Роботи художника Романа Мініна сьогодні виставляються у закордонних галереях та у приватних колекціях — Бельгії, Франції, Польщі, Угорщині, Швейцарії. Їх легко впізнати: це великі, монументальні композиції, виконані у різний спосіб — від графіки чи вітражів і аж до використання віртуальної реальності. Головні герої цих робіт — шахтарі. Роман Мінін каже, що хоче створити казку про Донбас.
***
Роман Мінін народився у Димитрові на Донеччині, сьогодні це містечко називається Мирноград. Коли він починав вивчати живопис, матеріалів для цього майже не було. Викладач Романа навчив його самостійно робити фарби та пензлі, натягувати полотна, варити клей.
«Мені пощастило з викладачем — Ткаченком Григорієм Сергійовичем. Він помітив у мені талант і приділив особливу увагу. Нагородив, можна сказати, масляними фарбами, навчив мене самостійно робити фарби, пензлі, натягувати полотна, варити клей — усі ці премудрості старої парадигми художника, який має вміти робити все. Тоді бракувало грошей, у нас майже нічого не було, все треба було виготовляти самостійно, вручну. Зараз мені це навіть приємно згадувати, хоча я нікому не побажаю пройти такий шлях — це трата часу, особливо тепер, коли в магазинах все є.
І, звісно, тоді не було інтернету, із джерел інформації — тільки телевізор або бібліотеки. Мама купила мені книгу Айвазовського, і я її всю перекопіював. По суті, я був самоучкою, а Григорій Сергійович мені допомагав. Він і порадив мені вступати до Харкова».
Після Димитрова Харків здався Романові мегаполісом, затишним містом зі старовинними будинками. Тут він живе донині, розповідає — змінив уже кілька майстерень та понад 10 домівок.
«Перший раз у житті я потрапив до Харкова, коли приїхав на вступні іспити. Батьки мене «вигрузили» і поїхали. Перед цим ми проїхалися містом, батько мене спитав: «Тобі подобається місто?». Я кажу: «Так, подобається, залишаюсь». Харків здавався мені мегаполісом, чимось абсолютно новим. Старовинні будинки, все якесь затишне, зовсім інше. Так у 1998 році мене в Харкові «вигрузили», і з того часу я змінив 16 місць проживання тут, маю вже 9-ту чи 8-му майстерню».
На першу закордонну виставку Роман поїхав до Польщі. Галерею, у якій виставлявся, він жартома називає «сувенірною яткою», настільки вона була маленька. Але ця поїздка виявилася першою із багатьох, коли Роман став відомим на міжнародному ринку, а його роботи почали продавати на аукціонах.
«Моя перша виставка за кордоном була, якщо я не помиляюся, у 2007 році. Ми з муніципальною галереєю поїхали до Познані у Польщі. Виставка, як виявилося, була у зовсім маленькій галереї — на кшталт крамнички з сувенірами чи книжкового магазину. Але для нас, молодих художників із Харкова, виставитися там тоді було дуже класно, ми вперше поїхали за кордон, в Європу. Це мені добре запам’яталося».
Потім куратор Сергій Канцедал організував Роману Мініну персональну виставку в Італії, пізніше художник їздив по різних країнах у рамках фестивалів вуличного мистецтва — розписував стіни чи робив виставки в музеях.
«Виставки в музеях за рахунок сторони, що запрошує, дали мені можливість побувати у багатьох різних країнах, чого я не міг би собі дозволити за власний рахунок. Але пізніше довелося витратити немало коштів, коли ми відвідували різні арт-ярмарки, намагалися вийти на міжнародний ринок. Усе це завдяки Ігорю Абрамовичу, який звернув на мене увагу. Ми почали співпрацювати з ним приблизно у 2014 році. Він мав вже достатньо досвіду в роботі на арт-ринку. Пам’ятаю, завдяки йому моя картина вперше потрапила у художню галерею «Phillips» в Лондоні і продалася. Ігор мені сказав: «Давай спробуємо ще, поїдемо туди і туди». З того часу ми багато де побували».
Досі для української мистецької сфери досвід Романа Мініна — радше виняток, ніж правило. Він пояснює, чому українським художникам буває важко пробитися на міжнародні майданчики.
«Ми живемо у різних вимірах, не просто під різними прапорами, у різних країнах. Це різні виміри цін, можливостей, замкнутих систем. Візьмемо, до прикладу, Америку. Для всього світу вона виглядає в один спосіб, а зсередини — зовсім по-іншому. Зрозуміти це можна, лише поживши там деякий час.
Щоб інтегруватися в американську систему, треба в середньому десять років. Америку треба штурмувати, якщо в тебе «рівні зуби», відсутність слов’янського акценту, якщо ти добре входиш в істеблішмент, подобаєшся людям, і тобі приблизно 25. Знаєте, я зараз перерахував усі головні правила шоу-бізнесу, бо в принципі це він і є. За 10 років, від 25 до 35, є шанс розкрутитися. Але я знаю багато різних випадків. Те, що я зараз назвав — це усереднений варіант, модель поведінки. Безперечно, завжди є винятки.
Назагал художник має стати гвинтиком системи. Неможливо бути громадянином іншої країни і добитися великих успіхів в Америці. Я особисто не знаю таких випадків, їхня система рідко це допускає. Така ж сама ситуація у більшості розвинених країн. Вони підтримують, у першу чергу, своє національне мистецтво».
