Ким був засновник Донецька та чому в XIX столітті іноземці масово приїжджали на Донбас?

Копальні та землянки, гольф-клуби і яхти, що плавали Дніпром, готель «Великобританія». Так  — досить еклектично, за розповідями істориків, виглядав нинішній Донецьк у кінці 19 століття. Засновником міста вважається британський підданий, а саме  — валлієць Джон Юз.

Спочатку господарювати на цих землях мав князь Сергій Кочубей, з яким уряд Російської імперії уклав договір  — за ним, Кочубей зобов’язувався побудувати завод для виготовлення залізничних рейок. Однак пізніше він за 24 тисяч фунтів стерлінгів продав концесію Юзу, який приїжджає на територію теперішнього Донецька зі старшими синами, а також  — британськими працівниками, які мають працювати на новоствореному підприємстві.

На місці вони бачать окремі поселення  — слободи: Олександрівка, Григорівка, кілька сіл, хутір Овечий, заснований на два століття раніше запорізьким козаками. Це був регіон із невисокою щільністю населення, великою кількістю малих поселень, мешканці яких займалися традиційно риболовлею, полюванням, скотарством та видобутком солі.

Офіційною датою заснування Юзівки  — теперішнього Донецька  — вважається 1869 рік, коли тут почав працювати Джон Юз. Цікаво, що пізніше валлієць зі своїм металургійним заводом став героєм не одного міфу про Донбас, які пропагувалися спочатку в Радянському Союзі, а потім і в незалежній Україні. Донеччанин Станіслав Федорчук, координатор Громадської ініціативи Донеччини з відновлення історичної пам’яті, згадує, що пов’язані з партією регіонів місцеві політики якийсь час наголошували на тому, що до Джона Юза в регіоні нічого і нікого особливо й не існувало.

«Сама постать Юза з точки зору інформаційних технологій та інформаційних компаній ХХ століття відіграла цікаву роль напередодні «Euro 2012» і в процесах становлення так званої донецької еліти, яка шукала собі коренів і для якої  визнати те, що перед Юзом були козацькі поселення – тобто визнати українську першість в Приазов’ї – було вкрай важко. Відповідно, їм треба було створити собі істоію про початок міста з певного інтернаціонального космополітичного персонажа. Вони поставили пам’ятник Джону Юзу безпосередньо біля міської ради. Я ніколи не бачив, щоб біля цього пам’ятнику щось відбувалося, хтось там клав квіти».

 Місцеві, які, попри пізніші інтерпретації, все ж жили на цих землях задовго до того, як там оселився Джон Юз, починають працювати на його шахтах та доменному заводі.

Перший чавун там починають виплавляти у 1872 році. На заводі виготовляють рейки, які дають можливість прокласти залізницю на території теперішніх Донецької та Дніпропетровської областей, доходячи до Маріуполя. В експлуатацію вводять завод вогнетривкої цегли, машинобудівний та чавуноливарний. Кількість місцевого населення зростає від 164 людей до кількох десятків тисяч на початку 20 століття. Зростає також кількість шахт.

Працюють на шахтах переважно місцеві селяни. Але сприймають вони це як сезонну роботу  — коли настає, приміром, час жнив, вони повертаються до своїх домівок, і видобуток вугілля різко падає. Ці люди  — герої ще одного міфу, цього разу радянського. Так, історіографія в СРСР активно використовувала міф про цілі покоління пролетарів, які нібито «з діда-прадіда» працювали на заводах, і саме розвитку промисловості на Донбасі приділяла найбільше уваги.

Назагал важка промисловість приходить до Російської імперії пізно, пояснює Станіслав Федорчук.

«Російська імперія – країна, в яку дуже пізно увійшла важка промисловість, і прийшла вона тільки завдяки тому, що почали залучати іноземних інвесторів, іноземні інвестиції і спеціалістів, бо своїх просто не було в необхідній кількості. Тому виникає ось який момент: для них головне було отримати прибуток, тобто вони не мали ніякого сентименту до місцевих людей. У той час, як ці місцеві люди – хто були основні працівники копалень (почнемо з копалень, тому що копальні, видобуток вугілля був першою важливою ланкою для того промислового циклу)? У копальнях працювали за дуже невеликі гроші російські та українські селяни, які приїжджали на шахту як на сезонну працю. Їхній уклад життя, щоденна і щорічна робота була пов’язана з сільським господарством. Наприкінці XIX століття селянські родини були величезні, мали 10-15 дітей, відповідно  вижити було вкрай важко. Отже, для того, аби придбати дітям чоботи, одяг, розширити господарство, придбати ще землі, корів і так далі, батько просто мусив заробити якусь суму, необхідно було їхати в місто за грошима. Шахти давали можливість заробити цю копійку. Однак які умови цієї праці були? З точки зору техніки безпеки – досить жахливі. Ми чудово розуміємо, що інженери не сильно переймалися тим, наскільки безпечною буде праця цих українських чи російських шахтарів. Вони не сильно переймалися тим, що закінчується сезон і шахтарям треба їхати додому».

Усе це стає причиною конфліктів з керівництвом. На копальнях проходять страйки  — у 1887 та 1892 році. Протести не дають результатів, їх придушують. На лекції при виставці «Із Уельсу до України: історія Юзівки», яка у вересні цього рока пройшла у Слов’янську, історик Володимир Куликов згадував, що проблемою для Джона Юза виявилися також релігійні свята  — у ці дні селяни не працювали. Подейкували, що Юз якось домовився із місцевим священиком  — можливо, навіть підкупив його  — аби той скоротив кількість святкових днів у християнському календарі, за яким жили місцеві.

