисичанську.
Син відвіз їх туди, але через натовп і безлад вони не змогли потрапити до поїзда. Він повернувся й розповів, що там попри обстріли залишалася якась родина. Він запитав: «А чому ви не їдете?» Йому відповіли: «Ми всі свої гроші віддали за таксі, щоб нас сюди привезли. У нас більше ні копійки немає».
Зрозуміло, що ціни на таксі в таких ситуаціях одразу зростають. Вони сказали: «У нас немає грошей, щоб повернутися, тому будемо тут чекати, поки виїдемо».
У сина була можливість повернутися. Наступного дня він знову повіз наших рідних на вокзал. Там уже була поліція, організували коридори, встановили турнікети. І вони змогли виїхати. Поїхали світ за очі й дісталися аж до Німеччини. А ми із сином залишалися до 15 березня.
Потім у мій будинок двічі влучило — у сусідній, крайній під’їзд. Ще влучило в дерево біля мене, усі вікна повилітали. Стало зрозуміло, що треба їхати.
Єлизавета Цареградська: Тобто у вас уже не залишалося сумнівів, чи виїжджати? Ви розуміли, що це вже занадто небезпечно?
Микола Скуридін: Так. Тим більше, що всі постійно казали: треба виїжджати. Організовували евакуацію, були поїзди. Потім, здається, десь перебили колії й почали вивозити автобусами.
Російські війська вже просунулися, були дуже близько, у лісі. У нас новий район із дев’ятиповерхівками, крайня вулиця виходить до лісу. Вони вже обстріляли всі ці будинки. Це був уже не 2014 рік, а справжня війна з великими руйнуваннями.
Єлизавета Цареградська: Куди ви попрямували?
Микола Скуридін: Їхали невідомо куди. До комендантської години, до десятої вечора, дісталися Дніпра. Перед нами мої друзі виїжджали до Львова й ночували в Дніпрі, у приватному будинку. У нас не було вибору, тому ми взяли номер телефону й теж попросилися там переночувати.
Там мешкав один чоловік, будинок був великий. Тоді всі були налякані, вимикали світло, вулицею не можна було ходити з ліхтариками. Він сказав: «Так, тут небезпечно. Вас двоє чоловіків, у мене є рушниця — будемо втрьох охороняти будинок». Так ми там і прожили чотири роки.
Єлизавета Цареградська: Ви опинилися в новому місті. Усе довкола нове, нове оточення, стресові обставини. Як ви почали вибудовувати інфраструктуру свого життя? Чим почали займатися і які думки тоді мали?
Микола Скуридін: Думки були прості: треба жити, вибудовувати життя. Трохи пожили, потім син знайшов роботу, почав працювати. Я знайшов волонтерську організацію й долучився до роботи. Усе поступово. Головне — не лежати на дивані, бо можна з глузду з’їхати.
Знайшов своїх земляків, нас було п’ятеро. Разом знайшли волонтерів і почали до них ходити: зранку — туди, увечері — додому. Робота, робота, робота, щоб не було часу думати про щось інше.
Єлизавета Цареградська: Тобто ви цілеспрямовано ховалися в таку активність, у діяльність?
Микола Скуридін: Не те щоб ховався. Я просто зрозумів, що це корисно і для держави, і для мене. Поступово сформувалося коло спілкування.
Перший рік усі концерти для переселенців були безкоштовними. Познайомився з театрами, музеями.
Єлизавета Цареградська: Як ви опинилися в Києві?
Микола Скуридін: Ми опинилися в Києві через те, що син змінив роботу. Тут для нього кращі умови, тому він переїхав сюди. А я тут через нього. Якби не він, я був би там, зі своєю родиною.
Єлизавета Цареградська: Чи було для вас проблемою й викликом виїжджати вже з Дніпра?
Микола Скуридін: Це вже як перекотиполе: коріння вирвали — і все. Я вже ладен жити будь-де.
Єлизавета Цареградська: Як ми можемо допомогти людям, які опинилися в глухому куті або замкненому колі? Що можемо їм порадити? Я знаю, що для багатьох людей різного віку — незалежно від того, молода людина чи старша, — виїхати й почати процес інтеграції є величезним викликом. Які поради ви можете дати зі свого досвіду?
Микола Скуридін: Я не впевнений, що комусь ці поради потрібні. Є люди, які все життя скиглять і яким усе не так. А є оптимісти, які долають різні проблеми. Проблеми можна вирішити.
Тому це залежить від характеру людини. Не знаю, чи можна це назвати порадою, але варто більше працювати, щоб залишалося менше вільного часу на думки про те, що все погано.
Насправді перший плюс — те, що вони залишилися живими. Багатьох людей через цю війну вже немає серед живих. Тому щодня треба пам’ятати про це й радіти.