facebook
--:--
--:--
Ввімкнути звук
Прямий ефiр
Аудіоновини

Письменник-фантаст, який розчарувався в ідеології СРСР і став першим керівником Української гельсінської групи

Микола Руденко — письменник-фантаст, правозахисник і дисидент. Спершу — переконаний комуніст, він змінив погляди, долучився до правозахисного руху та був першим керівником Української гельсінської групи. Коли Руденку було 57, він отримав 12 років ув’язнення, проте вижив. Після таборів емігрував, потім — повернувся в Україну та до кінця життя жив у Києві. Його історію розповідаємо у новому випуску подкасту «Персона».

Письменник-фантаст, який розчарувався в ідеології СРСР і став першим керівником Української гельсінської групи
Слухати на подкаст-платформах
Як слухати Громадське радіо
1x
Прослухати
--:--
--:--

Друга половина 40-х років минулого століття. Письменник Микола Руденко — успішний працівник видавництва, журналу, секретар парткому Спілки письменників. Забезпечений матеріально, має можливість писати й видаватися. Як Руденко сам казав про себе пізніше — був вірним сталінцем. Писав вірші, присвячені тодішньому вождю СРСР.
Через кількадесят років він змушений влаштуватися нічним сторожем, аби мати на що жити. З партії та зі Спілки письменників його виключили. У 1976 він разом з Петром Григоренком, Оксаною Мешко, Олесем Бердником, Левком Лук’яненком, Олексою Тихим, Миколою Матусевичем, Мирославом Мариновичем та Ніною Строкатою оголошує про створення Української Гельсінської групи — правозахисної організації, членів якої радянська влада відразу починає арештовувати. Наступного року Руденка засуджують до 7 років таборів суворого режиму і 5 років заслання. За кілька років до колонії потрапляє його дружина.
Після звільнення Руденки виїжджають до Німеччини, потім до США. Але у 90-му вирішують повернутися додому. Через рік Україна проголошує незалежність.

***
Микола Руденко народився у селі Юр’ївка на Луганщині у шахтарській родині. Вступає до Київського національного університету, але отримати освіту не встигає — починається II Світова війна. Хлопець потрапляє на фронт, там отримує тяжке поранення. Після демобілізації починає писати і видаватися, вступає до Спілки письменників і досить швидко здобуває багато привілеїв лояльної до влади людини — тим паче, тоді Руденко у цю владу щиро вірить. Він згадував, як уперше почув про масштаби репресій у СРСР та роль у цьому Йосипа Сталіна, про які доповідав Микита Хрущов на з’їзді партії.
Це — архівний запис розмови з Миколою Руденком із матеріалів Національної суспільної телерадіокомпанії.

«Він говорив про тисячі й сотні тисяч репресованих, розстріляних, знищених у катівнях. Насправді ж це були мільйони. Я намагався усвідомити — що ж сталося. Я не міг повірити, що це справа рук однієї людини. Зрештою я прийшов до висновку, що справа у самій ідеології».


Історик Борис Захаров зазначає — XX з’їзд компартії та розвінчання культу особи Сталіна стало переломним моментом, але не першим, коли Руденко сумнівався у радянській ідеології.

«Він був дуже чесною людиною. Уже в 1949 році виступив проти тодішніх порядків, коли під виглядом «критики космополітів» почали громити і нищити єврейських письменників. Від нього як від секретаря парткому Спілки письменників України вимагали написати негативні характеристики. Він був людиною дуже принциповою, категорично відмовився.
Потім для нього, як і для дуже багатьох людей, було потрясінням став XX з’їзд КПРС та розвінчання культу особистості Сталіна. Власне, для дуже багатьох дисидентів саме з цього починалася антирадянська діяльність, бо тоді впав класичний тоталітарний режим — сталінський — і почався процес загнивання тоталітарного режиму».

