Подорож через півсвіту: чиї голоси долинали до України зі США через «залізну завісу»
У новому випуску подкасту “Персона” поговоримо про вихідців зі Сходу, чиї голоси багато років лунали на хвилях радіоефірів.
Цей запис звучав в ефірі у 70-х роках минулого сторіччя. У тодішньому Радянському Союзі його слухали лише таємно, адже офіційно ця радіостанція була заборонена.
Це — Голос Америки. Разом із Радіо Свободою, ВВС, Міжнародними канадським та французьким радіо, Німецькою хвилею та голосом Ватикану, Голос Америки вважався так званим “ворожим голосом” — тобто таким медіа, який не пропускала радянська цензура. На території СРСР встановлювалися радіостанції постановки перешкод, або ж глушники — потужні генератори електронних шумів.
Але десь сигнал глушників був сильнішим, десь слабшим, що дозволяло почути західні радіостанції. Так, Голос Америки часто слухали вночі — через різницю в часі; окрім того, робити це треба було таємно, аби не потрапити на очі донощикам.
Серед керівників Української служби Голосу Америки були Володимир Біляїв та Микола Француженко, обоє — вихідці з українського Сходу. Їхня робота випала на непрості часи: спершу це роки Холодної війни, потім — уже української незалежності. Володимир Біляїв народився у червні 1925 року на Донбасі у селищі Шахти Макіївського району. У Донецьку він вчився у школі. Коли почалася Друга Світова війна, Володимир потрапив до Німеччини — туди його вивезли на примусові роботи. Потім він потрапив до Австралії та Сполучених Штатів, одружився з Галиною Білик, яка також походила з України — із Києва.
У прямий ефір Володимир Біляїв часто виходив зі своїм колегою — Миколою Француженком. На два роки старший за Володимира Біляїва, він також через війну опинився поза Україною — потрапив до німецького полону. Там він вступив до дивізії Галичина, а коли закінчилася війна, був у англійському полоні в Італії. Пізніше він почав грати у театрі, потім переїжджав до Англії, Мюнхена, де працював на Радіо Свободі. Урешті-решт опинився у Сполучених Штатах. Там він керував нью-йоркською української редакцією Радіо Свобода та закінчив університет. Пізніше перейшов на Голос Америки.
Колишній співробітник Голосу Америки Ігор Гулявий особисто знав і Біляїва, і Француженка.
«Коли я прийшов до “Голосу Америки”, керівницею була Оксана Драґан. Француженко був редактором. Він також автор кількох книжок. Його життя не було солодким — війна, потім полон. Маю сказати, що він був дуже цікавою, колоритною людиною. З ним було приємно поговорити, і він сам також любив розповідати про своє життя».
Француженко почав працювали на Голосі Америки у 1968 році, Біляїв — дещо пізніше. Ігор Гулявий пригадує, що Біляїв часто розповідав про Донбас.
«Натомість пан Біляїв прийшов до нас пізніше. Він також був нашим керівником, а ще — поетом, перед тим — політичним діячем. Також було дуже цікаво, що Біляїв був пов’язаний з Донбасом. Він багато про нього розповідав: про те, що місцеве сільське населення було переважно українського походження — колишні козаки, поселенці. Натомість місто було змішане, під час індустріалізації Донбасу дуже багато людей прибуло з Центральної Росії. Цей елемент поширював російську мову та спосіб життя».
Ігор Гулявий згадує про обох колишніх колег як про гарних співробітників та керівників. Наприклад, Микола Француженко двічі хотів іти на пенсію, та все ж повертався до редакції — колектив був для нього важливий. З Біляївим пан Ігор спілкувався і поза роботою — наприклад, вони разом їздили на рибалку. Жартує, що великої риби він тоді не зловив, але важливішим було товариство, яке вибиралося на такі поїздки.
«Коли він жив у Західній Вірджинії, я їздив до нього на рибалку, ми були також у нього в гостях на квартирі з товариством із “Голосу Америки”. Я не пригадую собі, щоби зловив там якусь велику рибу, але рибалка — це не про те, скільки чого ти витягнув з води, а про приємно проведений час».
