«Перетвірники» — це історії українців та українок з прифронтових і окупованих територій, які евакуювались, адаптувались та змогли розпочати нове життя. Це подкаст про тих, хто перетворює свою справу на новий початок.
22-річний Дмитро Гаєвський народився у Новофедорівці неподалік Євпаторії. 10 років він прожив в російській окупації у Криму. Хлопець співпрацював з українськими спецслужбами. Дізнавшись про це, росіяни посадили Дмитра у СІЗО, після – під домашній арешт.
Але хлопець втік спершу до Вірменії, потім потрапив до Туреччини. І тричі через Молдову намагався в’їхати в Україну. Історія Дмитра стала відомою після того, як про неї почав писати колишній начальник штабу 12-ї бригади Національної гвардії України «Азов» Богдан Кротевич.
Дмитро Гаєвський: Я народився в Новофедорівці й провів там майже все своє життя. До 20 років я постійно там перебував і ніколи не виїжджав з Криму — ані на материкову частину України, ані до Росії. Усе своє життя я прожив у цьому місці. З початком великої війни я почав допомагати українським спецслужбам, а згодом з’явився шанс виїхати, яким я скористався.
Єлизавета Цареградська: У 2014 році скільки вам було років? Чи пригадуєте ви, як тоді окупація відбувалася?
Дмитро Гаєвський: Мені було 10 років. Я завжди кажу, що тоді був дитиною й багато чого не помічав. Коли мені виповнилося 16 років, я вже почав помічати певні зміни. Найбільш відчутним, що я побачив під час окупації, — військову колону. Я жив у військовому містечку. Там є військова частина російського винищувального полку. Саме туди заїхала колона — це було перше, що я тоді побачив.
Згодом зміни, які я спостерігав, найбільше проявлялися в школі. Якби я був дорослішим, то, мабуть, міг би більше розповісти про звичайне життя.
Єлизавета Цареградська: Що змінювалось у школі?
Дмитро Гаєвський: Пів року ще була українська мова у школі після окупації Криму, а потім зникла. Нам просто сказали, що немає вчителів. Після цього у нас запровадили німецьку мову. Німецька була у нас два роки, а потім її також прибрали — знову через відсутність учителів.
Єлизавета Цареградська: Чи були реально викладачі української мови та літератури?
Дмитро Гаєвський: Вони були.
Єлизавета Цареградська: Як ваше оточення змінилося?
Дмитро Гаєвський: До 2014 року ніхто не говорив, що ми хочемо до Росії. Усі жили в Україні, і з цим не було проблем. Згодом я почав помічати серед учителів висловлювання про те, що «ми завжди чекали Росію».
Я завжди кажу, що люди, які мене оточували, були переважно проросійськими. Проукраїнських людей поруч зі мною майже не було. Деякі вчителі мали проукраїнські погляди, але вони виїхали з Криму.
Серед дітей ми не обговорювали Росію, проте вже існували різні погляди: хтось підтримував «Беркут», а хтось — Майдан. Я знаю, що ті, хто був за «Беркут», зараз воюють у складі російської армії. Мої однолітки нині воюють за РФ.
Дмитро Гаєвський: Після 2018 року до підручників почали додавати історію окупації Криму. Також після 2018 року у нас з’явилася «Юнармія». Тому я вважаю, що підготовка до окупації України почалася вже десь у 2018 році. «Юнармія» нині існує по всій Росії, але зародилася саме в Криму.
Єлизавета Цареградська: Туди добровільно йшли підлітки діти?
Дмитро Гаєвський: Формально це було добровільно, але існувало багато пільг. Якщо ти вступав, то міг пропускати уроки — по два-три заняття. За це не ставили поганих оцінок. Також було помітне інше ставлення: оскільки вчителі були проросійськими, вони прихильніше ставилися до дітей, які перебували в «Юнармії».
Крім того, у нас були доволі зухвалі вчителі, які говорили: «Ви, хлопці, живете у військовому містечку, тож після школи маєте вступати до військових закладів, цікавитися цим. Росія — це міць». Таких учителів було кілька, і все це відбувалося ще до повномасштабного вторгнення.
Єлизавета Цареградська: Яким було ставлення до «Юнармії» саме серед однолітків?