 

Микола Руденко

Микола Руденко починає вивчати праці Карла Маркса і заявляє, що його теорія хибна у своїй основі. Про це він пише низку власних робіт — «Економічні монологи» «Енергія прогресу», роман «Формула Сонця». Руденко відкрито критикує систему і поступово втрачає привілеї радянського істеблішменту. Його навіть віддають на примусову психічну експертизу, але зрештою відпускають.
Невдовзі колишній, за власним визначенням, «вірний сталінець», починає займатися правозахисною діяльністю. Перший раз його арештовують у 1975-му, але тоді письменнику як ветерану війни вдається уникнути ув’язнення. Наступного ж року виникає група сприяння виконанню Гельсінських угод, відома як Українська гельсінська група. Розповідає Борис Захаров:

«Дисиденти розуміли, що підпільні методи боротьби не те щоб повністю вичерпані, але не дають бажаних результатів. Після «Генерального погрому» 1972 року фактично всі активні учасники опору опинилися в таборах, тож старий спосіб боротьби — підпільний, через поширення самвидаву, проведення якихось соціокультурних акцій — уже, так би мовити, не відповідав вимогам часу».

Створенню Української гельсінської групи передувала низка інших правозахисних рухів — Харківська ініціативна група, рухи на захист генерала Григоренка, Ніни Строкатої.

«Такі невеликі групи вже виникали в Україні — Києві, Одесі, Харкові. Це були передумови правозахисного руху. Дисиденти зрозуміли, що треба вимагати від держави виконання зобов’язань, які вона сама ж на себе взяла, — міжнародних договорів. Поштовхом стало укладення у 1975 році Гельсінських угод, і так виник Гельсінський рух — спочатку у Москві, а потім в Україні. Українська гельсінська група створювалася не як філія Московської, а як самостійна правозахисна організація. УГГ і МГГ постійно взаємодіяли, і представником Московської групи в Україні був Петро Григоренко — він же член Української гельсінської групи».

Оскільки іноземні журналісти не мали дозволу працювати в Україні, конференцію щодо створення Української гельсінської групи зібрали у Москві. Того самого дня будинок Руденків під Києвом, де були Раїса Руденко та Оксана Мешко, закидали цеглою.
А вже невдовзі почалися арешти. Миколу Руденка судили разом з Олексою Тихим — Руденко вижив, Тихий із таборів не повернувся. Їхню справу вивели з Києва та розглядали у Дружківці на Донбасі, аби уникнути розголосу. Руденко отримав 12 років, Тихий — 15.
Українські дисиденти, які вже відбували покарання, не очікували, що до них привезуть колишнього комуніста та відомого письменника, розповідає Борис Захаров:

«Спочатку Руденка як дисидента ніхто не знав. Коли у таборі повідомили, що «везуть Тихого і Руденка», Чорновіл, який сидів у карцері, не розумів — хто це? «Я пам’ятаю Тихого, а Руденка не пам’ятаю. Хоча, був один старий письменник, але то такий комуніст — не може бути. Немає шансів, що це він, це хтось новий».

Потім йому якимось чином передали фото членів УГГ, там були Матусевич і Маринович — і їх переплутали. Чорновіл подумав, що хтось із цих молодих хлопців і є Руденко. А потім привозять справжнього Миколу Руденка — старого, поважного.
Треба також сказати, що до нього як до людини, яка мала офіцерське звання, військові охоронці таборів ставилися навіть дещо запобігливо — попри те, що він був в’язнем. Бо ж колишній військовий, член КПРС та СПУ. І він з ними певною мірою розмовляв як з підлеглими. Наприклад, йому як інваліду другої групи належалася неважка робота. Він і каже офіцеру — «ти мені маєш знайти таку роботу, щоб мені було комфортно працювати». А той — «так, я спробую». Руденко питає — «ти мені даєш слово офіцера?». І так вони у нього ходили там по струнці».
Зрештою, Гельсінська група продовжувала діяти і в таборах — адже туди потрапили багато її учасників. В ув’язненні вони почали контактуватися і координувати свою діяльність.

«На радянську владу можна було впливати тільки через міжнародні відносини. На будь-яких перемовинах чи зустрічах завжди обговорювалося питання переслідувань дисидентів, їхні імена постійно були на вустах у дипломатів. А інформацію передавали або за допомогою інтерв’ю іноземним журналістам, або через самвидав і тамвидав. Наприклад, через «Хронику текущих событий». Інформація ж передавалася таким чином, аби той, хто передає, знав тільки двох інших осіб: того, від кого отримав інформацію, і того, кому має її передати — аби у разі чого ніхто не міг «здати» всю мережу. Це було обов’язкове правило.
Дисиденти називали весь Радянський Союз «великою зоною», а табори — «маленькою зоною». Вони говорили, що на «великій зоні» гірше — бо там ти маєш переховуватися, а на «малій зоні» все чорно-біле. І там велася відкрита боротьба — акції на День політв’язня, на абсолютно різні дати, коли одні підтримували інших: скажімо, росіяни, вірмени та євреї підтримували українців і на День українського політв’язня оголошували денне голодування, і навпаки; будь-які каральні заходи фіксувалися і передавалися на волю».

