janaorlova.cz
Під час одного з перформансів поетка знімає труси та дістає із себе мушлю, під час іншого у синагозі – розрізає собі пах лезом для гоління, а потім, обливаючись кров’ю, читає ще більш провокаційний вірш, який у знущальній та вкрай грубій формі критикує ставлення деяких католиків до жінки.
В європейському ліберальному суспільстві подібні вистави давно вже не викликають ніякої реакції, окрім ввічливої (або ж щирої) цікавості. Сама Яна сказала, що її вірш критикує лицемірний католицизм, але не викликає негативної реакції. “Моя поезія – особиста, а особа – це частина суспільства, – пояснила поетка, – Мої вірші критичні, але також і з певним гумором”.
На жаль, українська, навіть досить інтелігентна аудиторія соцмереж налаштована досить агресивно щодо такої манери презентації творчості. Наприклад, викладачка англійської мови одної із київських шкіл, яка закінчила педагогічний університет, побажала Яні покалічитися під час наступного перформансу, а також познущалася з її жіночих якостей.
Досить негативну реакцію викликали виступи поетки і у головного редактора католицького суспільно-релігійного часопису “Credo” Миколи Мишовського. «Якщо немає чого запропонувати аудиторії в плані таланту, то калічиться бідачина, – сказав він. – Думаю, тут треба більше співчувати. Дівчина буде мати серйозні психічні труднощі після подібних акцій. Окрім фізичного болю. Не думаю, що про подібні речі можна говорити якось навколо теми мистецтва. Це кіч. Антирелігійність добре продається».
Доцент Академічного департаменту права Європейського гуманітарного университету Максим Тимофєєв був вражений подібною реакцію. «Сексистський коментар щодо жінки з вуст жінки! – здивувався він. – Мене вражає навіть не те, що людям не подобається те, що робить Яна Орлова, і як вона це робить. Вражають злісні і принизливі коментарі, в яких об’єктом насмішок стає тіло і психічний стан Яни! Навіть якщо оперувати визначенням поезії, як чимось пов’язаним із текстом, то Яна, безумовно, поетеса. Тільки її розуміння тексту ширше того, про яке кажуть її критики. Тіло – теж текст. І друге спостереження. Яна, як мінімум, влучно підібрала форму вираження своєї думки. Публічна демонстрація оголеного тіла, тим більше жіночого, як і раніше в суспільстві табуйована, тому й буде викликати підвищену увагу, в тому числі – дуже негативну.
Київський художник Олександр Ройтбурд сказав, що митець має право на художнє висловлювання без будь-яких обмежень. На його думку, агресивне ставлення до перформансів Яни Орлової як світських громадян так і віруючих пов’язане із тим, що їхнє особисте сприйняття мистецтва є вкрай обмеженим.
Експертка Коаліції з протидії дискримінації Ольга Веснянка не вважає агресивні коментарі щодо Яни Орлової мовою ворожнечі, оскільки вони не спрямовані щодо певної соціальної групи, яка має певну ознаку, наприклад, расу, етнічне походження, стать або сексуальну орієнтацію, а тільки щодо певного способу самопрезентації автора. «Спроби представити агресію щодо опонента у дискусії як мову ворожнечі особливо активувалися останнім часом у зв’язку із військовими діями в Україні, – сказала Ольга Веснянка, – Зверніть увагу, що ніхто не вказував на національність Яни Орлової або ж на її стать: не задоволені лише її художньою практикою. Критика мистецьких акцій є нормальною у будь-якому плюралістичному суспільстві. Запобігти їй ніяк не можна та й, напевне, не варто. Але, безумовно, у коментарі викладачки англійської мови, яка коментувала фізичну статуру Яни, присутній сексизм».
Варто пригадати, що це далеко не єдиний випадок агресивного ставлення до публічної мистецької діяльності в Україні з боку людей освічених. Наприклад, у лютому 2012 року тодішній президент Києво-Могилянської академії Сергій Квіт закрив виставку «Українське тіло«, як свідчили очевидці, зі словами: «Це не виставка, а гівно”. Потім він назвав всі виставлені там експонати «порнографією», яку за його словами, не можна пропагувати в Академії. Дуже схоже на характеристику, яку Микита Хрущов дав радянським художникам-модерністам: «Це ж педерастія у мистецтві”. Одною з учасниць виставки була художниця та авторка Євгенія Білорусець. Її виставку фотографій «Своя кімната» про життя гомосексуальних родин у травні того ж року знищили агресивні праворадикали. Найбільш толерантний їхній коментар щодо виставки характеризував її як «місце розпусти». Всі інші були дуже брудними та закликали до насильства.
«Важливо розрізняти дії, що виходять за межі мови ворожнечі, і її символічні прояви, – каже Євгенія Білорусець. – Закриття Квітом виставки «Українське тіло», руйнування молодими правими моєї виставки «Своя кімната» – події іншого порядку. Тут мова йде про дії, незаконні, варварські, руйнівні, які справляють жахливий вплив на все культурне життя міста. Фактично, у випадках з руйнуванням і закриттям виставки, ми стикаємося з приватною ініціативою, яка претендує на більше: на роль колективного анонімного цензора. І, щоб ці претензії були виправдані, необхідний шумовий фон, постійно чутну мову ворожнечі.
Агресивні коментарі, які стосуються перформансу Яни Орлової – в якомусь сенсі завчена, натренована ворожнеча. Та ненависть, яка виникає автоматично, майже без рефлексії, тому що у нас «так прийнято». Українське суспільство, що коментує, що живе в мережі, звикло на будь-який, нехай навіть трохи провокативний жест художника відповідати шквалом звинувачень і проклять. Ми можемо аналізувати архаїчність цієї реакції, виявляти її захисні функції, можемо говорити про безпорадність українського читача перед дійсністю, яка в нашому випадку завжди виявляється куди більш жорстокою, ніж будь-яка мистецька акція. Але все ж мова ворожнечі в даному випадку існує лише для того, щоб легітимізувати потенційний вплив: напад на художницю, руйнування її акції, пряме насильство або дискримінацію».
Олег Шинкаренко, «Громадське Радіо», Київ
Матеріал створено за підтримки Фонду ім. Генріха Бьолля