Дмитро Гаєвський: Дітям було цікаво брати участь у таких заходах: там видавали красиву форму, возили на різні події та екскурсії, направляли до «Артеку». Це просто їм здавалося прикольним. Для дітей це справді було цікаво, але коли вони виростали, «Юнармія» залишала відбиток у свідомості — формувалося відчуття, що вони військові, і зрештою всі йшли до армії.
Єлизавета Цареградська: З вашого класу багато дітей долучилися до «Юнармії» ?
Дмитро Гаєвський: Трохи менше ніж половина учнів з кожного класу. Якщо уявляти це в масштабах, то на 9 травня вони йшли слідом за окупантами окремою колоною.
Дмитро Гаєвський: У дитинстві складалося враження, що Крим і Україна — це дещо різні світи. У нас усе було російською мовою, і нам казали, що на материку всі спілкуються українською. Я так і вважав. Навіть було трохи страшно їхати туди, де ти не знаєш української мови. Згодом мені почало подобатися колядувати, ходити до друзів. Було приємно знайомитися з українською культурою.
Загалом у мене не було думок переїжджати до України. Я вважав, що житиму в Криму все своє життя, бо це, умовно кажучи, як Мальдіви — одне з найкращих місць на землі. Думав, що лише іноді навідуватимуся до Києва.
Єлизавета Цареградська: У який момент це змінилося? Коли ви почали думати, що варто виїхати?
Дмитро Гаєвський: Коли почалася повномасштабна війна, людина з логічним мисленням розуміла, що Росія — країна-агресор, а Україна — жертва. У той час, коли мені було 19–20 років, я дуже хотів долучитися до армії, зокрема до «Азову». Я бачив, як хлопці воювали на «Азовсталі».
У мене були думки або виїхати, або допомагати на місці. Зваживши все, я зрозумів, що перебуваю в одному з найбільш військових міст Криму, і вважаю, що моя допомога звідси буде потрібнішою, ніж якби я поїхав туди. До того ж сам процес був дуже складним.
Єлизавета Цареградська: Це вимагає певної внутрішньої опори та сміливості. Усе трималося лише на відчутті й розумінні того, де добро, а де зло? Як вам вдалося наважитися на це? Чи не було вам страшно?
Дмитро Гаєвський: Так, було страшно. Не уявляю, як жити у місті, де немає свободи слова, і знати, що навколо мене люди їдуть воювати та вбивати українців — з тими, з ким ще кілька років тому ми були однією країною. Я цього просто не розумів. Совість мене б замучила.
До того ж я не зміг би залишитися у місті, де мої сусіди — проросійські люди: кримчани, які підтримують Росію, приїжджі з Хабаровська та «СВОшники», яким надають пільги та земельні ділянки. От сусіди, вони просто були «СВОшниками». Як можна залишатися у такому середовищі, я не знаю.
Єлизавета Цареградська: Як відбувався процес співпраці? Що ви робили і як довго це тривало?
Дмитро Гаєвський: Я просто почав передавати дані, використовуючи лише відкриті джерела. Тоді були певні служби, з якими можна було зв’язатися, і я почав передавати всю інформацію не за гроші, а з власної ініціативи.
Коли мене заарештували співробітники ФСБ, під час допиту вони були дуже здивовані тим, що я діяв не за винагороду, а добровільно. Вони говорили, що зазвичай затримують людей, які роблять це за гроші, а я робив усе просто так, і це здавалося їм дивним.
Єлизавета Цареградська: Як ФСБ про це дізналася?
Дмитро Гаєвський: Я просто зробив помилку. У міському чаті я висловив свою думку про те, що молодих строковиків направляють на набережну збивати українські дрони, і ці хлопці гинули. Я лише висловив своє ставлення до цього.
Гадаю, саме через це на мене написали донос і почався процес мого ув’язнення. Спочатку мене помістили під домашній арешт за сфабрикованою справою. Потім приїхали співробітники ФСБ і відвезли на допит. Я розповів їм усе, як було. Ця інформація зовсім не варта була катувань. Вони сказали, що за те, що не довелося мене катувати, дадуть «мінімальне» покарання — 8 років. Пізніше, спілкуючись із правозахисниками, я дізнався, що насправді за таке могли дати 15 років, але у ФСБ назвали меншу цифру, щоб я не намагався втекти.
