Володимир Сосюра: лауреат Сталінської премії, що писав заборонену літературу

Довгий час у шкільних підручниках Володимир Сосюра існував як класик української літератури, автор переважно патріотичної лірики, якому довелося піти на угоду з радянським режимом, завдяки цьому і вижити. Однак чого йому це коштувало і які твори Сосюра до кінця життя писав «у шухляду»? Як це — бачити, як твоїх друзів арештовують, а самому потрапити до психіатричної лікарні? Як це — дізнатися, що твоя дружина співпрацювала з органами держбезпеки, та все одно їй пробачити?

***

Володимир Сосюра народився Дебальцевому, але на Донбасі провів не все дитинство — його батьки на певний час переїхали до Росії. Сосюра пізніше згадував: українську він чув від своїх донбаських родичів, саме там її і вивчив. Перші невидані вірші також писав українською, однак перші надруковані поезії — російськомовні. У 1910-х роках Сосюра працював на заводі в місті Верхнє, більше відомому як Третя Рота, яке згодом дасть назву його автобіографічному роману. Нині це частина Лисичанська. Був також телефоністом і чорноробом. А з початком Перших визвольних змагань пішов до війська Української народної республіки.

Літературознавець Сергій Гальченко говорить: тоді отаман 3-го Гайдамацького полку проспонсорував видання українських віршів Сосюри, а саме збірки «Пісні крови». Однак і донині цієї книжки не вдалося знайти.

«Я написав окрему працю, в якій намагався гіпотетично відтворити «Пісні крови», яку, на жаль, досі не знайдено. Але є свідчення і сучасників, і самого Сосюри про те, що така збірка існувала — видана за кошти отамана 3 Гайдамацького полку, в якому служив Сосюра, Омеляна Волоха. Пізніше його репресували».

Володимир Сосюра з дружиною Марією

Однак пізніше Сосюра воює в лавах Червоної армії, згодом навчається у Комуністичному університеті у Харкові. Практично все його подальше життя буде таким суперечливим — з одного боку, лауреат Сталінської премії та «співець режиму», з іншого — людина, яку той самий режим запроторив до психіатричної лікарні, яка до кінця життя писала «в шухляду» і чиї книги цензура забороняла іноді одразу після виходу, як-от збірку «Серце» на початку 1930-х. Або ще один втрачений і заборонений радянським режимом твір Сосюри тих часів — поема «Махно». Розповідає Сергій Гальченко:

«У 1924 році він написав поему «Махно» — це надзвичайно цікавий твір, досі повністю не опублікований, бо повний текст не знайдений. Марія Гаврилівна (дружина Сосюри — ред.) розповідала мені, що у 1931 році вона особисто понесла рукопис цієї поеми в Державне політичне управління. Керівник пресцентру КДБ в УРСР колись говорив мені, що він бачив цей рукопис в архівах. Але коли я намагався дослідити те, що є у відкритому доступі в СБУ, виявилося, що справу і весь компромат, зібраний на Володимира Сосюру, спалили у 1980 році».

Сучасники згадували, наскільки Сосюра був тоді популярним. Ним не просто зачитувалися — він збирав аншлаги на літературних вечірках. Борис Антоненко-Давидович писав:

«Він ходив по київських вулицях, оточений гуртом початківців та своїх шанувальників, слухав кустарні спроби численних безіменних поетів, що перли на Парнас, читав тут же свої вірші, швидко зближаючись із незнайомими досі людьми і стаючи для них просто Володею».

Сосюра ж сам казав, що віршувати міг де завгодно і за будь-яких умов. У романі «Третя рота» він пише:

«Поетична лабораторія у мене в голові. Я перекреслюю і виправляю рядки віршів у голові, а не на папері, а коли виливаю образи на папір, то жодних перекреслень і виправлень не буває».

Сосюра був учасником майже всіх можливих літературних угрупувань того часу — «Гарт»,«ВАПЛІТЕ», «Плуг». Спершу — у Харкові, тодішньому епіцентрі літературного життя, потім — у Києві. Сучасники згадували, що він часто закохувався, дівчата його любили. З іншими письменниками у нього траплялися через це навіть суперечки. Літературознавиця та авторка проєкту «Наші 20-ті» Ярина Цимбал описує, наприклад, конфлікт між Сосюрою та Валер’яном Поліщуком зі спогадів Івана Сенченка:

«З Сосюрою у Валеріана були якісь непорозуміння із-за дівчат. Я сам чув від Сосюри, як Сосюра начебто надавав Валеріанові за якусь дівчину. Так це було чи ні, Валеріан про це мовчав. Він взагалі був не дріб’язковий і не любив змішувати громадське з інтимним. Сосюра ж навпаки, не крився; про що у віршах писав, про це розповідав і в розмовах з приятелями, завжди з пікантними подробицями».

Сосюра у спогадах згадував про сестер Ліку і Льолю, які обидві закохалися у Валер’яна Поліщука. У Льолю, пише поет, він був закоханий раніше. Фінал цієї історії вийшов несподіваним.

«Я знав, що це не любов, але нічого не міг з собою поробити, бо її очі були такі містичні й таємні. Вона завжди їх так томно, по-східному мружила.

Я узнав, що Льоля мружить свої темні єгипетські очі не тому, що в неї така містична душа, що випромінюють її сливоподібні очі, а тому, що вона близькозора. І чари розвіялися. Я розлюбив Льолю. А тут з’явився Поліщук: прийшов, побачив і переміг. Льоля безоглядно закохалась у Валер’яна, перемогла свою сестру і стала його дружиною».

