Руслана Кравченко: Зокрема, ми будемо говорити про книгу «Чому тато не вдома?», яка була видана за підтримки Благодійного фонду «МХП-Громаді» у межах програми «МХП Поруч».
Спочатку я хочу з вами поговорити про ваш шлях дружини захисника. Наскільки я розумію, саме тоді, можливо, ви подумали, як говорити з дітьми про те чому тато не вдома. Розкажіть більше про той шлях, який вас спонукав написати книгу.
Аліна Отземко: Це непроста тема насправді, тому що в нас дуже багато уваги приділяється захисникам, внутрішньопереміщеним особам, але ми дуже мало говоримо про родини військових, які проживають своє особисте пекло з постійною тривогою, коли ніколи не знаєш, що відбудеться через хвилину — це постійна невідомість. Якщо на війні є сенс говорити про більш чорно-біле мислення, у дружини, у мами вдома, є час відрефлексувати, потривожитись, подумати, що відбувається, чи все добре, водночас це побутові питання, виховання дітей, робота і постійна тривога за чоловіка.
Тому, я завжди наголошую на цьому, це важливий момент, і ми дуже рідко, насправді, говоримо отак точково і предметно про те, що відчувають дружини, очікуючи на чоловіків з фронту.
Розмова з дітьми — теж інше питання. Власне, так книга і народилася. Найдовша пауза в наших побаченнях з чоловіком була три місяці, і коли ми приїхали, дитині на той час було майже три роки — він, коли побачив тата після цієї перерви, втиснувся в мене, обхопив руками, заплакав і сказав: «Це не тато, це дядько».
У цей момент я зрозуміла, що, вочевидь, щось ми робимо не так. Після цього ми почали їздити на Схід щомісяця, в середньому раз у місяць-півтора, і в процесі цих поїздок, власне, і народилась книжка, тому що це постійні питання: «Чому ці міста обстріляні? Чому тут зруйновані будинки. Чому тут немає дороги?». Пояснюючи це своїй дитині, я зрозуміла, що це можливість передати і показати цей унікальний досвід поїздок з дитиною на фронт, по-перше, а, по-друге, пояснити що таке війна, хто такі росіяни, хто на нас напав, і хто нас захищає.
Руслана Кравченко: Так, абсолютно. І ви часто були з дитиною на фронті, так?
Аліна Отземко: Так.
Руслана Кравченко: Розкажіть про це, чому ви вирішили, що там буде краще, ніж в умовно безпечній Черкаській області?
Аліна Отземко: Тут відповідь насправді проста — служба мого чоловіка не передбачала відпусток. За два з половиною роки він був вдома двічі — одного разу сім днів, іншого п’ять, обидва рази за сімейними обставинами. Тобто, іншого способу побачитись просто не існувало, тому ми їздили.
Руслана Кравченко: Я вперше говорила з вами в етері Громадського радіо в червні минулого року. Пам’ятаю, що ми вас запросили як авторку цієї книги. Вона, здається, готувалась до друку, тоді ви її тільки написали. І от вже ввечері, готуючись до етеру, я пам’ятаю, що проглянула ваш Instagram, і ви тоді в сторі, здається, сказали, що ваш чоловік загинув, немає від нього звістки. Насправді я не уявляю, який це був шок для вас, ми не знали як з вами говорити, вийдете ви в етер чи ні, і що відбувається взагалі.
Ви вийшли до нас в етер того ранку і сказали, що ваш чоловік загинув. Ми вам співчуваємо і дякуємо йому за все, що він зробив для України, і за те, що ви продовжуєте зараз робити. Розкажіть про цей період.
Аліна Отземко: Був готовий зверстаний макет. І 4 червня я попросила чоловіка написати анотацію. Він читав макет, бачив електронний варіант, не встиг побачити паперовий. 4 червня він пообіцяв мені написати анотацію, але 7-го загинув.