Мені вдалося розташувати їх до себе, і мене відправили під домашній арешт. Процес складання справи по державній справі займає дуже багато часу. Багатьох одразу саджають у СІЗО, і вони там чекають, поки справу «кліпають». Оскільки я вже перебував на домашньому арешті, мене там і залишили.
Єлизавета Цареградська: Як ви опинились у Вірменії ?
Дмитро Гаєвський: Я виїжджав до Вірменії попутками через Маріуполь, Москву та Білорусь. З Білорусі вже купив авіаквиток і полетів до Вірменії. Там зі мною на зв’язку була російська правозахисна організація, яка допомагає багатьом політв’язням. Лише вони знали, що я планую втечу.
Родичам я взагалі нічого не говорив, бо вважав, що вони почали б мене стримувати. У нас давно була розмова про те, що потрібно якось оформлювати документи для України, але мені казали, що для інших українців «ми зрадники, бо не виїхали раніше».
Тому я навіть не став говорити, що хочу тікати до України. Згодом я вже повідомив родині, що втік до Вірменії. Думаю, зараз вони знають, що я на материковій Україні, адже моє інтерв’ю широко поширюється Кримом.
Дмитро Гаєвський: Є певні обмеження для людей із тимчасово окупованих територій, але вони стосуються сфер обороноздатності. Наприклад, людина з Криму не може приїхати й влаштуватися на роботу, пов’язану зі складанням дронів.
В іншому випадку людина може приїхати навчатися, оформити статус ВПО та користуватися пільгами для навчання у вищих навчальних закладах. Інших обмежень для мене немає.
Єлизавета Цареградська: Чим ви наразі займаєтесь?
Дмитро Гаєвський: Зараз у мене тривають бюрократичні питання щодо документів. Потрібно оформити статус ВПО, стати на облік у ТЦК, отримати банківські картки. Це займе тривалий час, оскільки система для людей із Криму ще не доопрацьована, але все реально зробити.
Наразі я працюю покрівельником. Моя професія досить цікава — я ремонтую дахи після ураження «шахедами». Це приємно: роблю щось корисне і добре платять.
Єлизавета Цареградська: Що далі плануєте робити?
Дмитро Гаєвський: Я проходжу різноманітні військові курси, бо планую згодом долучитися до армії — у мене зараз оточення військових. Я дуже патріотична людина. Пройшовши свій шлях, я не можу просто піти працювати касиром у магазин. Хочеться продовжувати щось робити та допомагати людям. Можливо, це буде волонтерство або евакуація людей із прифронтових зон. Але згодом я точно приєднаюся до війська.
Єлизавета Цареградська: Як ви взагалі вийшли на Богдана Кротевича і на своє коло спілкування з військовими?
Дмитро Гаєвський: Загалом я звертався по допомогу до державних установ — МЗС, СБУ, ГУР та інших. Вони отримували мої звернення, переадресовували їх далі й повертали назад. Загалом я написав приблизно до 15 держустанов — понад п’ятдесят звернень за півтора року.
У якийсь момент у мене з’явилася думка: якщо мені не може допомогти держава, то варто звертатися до людей, які готові віддати життя за цю державу та її цілісність. Тоді я почав писати військовим, зокрема медійним: «Хіміку», Богдану Кротевичу та іншим бійцям «Азову».
Багато хто вважав мене російським агентом. Але Богдан зацікавився цією історією, і ми почали працювати над моїм поверненням.
Спочатку я думав, що це буде на певних умовах — наприклад, що він допоможе мені повернутися й одразу скаже йти служити. Але цього не сталося. Втім, якби він мені таке запропонував, я б пішов без вагань. Я дуже хотів і буквально палав бажанням вступити до війська. І водночас просто так знайшлася людина, яка почала мені допомагати.
Єлизавета Цареградська: Чи ви вже маєте усі необхідні документи?
Дмитро Гаєвський: Я вже маю паспорт громадянина. Потрібно ще стати на облік в ТЦК і я зможу подорожувати країною. Після того як стану на військовий облік, зʼявиться також можливість виїжджати за кордон, але я поки не планую цього робити.
Єлизавета Цареградська: Є якесь місце, куди хотіли б поїхати в Україні?
Дмитро Гаєвський: Одеса і Чорнобиль. Я дуже хочу потрапити до Чорнобиля. Зараз туди, здається, в’їзд закритий, але, можливо, згодом якось вдасться туди потрапити.