Одружений Сосюра був чотири рази, але з трьома жінками. З однією з них, Марією, вони вдруге побралися після того, як її звільнили з ув’язнення. Потрапила вона туди, коли зізналася, що писала для НКВС «донесення» на людей із кола письменників. Попри все, Сосюра її пробачив, прожив із нею до кінця життя.

Володимир Сосюра у 1950-ті

***

Тим часом приходять 30-ті роки — в СРСР починаються жорстокі репресії. Літератори, з якими Сосюра ще донедавна товаришував і ходив у Харкові одними вулицями, гинуть або опиняються у засланні: Микола Куліш, Микола Хвильовий, Марк Йогансен, Микола Скрипник. Сам Сосюра потрапляє до психіатричної лікарні у Харкові (так званої «Сабурової дачі») та у Києві. Сергій Гальченко, утім, припускає: можливо, певною мірою це врятувало поета.

«Радянській владі, з одного боку, потрібні були такі «співці». Але коли мене питають: як так, чому вижили Рильський, Бажан, Тичина, Сосюра, я відповідаю, що можу назвати десятки, сотні людей, яких знищили. Очевидно, не можна було винищити всіх до одного. Можу сказати, що Сосюра, можливо, залишився живий чисто випадково. До певної міри його врятувало і оце запроторення до божевільні».

Режисер Олександр Муратов згадував, як із батьком Ігорем відвідував Сосюру у психлікарні. За його словами, поет зовсім не був схожий на хворого. А також передав якісь папірці — їх сховали під сорочкою у тоді ще малого Олександра, якого не обшукували на виході.

Одного разу Сосюра передав із психлікарні цілий зошит рукописів, однак нині він також втрачений, розповідає Сергій Гальченко.

«Через ще одну жінку, працівницю лікарні, Сосюра передав на волю зошит із творами. Ця жінка, тільки доїхавши додому, не встигла навіть перечитати зошит, як його забрав її чоловік. Нині ці рукописи також втрачені».

1948 року Сосюра отримує найвищу нагороду тодішнього Радянського Союзу — Сталінську премію. А вже за кілька років зазнає нищівної критики за написаний під час війни вірш «Любіть Україну».

«Після цього почалося побиття Сосюри у всесоюзному масштабі: кількаденні пленуми Спілки письменників у Києві, «розвінчування» на всіх рівнях. А вже через кілька років той самий Корнійчук (голова Спілки Олександр Корнійчук — ред.) казав, що критика на адресу Володимира Сосюри «була необ’єктивною».

Додатковим ударом для Сосюри став арешт дружини Марії. Її завербували радянські служби. Обрали її ще й тому, що у Києві тодішні літератори всі були сусідами й близько спілкувалися, жили у будинку «Роліт», що на вулиці Леніна, нині — Богдана Хмельницького.

Помилкою Марії стало те, що вона розповіла про свою співпрацю зі службами Олександру Корнійчуку, голові Спілки письменників. Він її й здав.

«Вона була дуже емоційною, певною мірою некерованою, екзальтованою. Вона по-іншому зрозуміла свою роль і вирішила, що виконує якусь «місію», інформуючи органи про настрої серед письменників. Перед якимось з’їздом письменників вони нібито повинна була «проработать», як вона пише, письменницьке середовище.

На мою думку, вона нашкодила більше психологічно. Я не думаю, що вона писала якісь доноси на нього. Такі «донесення секретних співробітників» — так це називали спершу, потім такі люди стали «агентами» та «інформаторами» — писала, думаю, більшість оточення  і Сосюри, й інших українських класиків. На Остапа Вишню з 1922 по 1955 роки працював 51 агент, навіть у концтаборі була своя агентура серед «зеків». Деякі ці матеріали навіть розшифровані сьогодні: донесення, які писали письменники з найближчого оточення Вишні. Чи, наприклад, на Григорія Косинку з 1921 по 1934 рік писали донесення понад 30 агентів. Навіть чоловік його рідної тітки під псевдонімом «Бідовий» теж писав донесення на племінника своєї дружини».

Утім, уже під час арешту Марія відмовилася співпрацювати зі службами, каже Сергій Гальченко, посилаючись на її власні розповіді.

«Коли слідчий просив Марію назвати «ворогів народу», яких вона знає, вона відповіла, що знає тільки одного ворога. Він питає, кого. Вона каже: «Це ви». Він тоді схопив преспап’є і проломив їй череп».

Марію засудили до 10 років таборів, але зрештою її звільнили через 5. Сосюра, який встиг знову одружитися, розлучився і знову побрався з Марією. Вона пережила його на тридцять років.

Володимир Сосюра та Юрій Яновський серед українських письменників. 1920-ті

***

У радянські часи про Сосюру говорили насамперед як про «співця режиму», після розпаду СРСР почали говорити про ціну, яку він заплатив за свою лояльність до влади, і творчість, якою доводилося займатися таємно. Зараз багато його поезії дослідники лише починають відкривати, а давно відомі твори знаходять нове прочитання — так, наприклад, посольство Великої Британії одного разу вітало Україну з Днем незалежності, цитуючи вірш «Любіть Україну».

Повну версію розмови можна прослухати у доданому звуковому файлі.

Громадське радіо випустило додатки для iOS та Android. Вони стануть у пригоді усім, хто цінує якісний розмовний аудіоконтент і любить його слухати саме тоді, коли йому зручно.

Встановлюйте додатки Громадського радіо:

? якщо у вас Android

? якщо у вас iOS