І, певно, те, що в той момент допомогло мені зібратися і витягнуло певною мірою — це книжка. Бо книжка — збереження пам’яті, на ній внизу є логотип «Тічер» — це позивний мого чоловіка, який був вчителем до війни. Зараз це назва видавництва, яке я зареєструвала вже після його загибелі. Зважаючи на це все, я можу сказати, що ім’я мого чоловіка — це не просто статистика, воно живе, існує, його згадують. Кожна ілюстрація в книжці зроблена з наших фотографій, до кожного розділу я підбирала фото, які дійсно робилися в той період. На жодній ілюстрації в книжці немає нічого випадкового. Тобто, кожна деталь, кожна іграшка — те, що дійсно було в нашому житті в той період. І, власне, фотографії чоловіка теж, він максимально схожий на себе і на обкладинці, і на ілюстраціях.
Руслана Кравченко: Благодійний фонд «МХП-Громаді» допоміг вам видати цю книгу у межах програми «МХП Поруч». Розкажіть, як це все відбувалося.
Аліна Отземко: Благодійний фонд «МХП-Громаді» знайшов мене, коли книжка певний період вже існувала. І за допомогою цього фонду, у рамках програми «МХП Поруч», спрямованої на підтримку ветеранів, військовослужбовців та їх сімей, видано другий тираж книги.
Насправді, це дуже цінно для мене і як автора, і як дружини загиблого воїна. Це приклад свідомого бізнесу, який турбується про сім’ї в цей непростий період.
Також у мене з МХП є дуже особистий досвід, за який я вдячна. Психологія — це не перша моя вища освіта. І після чого я вирішила зайнятися нею професійно та продовжити навчання — колись випадково, у 2023 році, я потрапила на захід «Правила бою». Він був про те як працює психіка у військовослужбовців. І цей захід організували у Черкасах, якраз за підтримки МХП. Це те, за що я окремо можу подякувати, бо це привело мене у психологію загалом.
Руслана Кравченко: Як багато запитів на цю книгу є зараз і було тоді, адже видана вона була не одним тиражем, наскільки я правильно зрозуміла. Що люди хочуть побачити в цій книзі, що хочуть прочитати? Як ви можете їм допомогти цими рядками?
Аліна Отземко: Людям насправді важко. Ніхто не вчив нас говорити та піднімати питання життя і смерті, війни, бойових дій, хто такі росіяни, що таке армія, що взагалі відбувається. І в нас, напевно, зараз уже більше, а на початках, не було достатньої кількості інформації про те, щоб комунікувати на цю тему саме з дітьми.
Книжка написана від імені мого сина, на той момент трирічного, максимально просто. Наприклад, навіть назви прифронтових міст, в які ми їздили, я в книжці не називаю текстом, вони нативно додані у вигляді ілюстрації. Тобто, десь можна побачити вокзал з назвою міста, десь листівку.
І саме те, що книжка написана від імені дитини, допомагає іншим дітям, які або яким будуть читати цю книжку, ідентифікувати себе з головним героєм та зрозуміти, що вони не одні з такими переживаннями.
Чому я на цьому наголошую? Бо діти дошкільного віку, а я орієнтую книжку на дошкільний вік і на початкову школу, егоїстичні в тому сенсі, а це вікова особливість, що все, що відбувається в світі загалом, вони трактують як те, що відбувається для них, про них і через них. Якщо не дати дітям пояснення екологічного і правильного, ймовірно, вони протрактують це по-своєму, але яке буде це трактування, ми не можемо передбачити. Це може бути, наприклад, «тато поїхав з дому, це через мене, це я щось не так зробив і тато поїхав». Дитина не має настільки широкого критичного мислення та не може зрозуміти, що таких десятки тисяч.
За допомогою книжки дитина розуміє, що ось є ще хлопчик з такими переживаннями, він теж відчуває сум, біль, образу, можливо, і це нормально, ці почуття мають місце.
Руслана Кравченко: До дошкільного віку дитині вже потрібно знати, де перебуває її тато, якщо він на війні?
Аліна Отземко: Я завжди кажу про те, що дитина має знати правду, завжди правду, але відповідно до віку. Ну, наприклад, якщо ми говоримо про смерть, то недоречно і неправильно, з психологічної точки зору, говорити, що тато перетворився на пташку, полетів, заснув, зник, бо це спотворює реальність. Оскільки причинно-наслідкові зв’язки в дітей ще не сформовані, вони сприймуть інформацію викривлено.