Ефіри обоє журналістів вели трохи по-різному, кожен мав свій стиль. Біляїв був серйознішим, Француженко, який колись грав на сцені — більш артистичним.
«Коли Біляїв читав новину чи говорив — я як слухач сказав би, що вірив йому на сто відсотків. Натомість Француженко мав інший спосіб передачі новин. Він також вчив нас, як читати новини. Він був артистом».
Про Француженка розповідали, що 20 липня 1969 року він був першим диктором, який без жодного тексту під рукою, дивлячись на екран телебачення Державного управління з питань космосу і аеронавтики, повідомляв у живий ефір про експедицію «Аполлона ХІ» – висадку американських астронавтів Ніла Армстронґа та Едвіна Олдріна на поверхню Місяця.
Та й сама робота на радіо в ті часи виглядала зовсім по-іншому. Комп’ютерів спочатку не було, журналісти користувалися друкарськими машинками. Коли ж нове обладнання почало потроху з’являтися, були випадки, коли люди не хотіли переходити на комп’ютери, оскільки їм було важко перевчитися.
«Ми проходили кілька етапів. Пригадую, коли я прийшов на “Голос Америки”, ми всі мали друкарські машинки та білий “тейп” (англ. tape — ред.). Зробив помилку — треба було поправляти наліпкою зверху на тексті. Пізніше з’явилися комп’ютери — це зовсім нові можливості. Ці машини були тоді ще досить примітивні. Люди не хотіли на них переходити — це було дуже важко. Пригадую собі одного співробітника, який абсолютно не хотів цього робити. Людина звикає до друкарської машинки. Ніхто не вважав, що це кінець світу, але це як із кожною технічною новинкою. До таких речей людина спершу ставиться критично: як воно буде працювати, чи я зумію це зробити — скажімо, виправляти на комп’ютері помилки. Тепер уже немає проблем, щоби на комп’ютері перейти з однієї мови на іншу та навіть перекладати, хоча ці переклади — дуже, дуже недосконалі».
Контакти з Україною до здобуття незалежності також були дуже обмеженими. Після 1991 року Голос Америки почав мати тут своїх кореспондентів.
«Деякі люди з України таки відвідували свої родини та приїжджали сюди. Але контакти, звісно, були обмежені. Корпункт був відкритий, коли Україна стала незалежною державою, наскільки я пригадую. Тоді ми з колегами туди їздили».
До цього ж, пишучи новини про події в Україні, журналісти мали шукати інформацію в багатьох — дуже різних — джерелах.
«Ми знали те, що могли знати з радянських радіо, телебачення, преси. Але також ми використовували інформацію американських ЗМІ та загалом медіа західних держав, а вони мали в СРСР своїх кореспондентів — The New York Times, The Washington Post, британська преса».
Окрім роботи на радіо, обоє журналістів захоплювалися літературою. Так, Володимир Біляїв писав вірші — на початку сімдесятих років вийшла його перша збірка “Поліття”, загалом він видав 5 книг. Француженко ж друкувався під псевдонімом Микола Вірний, займався літературною критикою та оглядами — зокрема, писав про Василя Стуса, Василя Барку, Леся Курбаса, Валеріяна Ревуцького тощо. Озвучив два фільми — “Шевченко у Вашингтоні” та “Щоб дзвони дзвонили”. В Україні твори обох діаспорян друкував Східний видавничий дім, книги Француженка публікувало також видавництво “Смолоскип”. Обоє були членами Національної спілки письменників.
Володимир Біляїв заповів всю свою бібліотеку Києво-Могилянській академії, куди дружина та донька передали її після його смерті. Помер Біляїв 2006 року, похований у штаті Флорида. Микола Француженко жив поблизу Вашингтона, пішов з життя рік потому. А завдяки роботі на радіо їхні голоси назавжди лишилися живими.