У контексті взаємовідносин із місцевими жителями Володимир Куликов згадує також про футбол. За його словами, приїжджі британці стали грати проти місцевих жителів; пізніше змішані національно команди виникали вже за територіальним принципом  — наприклад, Краматорськ або Слов’янськ проти Юзівки. Станіслав Федорчук натомість зазначає — йому самому про це нічого не відомо, але існують дані щодо гольф-клубів, які створювали приїжджі. На Дніпрі вони мали також власні яхт-клуби. Але всі ці розваги призначалися лише для іноземних інженерів та співробітників. Якщо подивитися на структуру тодішніх міст на Донеччині та Луганщині, каже Станіслав Федорчук, можна помітити, що іноземна адміністрація завжди жила окремо.

Схоже виглядала і тодішня Юзівка. Статус міста вона отримала аж у 1917 році. До цього Юзівкою фактично керував Джон Юз. Він навіть створив там поліцейське управління. Місто поділялося на дві частини: південну і північну. У південній частині знаходилися заводські будівлі, лікарня, депо, телеграф, школа. А також  — англійська колонія із облаштованою електрикою та викладеними тротуарами. У північній частині міста розташовувалися міста, так званому Новому світі, було робітниче поселення. Мешкали там також ремісники, торговці, чиновники. Там же знаходився готель «Великобританія» і місцевий ярмарок. Робітники жили переважно у бараках і казармах безпосередньо поруч із шахтами. У Юзівці працювали дві синагоги, католицька, англіканська, армяно-григоріанська та ортодоксальна церкви. Подекуди місто виглядало досить розвиненим, але було в нього і багато проблем.

«Центр був побудований Юзом для потреб його заводу, і можна сказати, що там жили в основному іноземці, урядники – головні люди міста. А далі була перша і друга лінія, які були паралельними, і які вели нас до оцих «нахаловок», в яких мешкали шахтарі. Шахти були розкидані по всій територій Донецька, і біля кожної з них було невеличке поселення. Треба також розуміти, що в Донецьку не було питної води, воду треба було купувати, а через величезну кількість людей, які там працювали, зрозуміло, що ставалися різні епідемії. А лікарня була тільки на 22 ліжка».

Двоповерховий будинок, який звів для своєї родини Джон Юз, зберігся, проте зараз він закинутий. Останні його фотографії, які можна знайти в мережі, датуються 2014 роком.

У часи СРСР існував ще один міф, каже Станіслав Федорчук, — про те, що саме радянська влада започаткувала на цих землях промисловість, почала розвивати шахти і заводи. Однак левова частка підприємств і копалень, які радянська влада націоналізувала, була, насправді, створена набагато раніше. Приїжджали тоді на Донбас не лише британці. У часи стрімкого розвитку промисловості акціонерами ставали бельгійці, німці та французи. Російський уряд надавав їм прямі дотації на будівництво заводів та фабрик на території країни. Проте далеко не для всіх ця історія завершилася успіхом.

«Річ у тому, що на початку ХХ століття, після Кримської війни, російський уряд стимулював створення важкої промисловості шляхом прямих дотацій. Відповідно, величезна кількість іноземців повірила в можливість отримати надприбутки. І частина з них дійсно отримала ці надприбутки через свої акціонерні товариства, які продавали акції у більшість країн Європи. Після того, як на початку ХХ століття сталася світова економічна криза, а російський уряд перестав підтримувати промисловість, яка була створена бельгійцями і британцями на Донеччині і Луганщині, чимало підприємств збанкрутувало. Зрештою, Джон Юз закінчував своє життя майже повним банкрутом. Більшість інженерів-іноземців просто банально втекла, адже коли почався 1917-ий рік, коли почалися рухи «білих», територія Донеччини і Луганщини була достатньо небезпечною. А іноземцям, які сповідували католицьку чи протестантську віру, в принципі було достатньо важко, тому що вони не були в жоден спосіб вкорінені в місцевий ландшафт. Хто міг би їх захистити? Влада, яка приходить на дві хвилини і змінюється на наступну?»  

Особливо не пощастило бельгійцям. Коли почалася Перша світова війна і країна була окупована німецькими військами, російська влада заявила, що націоналізує всі бельгійські підприємства. Мовляв  — бельгійська земля окупована, всі її потужності будуть використовуватися в тому числі проти Росії, й імперія таким чином компенсує свої збитки. Акціонери в один день втратили всі свої прибутки та заощадження.

У 1924 році вже радянська влада перейменовує Юзовку у Сталіне. Ця назва не має нічого спільного з тодішнім диктатором СРСР Йосипом Сталіним, як могло би здатися  — місто бере назву від сталі, яка тут виплавлялася. А назва Донецьк з’являється вже у 1961 році.

Як склалася доля самого Джона Юза? Він помер у 1889 році в Петербурзі, а Юзівку залишив під керівництвом своїх синів  — Джона Джеймса та Айвара Едварда. Якийсь час вони з дружинами та дітьми жили у тому самому двоповерховому маєтку, руїни якого на межі промислового району Донецька збереглися до сьогодні. Пізніше вони повернулися до Англії, передавши завод іншим керуючим, які займалися ним, поки підприємства та шахти не націоналізувала радянська влада і не почався інший період в історії Донецька.