І так само щодо бойових дій, і з тим, чому тато не вдома, чому він поїхав, чому він живе тепер десь — це теж треба пояснювати максимально правдиво, чесно, з механікою цих подій, але відповідно до віку. І, звісно, утримуючись від певних подробиць, які можуть бути для дитини занадто травматичними.
Руслана Кравченко: Коли писали цю книгу, ви радилися з чоловіком саме щодо її змісту?
Аліна Отземко: Так, радилась і давала почитати, зокрема і через те, щоб не написати зайвого, того, що писати не можна.
Руслана Кравченко: Що він вам казав? Як підтримував вас?
Аліна Отземко: Редагував, дещо виправляв, дещо змінював.
У мене в анотації до першої книжки написано, що він найбільший мій критик і найбільший фанат одночасно.
Руслана Кравченко: Скоро вже була потреба і в іншій книзі, яка пояснила б чому тато загинув. Як ви прийшли до того, що потрібно написати ще одну книгу і про що вона?
Аліна Отземко: У мене ця думка з’явилася одночасно з першою книгою насправді. Від початку війни, напевно, я хотіла написати якусь книжку, але вагалася, що це має бути. Під час поїздок, це була Борова, селище Ізюмського району Харківської області — ми знаходились там з дитиною і відбувся «приліт» неподалік від нас, за 500 метрів, напевно. І коли стіни здригнулися, затрусилися шибки, я зрозуміла, що ось це воно, цей унікальний досвід, який можна перетворити в книгу.
І в той же час у мене з’явилася думка про другу книгу. Але для того, щоб писати книгу з назвою «Чому тато загинув?» і з відповідним змістом, треба було мати досвід. Треба було або працювати з сім’ями загиблих, або, на жаль, прожити це на власному досвіді. Я розуміла, що не торкнуся цієї теми поки чоловік служить, бо вона дуже тривожна і буде викликати певні думки та асоціації. Я цю думку відклала на потім, але вже, коли мені довелося синові пояснювати, що відбулося, чому тато більше ніколи не приїде, тоді я зрозуміла, що, на жаль, цей досвід теж буде корисним для тисячі інших дітей.
Руслана Кравченко: Як взагалі сприйняв син? Як ви йому це повідомляли? І як треба говорити з дитиною про таке?
Аліна Отземко: Я завжди кажу, що кисневу маску ми одягаємо спочатку на себе, а потім на дитину. Чому? Адже перша реакція дітей цього віку не буде такою, як ми собі уявляємо.
Діти можуть сказати: «Ну добре, можна я піду пограюся або поїхали вже додому». Це перша реакція. А от далі, коли дитина почне усвідомлювати, перші питання, які звучатимуть: «А ми помрем? А ти помреш? А я помру?». Потім почнуться запитання про механіку смерті. Розмова про смерть — це процес, потяг, який тільки починає рух. Потяг може їхати і рік, і більше, поки не відбудеться повна інтеграція.
А зважаючи на те, що дитина росте, і питання змінюються — це тривалий процес. Наприклад, зараз рік, як мій син знає, і зараз у нас стадія: «Розкажи, що ми з татом робили, як я був маленький. Включи музику, яку тато любив, покажи фотографії, повези мене в хату, де він жив раніше».
І треба мати ресурси та сили, щоб ці питання витримати, контейнувати, давати на них відповіді. Тому, в першу чергу, треба потурбуватися про себе. Я завжди кажу, і це іноді дивує, для тривожного мозку, а він у родин військовослужбовців переважно завжди тривожний, дуже важливо зберегти контроль хоч над чимось. Коли стається щось таке, як війна, смерть — це те, що ми не контролюємо і не маємо жодного впливу. Ти можеш дивитися на той телефон до ранку, чекати «+», але ніяк не можна вплинути на те прийде він чи ні. Це та ситуація, коли мозок повністю втрачає контроль, і дуже важливо дати його в якійсь іншій сфері. Тобто, за можливості, зберегти усі звичні рутини. Я навмисно зараз акцентую на цьому увагу, тому що це важливо — зберегти буквально по днях, по годинах. Якщо щотижня в ось такий день я йду туди і роблю оце, значить, за можливості, цей графік зберегти, бо це дає мозку контроль над ситуацією, хоч над чимось.
Руслана Кравченко: Тобто, спочатку все-таки потрібно попіклуватися про себе, потім уже про дітей.
Аліна Отземко: І водночас не затягувати цей процес, тому що, не стверджую на 100%, але, ймовірно, у дорослому віці у дитини виникне образа за те, що їй позбавили права знати. Нам здається, що ми можемо фільтрувати те, що при них говоримо, що можемо уникати цього, але діти емоційно з’єднані з найближчим дорослим до семи років орієнтовно. Тобто, вони не розуміють, що відбувається, але зчитують стан. Діти в цей період можуть бути нервові, буквально не злазити з мами, вимагати більше уваги, в них може щось боліти.
Якщо буде тривала пауза, і ми нічого не скажемо дитині, то вона це якось собі в голові складе та протрактує. І, якщо серед цього трактування з’явиться провина або образа на тата, у дорослому віці це можна пропрацювати, але це буде не так просто. Адже найбільш непросто пропрацьовувати провину і образу, пов’язану з мертвим, бо мертвий не може ні підтвердити, ні спростувати.
Руслана Кравченко: Але, все ж, як повідомляти про це дитині? Як ви це зробили, і як радите робити іншим?
Аліна Отземко: Спочатку в нас з дитиною була абстрактна розмова про смерть загалом, як таку, коли я вже знала. Десь через місяць, коли я вже була відносно стабільна, з дитиною просто завела розмову про смерть. Тут цей пункт можна змінювати відповідно вірувань.
Я обрала, що є в нас тіло та душа — тіло це те, що ми бачимо, а душа невидима, всередині. І спочатку душа живе на хмаринці, обирає маму і тата, потім народжується, починає рости, йде в садочок, в школу, виростає, будує своє життя, і коли вона вже стає такою старенькою, як бабуся і дідусь, її тіло зморщується, як печене ямблуко, стає менше сил для того, щоб щось робити фізично. А коли вже сил настільки мало, що людина не може ні говорити, ні ходити, ні рухатись, ні приїжджати в гості, тоді душа відлітає знову на хмаринку, а тіло закопують у землю — цей процес зветься смертю.
Тут я ще додала те, що смерть може наступати природним чином від старості, а може бути раптовою і трагічною від хвороб, катастроф, участі в бойових діях.
Тобто, в нас була отака розмова, спочатку реакції не було і це нормально. Кілька тижнів син розпитував чи ми не помремо, на це питання теж дуже важливо давати правдиву відповідь. Я після того, як написала чорновик другої книжки, замовила собі всі, які знайшла українською мовою перекладені, книжки про смерть для дітей. Спеціально після того, як написала чорновик, щоб не накласти чуже бачення.
Книжка Світлани Ройз «Таємниця життя і смерті» дуже гарно пояснює як говорити з дітьми про те, чи ми помремо. І в неї є дуже гарна техніка, де беремо листок А4, малюємо коло життя, кажемо дитині намалювати все, що є в її житті: котиків, собачок, морозиво, садочок, дім, іграшки, маму тощо. Далі пояснюємо, що це життя, а якщо перевернути листок на іншу сторону, то він пустий — це інша сторона життя, тобто, смерть, а чому нас це лякає, бо мозку страшне все те, що невідоме — а, можливо, по іншу сторону життя є теж якісь інші пригоди тощо. Далі просимо дитину подумати, що там може бути та намалювати. Коли дитина це робить, ніби як стирається оця грань невідомості, ми докручуємо, що там може бути, це знижує рівень тривоги.