Наприклад, купувати роботи митців на Заході колекціонерам із цих країн може бути вигідніше, бо на такі твори передбачені податкові пільги, пояснює Роман. В Україні ж немає такої законодавчої бази, завдяки якій бізнес був би зацікавлений у підтримці національного мистецтва.
«Більшість людей у нас — можливо, трохи патетично зараз скажу — не вміє користуватися мистецтвом. Але, щоб не звучати зовсім песимістично, додам, що в Україні люди переважно користуються мистецтвом у найбільш чесний спосіб з усіх можливих.
Люди вкладають гроші в картину українського художника, коли вона їм справді подобається. Купуючи її, вони знають, що справді рятують митця та дають йому можливість розвиватися. Це якийсь більш щирий, душевний підхід. І якщо вони цю картину купили, то точно куди-небудь повісять, це не буде просто холоднокровна інвестиція. Але на принципі «подобається-не подобається» не збудуєш арт-ринок, в Україні взагалі його можна назвати арт-ринком із натяжкою.
Саме тому наші художники, які намагаються підкорити світ, добиваються переважно комерційного успіху, просто штампуючи картини для Китаю. У цей же час, поруч, буквально сусід по майстерні такого художника може створювати унікальні твори в одиничних екземплярах. Але така людина працюватиме на трьох роботах, а держава не користуватиметься її мистецтвом. Проте вона приносить країні додану інтелектуальну вартість. І такі люди є, у тому числі у Харкові. На них все і тримається, завдяки ним ми можемо сказати: так, у нас є художники».
***
Роман каже: передбачав війну на Донбасі ще за кілька років до того, як усе почалося. У 2010 створив серію робіт «Сни про війну». Намагався переконати людей створити можливості, аби мешканці заходу України могли більше їздити на схід і навпаки. У 2013 році він став номінантом премії PinchukArtCentre з проєктом «План втечі з Донецької області» — у Києві він залучив до його створення дітей зі сходу.
«Я говорив усім, кому міг: «Давайте привозити митців із заходу України до нас, наші мають їздити туди. Терміново треба було займатися обміном культурними цінностями, організовувати виставки. У мене була можливість спілкуватися з донецькими депутатами, чиновниками, їм я теж пропонував робити якісь програми. Потім я зрозумів, що справа йде не до добра, і сам почав створювати картини про війну. Я знав, що станеться, але сподівався, що все-таки вдасться цього якось уникнути».
Роман Мінін розповідає про Донбас у своїх роботах так, аби створити наднаціональну, універсальну оповідь, якою могли б зацікавитися у світі. Він каже: намагається уникати реалізму, хоче створити казку про Донбас. Найчастіші герої таких композицій — гірники.
«Я би хотів зробити казку про Донбас таким, яким я його бачу, передати його енергію та красу. При цьому я не прагну реалізму, не хочу просто описувати події. Стереотип про минуле Донбасу, яке пов’язане із шахтами, треба трансформувати, апґрейднути. Я би йшов, наприклад, взагалі у бік майнінгу. Для мене мої гірники — це символ майнінгу. Класно було би вивести цей стиль на міжнародний ринок, аби саме гірники Донбасу стали його символом.
Це моя мета. Я просто беру вище — вище опису подій, вище реалізму, на якому багато хто зараз робить хайп. Подивіться короткометражки про Донецьку область — 99% з них про депресію. Невже не можна бути вищими за це, обіграти? Адже арт — це гра.
Є таке поняття — мета за межами життя. У мене є мета за межами життя».
Відколи у світі набули популярності технології віртуальної реальності Роман також почав використовувати їх у своїх роботах. Він пояснює, що це позбавляє митців багатьох обмежень, дозволяє не конкурувати у матеріальних можливостях. Створити віртуальну галерею може будь-хто у практично будь-якому куточку світу. Таку галерею можна відвідати просто з дому, без необхідності кудись летіти чи їхати, вона може працювати цілодобово і для всіх. Це — шлях відкритися світові, каже Роман Мінін.
«Є інструменти, завдяки яким вже немає меж для фантазії, ви вже не конкуруєте за якістю продукції. Наприклад, ви хочете зробити якусь скульптуру десятиметрової висоти, яка би блищала, ніби зі скла — берете й робите. Ви не шукаєте майстра-скляра, вам не треба мільйон доларів на продакшен та транспортування. Ви занурюєтеся у простір ідей, і в цьому просторі показуєте, на що ви здатні як художник.
Мене приваблює у цьому чесність. Ті художники, які справді на щось здатні, «вистрілять». Вже не буде відмазок на кшталт«ой, я би хотів намалювати картину, але немає грошей на полотно».
Говорячи про те, як організовує власну роботу, Роман часто вживає вислів «стан потоку». Це — максимальне відчуття повноти життя, у якому можна зосередитися та займатися творчістю.
«У цьому стані потоку людина відчуває вираження свого таланту, емоції. Вона не думає про побутові речі, стає самою собою. Тому, мабуть, найвища радість у житті — заробляти гроші своїм «станом потоку». Я у такому стані вигадую композиції, я більше композитор, ніж виконавець.
Коли все це збігається — є душевний спокій, закриті матеріальні питання — можна просто сідати і працювати. Апетит приходить під час їжі, а натхнення — під час роботи».
Повну розмову слухайте в аудіофайлі
Громадське радіо випустило додатки для iOS та Android. Вони стануть у пригоді усім, хто цінує якісний розмовний аудіоконтент і любить його слухати саме тоді, коли йому зручно.
Встановлюйте додатки Громадського радіо:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS