Ілюстрація зі збірки
Учасники Святогірської групи — жителі Донбасу — працюють над спільними проєктами останні два роки. Попри те, що з 15 членів групи 7 проживають на окупованій території, зустрічі вдається організувати. Серед них є депутати місцевих рад на підконтрольній Україні території, ветеран АТО, студенти, представники гуманітарних та релігійних організацій. Святогірська група була створена за підтримки Центру гуманітарного діалогу, що базується у швейцарській Женеві.
Голова Луганського правозахисного центру «Альтернатива» Валерій Новіков розповідає, як вдалося об’єднати цих людей і сконтактувати з тими, хто перебуває на окупованих територіях.
«Наша організація працює на Донбасі вже декілька років. Ми проводимо зустрічі з представниками громадянського суспільства та спілкуємося на тему документування порушень прав людини в зоні військового конфлікту. Тому ми об’їхали практично всі підконтрольні частини Луганської та Донецької області. На цих зустрічах ми бачимо людей, яким це цікаво, які хочуть про це говорити, яким це болить, які щось роблять у своїх громадських організаціях на місцях. Таким чином ми зібрали базу даних громадських організацій, які працюють на Донбасі. Тож коли ми вирішили створювати Святогірську групу, у нас було декілька критеріїв. Перший — щоб люди були з різних сфер і мали різний досвід: правозахисний, гуманітарний, релігійний. Також люди мусили бути з різних міст підконтрольної території, щоб між ними не було конфліктів. Я зв’язався з цими людьми, знав їх усіх особисто, і запросив їх працювати із темою перехідного правосуддя.
Що стосується непідконтрольної території — я сам з міста Алчевськ Луганської області, зараз він окупований. Звичайно, у мене там було багато зв’язків, якийсь час я був депутатом міської ради. Тому в мене були знайомі, яким я міг довіряти і яких міг запросити. Також з’явилася можливість запросити людей з інших окупованих міст. Ми сформували все це, і група зустрілася».
Перші зустрічі були складними. Не всі тодішні учасники залишилися у Святогірській групі дотепер, розповідає Валерій.
«Спочатку це було складно. Були конфлікти, емоції, люди думали, навіщо нам взагалі це треба, під час дискусій звучали протилежні думки. Але з часом ми побачили, що між людьми починає з’являтися довіра, вони починають спілкуватися ближче, розуміють, що деякі теми не варто підіймати. І от уже два роки група функціонує, люди знайшли одне одного в соціальних мережах, з’явилися інші спільні проєкти, не пов’язані з нашою діяльністю».
Наталя Пономарьова, голова громадської організації «Воля» зі Старобільська, згадує початок роботи групи і також каже, що ключем до побудови нормальних взаємин стало те, що учасники визначили болючі теми одне одного і зрозуміли, які з них зачіпати не варто.
«Спершу там були дебати: хто правий, хто винний і так далі. Але врешті-решт ми знайшли точки дотику і ті мозолі, на які наступати дуже боляче, і вирішили цих питань просто не торкатися. Зараз усе нормально».
У теперішньому складі Святогірська група діє приблизно рік, каже Валерій. В учасників можуть бути різні погляди на якісь теми, але вони продовжують працювати разом.
«Насправді, скажу від себе, мені також було дуже важко, посеред діалогу я міг сказати: «Напевне, я так не можу». Бо це дуже боляче. Це зараз ми виглядаємо більш-менш як монолітна команда, але так буває не завжди. Коли ми сідаємо за дискусію, погляди на певні теми можуть бути різні.
Зараз команда більш-менш незмінна вже рік. Ми зрозуміли, навіщо це робимо. З’явилася нова енергія, бо в Києві ми побачили, наскільки ця робота потрібна, тому, я сподіваюся, наша група буде працювати і надалі».
***
Від грудня 2018 до лютого 2019 року учасники Святогірської групи проводили глибинні інтерв’ю з жителями вільних та окупованих територій. Вислуховували їхні історії та розпитували, як люди бачать закінчення війни. Ці розповіді вийшли збіркою «Ми живі, а вони…», яку проілюстрували художники Віктор Кущенко і Юстина Моготич. Усього історій — 39, розповідає Наталя Пономарьова. До публікації увійшло 10 обраних історій, по 5 з кожного боку лінії зіткнення. А назву для всієї збірки взяли з однойменної історії дівчини Тетяни зі Станиці Луганської.
«Ми зібрали 39 живих історій, з них 8 — з підконтрольної, 31 — з непідконтрольної території. Назву взяли з першої історії про дівчину зі Станиці Луганської, яка зараз живе у нас в Старобільську. Вона тоді навчалася в школі. В 11 класі, прийшовши на уроки, учні побачили, що з 24 однокласників прийшло лише троє. Решта — хто боявся, хто виїхав. І перше, що спало дітям на думку, написати на дошці: «Ми живі». Найціннішим для цих дітей на той момент дійсно було те, що вони залишилися живі. Окрім цього, була певна, може, гордість за те, що вони таки вижили у цьому пеклі».
Ось фрагмент історії Тетяни.