Я ще наводила аналогії з травою, от взимку її немає, потім влітку вона проростає, зеленіє, на осінь жовтіє. Або, якщо ми з’їмо яблуко, його не буде, в нас буде тільки кісточка, але ми можемо насінинки закопати в землю і знову виросте яблуня. Тобто, цей колообіг.
До речі, в першій частині книги в комплекті йдуть наліпки і розмальовка, в яких теж є сенс, бо там нейрокорегуюча функція включається, коли ми працюємо з дрібними деталями, це активує обидві півколі мозку, і, відповідно, через це відбувається гармонізація нервової системи загалом. А в другій книжці буде листівка проростаюча з насінням квітів, щоб ми могли на прикладі пояснити оцю циклічність.
Після цього, певно, три тижні пройшло, мені побратими чоловіка пригнали машину, вона в нас була вдома недовго, я її потім передала іншим військовим.
Я думаю, що не існує ідеального способу для того, щоб говорити про смерть з дитиною, щоб повідомити їй про смерть близької людини, а оскільки це, на той період і на зараз, була єдина частка тата, яку вдалося повернути, я подумала, що от тоді йому скажу. Я привезла його в парк, на майданчик, де вони гралися з чоловіком часто, і там йому сказала.
Я запитала, чи пам’ятає він, де його бабуся, а він знає, бо я брала його на поминальні дні на кладовище, і, знову ж, на Сході був, коли ми з ним проїжджали на кладовище прибрати, він запитував: «А їх всіх знищили росіяни? Всіх цих людей вбили росіяни?». Тобто, щось він знав. І я спитала чи пам’ятає він, де його бабуся, він відповів, що так, вона померла. І я йому сказала, що його тато теж, але не помер, а загинув. Він перепитав: «Не мій?», — я сказала: «Твій».
Я розплакалася, і це теж нормально показати дитині, що ми маємо право на ці емоції, сумувати нормально. Була перша дитяча реакція: «Все, зупинись, не плач, поїхали додому». Тобто, заперечення. А вже потім, коли пройшло кілька тижнів, він почав задавати питання. І це окей, на них варто відповідати, пояснювати, можливо, без зайвих натуралістичних подробиць.
І ще, коли йому повідомляла — а це те, що проходить тільки один раз, щоб не спотворити реальність — я купила плюшевого ведмедика, якого син хотів дуже, і сказала, що це тато йому купив, але не встиг передати. Нібито він чекав в машині, тепер вона приїхала, і ось тобі ведмедик. Щоб уникнути наперед ймовірної ретравматизації від того, що ось машина татова приїхала, а зараз вона знов поїде, я купила таку саму металеву модельку Mitsubishi Pajero, і сказала, що машина поїде далі допомагати військовим знищувати росіян, а в нього буде така сама маленька копія.
Це можна зробити, це має право на існування, але це зовнішні опори, а ми живемо в такий час, коли іграшку можна загубити, будинок можна втратити, місто може стати окупованим. І я в кінці книжки виводжу рефлексивно в ту частину, що тато загинув, зникло все про нього, але ж думки, спогади, фотографії, образи того, як разом проводили час — це ж все в памʼяті, тобто нікуди не зникло. І я веду в те, що в кожного з нас є будиночок у серці, де є кімнати для всіх тих, кого ми любимо. І від імені сина в книжці написано:
«У моєму будиночку у серці є кімнати для мами, для бабусі, для моїх друзів. І якщо вийти з цього уявного будиночка на ґанок, то в тата там є ціле небо. І мені стає сумно, я сумую за татом, я не можу його більше фізично побачити, обійняти, поговорити з ним. Але коли мені дуже сумно, я можу вийти на цей ґанок, підняти голову і побачити, як на хмаринці сидить тато і усміхається. І так, в мене вже не буде з ним фізичного контакту, але тато завжди поруч, у мене в серці, де б ми були, і щоб нас не розділяло».
Цими словами я завершую другу книжку.
Руслана Кравченко: Коли її можна буде почитати?
Аліна Отземко: Очікуємо з друку найближчим часом, в найближчі тижні.