Так про роки у російських таборах згадував Микола Руденко:

«Потрапляючи в концтабори, ми продовжували діяльність Гельсінської групи. Так чи інакше, таборів цих було небагато, і кілька осіб могли опинитися поруч. Група діяла — там вона готувала свої документи, розповідала про мордування у таборах і знаходила спосіб передавати ці документи на волю».

Ув’язнені створили не один спосіб передавати інформацію на волю. Деякі з них досі залишаються напівтаємними, розповідає Борис Захаров.
«Записки передавали, наприклад, на побаченні через поцілунок з дружиною; також — із тими, хто виходив на волю. Дуже багато чого писали мікрописом. Були різноманітні механізми — де ховати записки на території табору, як ці схованки робити. Це вже була, так би мовити, інтелектуальна боротьба між в’язнями та наглядачами-КДБістами. У дисидентів досі є певні коди і паролі, які донині не розголошуються».
Тривалий час Микола Руденко передавав свої матеріали з ув’язнення дружині Раїсі, також правозахисниці — поки її так само не заарештували. В інтерв’ю Суспільному телебаченню вона розповідала:

«Мені теж дали 10 років. За те, що не донесла на свого чоловіка, за те, що потім вивозила з зони його вірші, друкувала і передавала за кордон. Його арештували у 1977 році, а мене — у 1981, тож я їздила до нього на побачення.
Спочатку це були короткі побачення: у присутності наглядачів, не дозволяли розмовляти українською мовою, тільки російською — щоби було зрозуміло, про що ми говоримо».

Микола та Раїса Руденко разом із Зінаїдою та Павлом Григоренками, 70 ті роки

Раїса Руденко після вироку відбувала покарання у Мордовії в Росії. У кінці 1987-го подружжя, звільнившись, виїхало з СРСР — їхню квартиру конфіскували, повертатися не було куди. Спершу поїхали до Німеччини, потім — до США. Микола Руденко працював на радіостанціях «Свобода» і «Голос Америки», очолював закордонне представництво Гельсінської групи. Раїса Руденко працювала у редакції газети «Свобода». Але минуло два роки в США, Радянський Союз розпадався, в Україні набирав обертів рух за незалежність. Зрештою у 1990 році Руденки вирішили повернутися додому.
Микола Руденко говорив — він не думав, що Україна здобуде незалежність ще за його життя:

«Я навіть не мріяв дожити, хоча знав, що це станеться. Але думав, що це буде десь у XXI столітті».

Попри все, Микола Руденко прожив у незалежній державі ще 13 років — до своєї смерті у 2004-му. Його книжки, вилучені радянською владою з продажу та з усіх бібліотек, повернули у друк. У Києві родина Руденків жила у будинку письменників «Роліт» — у різні часи там жили більше ніж 130 митців, цей будинок називають рекордсменом за кількістю меморіальних дощок. Ви побачите його в центрі Києва — на розі вулиць Хмельницького та Коцюбинського.

5.04. 2004. Київ. Байкове кладовище. Після похорону Миколи Даниловича Руденко
Поділитися

Може бути цікаво

«Страшно, що це типове явище»: що відомо про насилля в інтернатах

«Страшно, що це типове явище»: що відомо про насилля в інтернатах

Як український жіночий рух вже 140 років творить історію України

Як український жіночий рух вже 140 років творить історію України

«Може розтягнутися на десятиріччя»: як українцям компенсувати завдані війною збитки

«Може розтягнутися на десятиріччя»: як українцям компенсувати завдані війною збитки

«Виносили все, що могли»: як росіяни грабують українські музеї на ТОТ

«Виносили все, що могли»: як росіяни грабують українські музеї на ТОТ