«Практично весь навчальний рік діти були вдома. Вчилися по кілька днів на місяць. У травні 2015 року випускникам все ж вручили атестати. Але через обстріли було неможливо продовжувати навчання. Цей рік Таня пам’ятатиме все життя. Більшість часу проводили у підвалі, в будинку. Діти не могли здати зовнішнє незалежне оцінювання, тому що їх просто не випускали. Через блокпости було небезпечно кудись їхати, і дівчина втратила рік.
Навесні 2016 року Тетяна переїхала жити і вчитися в Старобільськ, на підконтрольну Україні територію Луганщини, влаштувалася на роботу. У дівчини з’явилися нові друзі. Життя нібито налагодилося».
У збірці є історії жительки окупованих територій, що спершу підтримувала «ДНР» — поки від війни не загинув її батько. Також тут розповідь учасника Майдану в Луганську і хлопця, чий 20-річний брат пішов воювати на боці бойовиків і загинув. Хлопець сам ніколи не підтримував «ДНР», але зараз не може повернутися в Україну через те, що він — брат бойовика. Інша історія хлопця, чия 15-річна сестра загинула на вулиці від осколку снаряда.
«Було дуже важко збагнути той факт, що через все це загинула невинна дитина. Особливо важко усвідомити, що ця дитина – твоя сестра… Я б хотів повернути все назад і не випускати її тоді з дому. Досі не знаю, як це правильно назвати. Її вбили? Чи це був нещасний випадок?
У 2014 році я б відповів, що для миру потрібно, аби сторони уклали мирний договір чи щось на зразок того. Але зараз я бачу, що нічого не закінчується навіть після сотню разів підписаного перемир’я і фактичної відсутності бойових дій. Іноді мені здається, що це не закінчиться ніколи».
Один із учасників Святогірської групи був іще підлітком, коли почалася війна. З міркувань безпеки ми не називаємо його імені. Він розповідає, як збирав історії людей під окупацією, каже — іноді говорити з людиною треба було по три дні, робити паузи, бо спогади давалися важко. Про розповіді, які він збирає для проєкту, знали кілька найближчих людей, яким він точно міг довіряти. Для решти у нього була своя «легенда». Прочитати всі історії можна на сайті Святогірської групи.
***
За матеріалами інтерв’ю з жителями вільних та окупованих регіонів Донбасу Святогірська група підготувала ще один проєкт — дослідження «П’ять років війни: 1825 днів. Скільки ще?». Він розповідає про те, як люди бачать шляхи завершення конфлікту, питання правосуддя після нього, чого вони прагнуть і чого бояться.
Опитані погоджуються в тому, що відповідальність після завершення війни, має бути індивідуальною, а не колективною — за соціальним чи професійним класом. Хоча погляди на те, хто і за що може бути відповідальний, різняться. Наприклад, чи маємо ми карати вчителів, які залишилися працювати на окупованій території; як мають відповідати за свої дії ті, хто долучився до бойовиків.
Говорить Ірина Перкова з організації «Карітас Маріуполь»:
«Говорили про те, що винні у конфлікті ті, хто його розпочав, хто вливав у це гроші, ресурси, хто підтримував його медійно, хто був при владі на той час, хто віддавав накази. Друге, в чому одностайно сходилися люди по обидва боки лінії розмежування — в жодному разі не можна вибачити злочини проти людяності, вони називали це «звірствами».
Для встановлення справедливості потрібно буде випрацювати концепцію перехідного правосуддя. Вона могла б дати чіткі відповіді на всі ці питання: хто не може бути притягнений до відповідальності, а для кого вона буде неминучою. Водночас всі опитані погоджуються з тим, що за сам факт проживання на непідконтрольній Україні території карати не можна. І кажуть, що об’єднати людей після війни могла би спільна мета — наприклад, відновлення економіки, розвиток та відбудова регіону.
«Я хочу сказати одразу, що дуже мало було — насправді, це були одиниці — людей, які були дуже радикально налаштовані, які говорили, що треба «саджати або розстрілювати». Це було дуже цікаво, бо опитані були з дуже різним рівнем освіти, з різних соціальних сфер, і всі розуміють, що, окрім ув’язнення, є інші покарання: наприклад, позбавити права займатися професійною діяльністю. Хтось казав також про позбавлення громадянства суддів, поліцейських тощо».
Уже зараз треба думати над тим, що в майбутньому робити з дипломами «Л/ДНР»: наприклад, переатестовувати їх через повторне складання іспитів чи в інший спосіб. Тоді люди після звільнення окупованих територій могли би далі працювати в Україні. Учасники Святогірської групи наголошують: уже зараз жителів Донбасу саме таким чином перетягують до Росії. Ще одна річ, яку варто зробити вже тепер — спростити перехід лінії розмежування, адже для тих, хто живе під окупацією, фізично досі простіше потрапити до Росії, ніж на підконтрольні українські території. А Кремль в той же час продовжує роздавати цим людям російські паспорти.
Найбільше люди бояться поновлення активної фази бойових дій, бояться, що знову почнуться обстріли. А також того, що війна триватиме роками. Уже зараз на Донбасі підростають діти, які народилися під час війни і не знають іншої реальності.
Учасники Святогірської групи кажуть: попри зовнішні та внутрішні конфлікти, є речі, що об’єднують людей по обидва боки лінії розмежування. Після завершення війни саме вони можуть стати фундаментом для реінтеграції та відновлення зв’язків між підконтрольною територією та окупованими нині регіонами.