Руслана Кравченко: Ви зараз також займаєтесь психологічною діяльністю, допомагаєте військовим та їхнім рідним. Розкажіть, наскільки це важливо? Ви самостійно собі дали раду свого часу, можна так сказати, чи була якась підтримка?
Аліна Отземко: Ні, в мене була терапія.
Руслана Кравченко: Як важливо її мати?
Аліна Отземко: Дуже важливо. Найперше, на чому я би хотіла акцентувати — будь-яка травма, травматична подія має початок і кінець. В нашій травмі кінця немає.
У нас триваюча пролонгована травма, ми всі в ній живемо. І зараз психіка працює ще на самозбереженні, адреналіні. Тобто, зараз ми якось вивозимо. Коли бойові дії закінчаться, відбудеться масова демобілізація, то психіка перестане працювати на виживання, перестане глушити емоції, що було закономірним процесом для самозбереження. Ми можемо за собою помічати, як ми стаємо на четвертий рік війни менш емпатичними, менш співчутливими. І це закономірно, бо психіка так сама себе зберігає, але ніщо нікуди не зникає і не виникає нізвідки. Всі непрожиті емоції залишаються в тілі. Вони потім будуть проявлятися або хворобами, або певними реакціями, або розладами — нам доведеться їх прожити.
Тому, дуже важливо потурбуватися про себе максимально, звертатися за допомогою, за потреби, і до психологів, і до психотерапевтів, і до психіатра, щоб отримати, наприклад, рецепт на медикаменти. Я на цьому теж завжди наголошую, бо це наслідок каральної психіатрії совкової, яку ми всі досі проживаємо — слово «антидепресанти» в нашому суспільстві звучить страшніше, ніж «наркотики». Хоча, насправді, точно так само ми п’ємо ліки від кашлю чи від температури.
У мене теж був такий досвід, я зверталася, отримувала рецепт на антидепресанти. На той момент, коли чоловік загинув, я їх приймала вже певний період, певною мірою це теж допомогло в той момент впоратися з емоціями.
Руслана Кравченко: Насамкінець хочу, щоб ми проговорили те, як потрібно реагувати на демобілізованих бійців, на тих, хто повернувся.
Аліна Отземко: Найперший спосіб допомогти військовослужбовцям, звільненим з військової служби, реінтегруватися — відчепитися і навчитися з ними комунікувати.
У мене був особистий приклад ще, напевно, на другий рік повномасштабного вторгнення. Ми з дитиною стоїмо на «Укрпошті», черга, є пусте віконце, де технічна перерва. Підходить чоловік, видно, що це військовий, і каже, що в нього загубилась посилка та чи можуть вони подивитися де вона. На що оператор повертається і каже, що не має доступу до цієї інформації. Очевидно, що це неправда, бо в оператора на пошті є ця інформація. Зміна просто миттєва, це секунда, він стукає кулаком по столу, починає говорити нецензурно, голосно, агресивно. Люди в черзі починають перешіптуватись, я кажу: «Давайте я вам подивлюся», — але він настільки в емоціях, що навіть не чує.
Тоді я зробила те, що можна робити, коли користь перевищує ризик, але я це зробила боком і на витягнутій руці — поклала йому руку на плече, що взагалі не рекомендують робити, бо реакція може бути рефлекторна. Тобто, він може вдарити у відповідь на рефлексах, а вже потім зрозуміти, що зробив. Я кажу: «Давайте я вам подивлюся». Він здригається, повертається і каже: «Що?». Тобто, це перший раз, коли він почув, що до нього звернулися. І він, поки знайшов квитанції, де ці 13 цифр, їх продиктував, то заспокоївся трохи. Я подивилася, виявилося, що військова частина не забрала ту посилку, документи, і вони їздять туди-сюди. Я йому про це сказала, він подякував, вийшов і пішов.
Сім’ї більш-менш цікавляться тим, що буде далі, і до цього готуються. Але, що нам потрібно? Кожен з них, коли прийде, піде в якусь держустанову або в магазин, тому нам потрібно вчити і держслужбовців, і сферу обслуговування як комунікувати. Це основне, на що би я робила тут акцент.
Повністю розмову слухайте в доданому аудіофайлі