Чоловік побував у Сєвєродонецьку, Рубіжному, Старобільську, Донецьку, Лисичанську та інших містах. «Громадському радіо» журналіст та частково волонтер розповів про свою роботу в зоні АТО, проблеми воєнної журналістики в Україні та чому знову і знову повертається на фронт.
Сергію, коли і чому вирішили вперше поїхати в зону АТО?
Коли в нас були вибори Президента? В 2014. От в 2014 році до мене зателефонували із Києва із студії «UkrStream» і запропонували роботу. Вони набирали журналістів, які хотіли поїхати в зону АТО і стрімити звідти із виборчих дільниць. Дивно, але з київських журналістів ніхто не хотів їхати, тому вони набирали з регіонів. Я сказав, що немає питань і вперше тоді поїхав, з оператором, з водієм. Це був Сєвєродонецьк, це було Рубіжне, Слов’янськ. І ще дорогою проїжджали менші містечка, вже не пам’ятаю, Лисичанськ, Старобільск.
У яких взагалі містах та селах зони конфлікту доводилося побувати?
Лисичанськ, Донецьк, Слов’янськ, Старобільск, ну, Сєвєродонецьк. Ну і дорогою проїжджали ще інші.
Коли Ви почали займатися журналістикою, чи приходила в голову думка, що колись доведеться працювати в умовах війни?
Не приходила думка, це звичайно! Тому що я журналістикою почав займатися п’ятнадцять років тому. Більше того, напевне, дві третини знайомих журналістів-хлопців, з якими я вчився, зараз є там, в зоні АТО. Вони теж працюють журналістами.
Журналіст — це? Журналіст на війні – це? І яка між ними різниця?
Журналіст — це, в першу чергу, психолог, який повинен бачити, розуміти і дуже швидко оцінювати людину. І, звичайно, що журналіст – це передатчик інформації від джерела до того, хто хоче слухати ту інформацію. По ідеї, він має бути незаангажованим, але бути незаангажованим, наприклад, на війні, по-моєму, неможливо. Так, можна подавати дві різні думки. Наприклад, позицію українську і позицію сепаратистів. Але все-таки емоції, на мою думку, беруть там гору — в зоні конфлікту. Емоції, коли ти на все це дивишся, коли ти говориш з людьми. Тому починаєш подавати інформацію більше через ці емоції. Тому я б не сказав, що вона дуже об’єктивна, вона все таки суб’єктивна. Хоча об’єктивної, напевне, немає інформації, в принципі.
Журналіст, який працює на війні, повинен займати якусь визначену позицію чи все ж старатися бути нейтральним?
Звичайно, він повинен бути нейтральним. Але я вважаю, що український журналіст повинен пропагувати позицію української сторони. З іншого боку, потрібно зрозуміти тих людей, які там живуть, які з певних причин підтримували і це ЛНР, і це ДНР. Хоча більшість із тих людей, які там зараз є, я думаю, відсотків 70, просто хочуть, аби це все просто закінчилось. Але я думаю, що занадто багато наварено і зроблено, щоби просто так воно взяло все затихло, щоби всі кудись пішли і раптом це стала українська земля, і люди наче про це все забули. Думаю, все ж журналіст на війні — суб’єктивний.
Що для Вас особисто як журналіста є пріоритетом у роботі на війні?
Мені найголовніше було показати людям, які живуть в мирних містах, на щастя, таких, як Львів, таких, як Київ, що насправді в Україні йде війна. Тому що дуже багато людей цього просто не розуміють, бо вони там ніколи не були і вони думають, що Донецьк, частина Донецька, Луганська – це десь там. А от коли потрапляєш перший раз під обстріл ГРАДами, насправді розумієш, що це — війна. Для мене важливо донести в першу чергу до людей, що: люди, зрозумійте, що потрібно насправді допомагати українській армії, потрібно дбати про неї, потрібно бути учасниками не тільки того фронту, де стріляють, але й того фронту, який зараз є, наприклад у Львові — фронт боротьби з корупцією, фронт боротьби з байдужістю, фронт боротьби з чиновниками, фронт боротьби із тупорилими ЖЕКами. Це теж свій фронт. А з іншого боку, мені завжди цікаво донести історії героїв, які там воюють. Тому що, направду, вони — герої.
Про що найважче розповідати аудиторії?
Про смерть.
Як зображувати смерть, якими засобами і в яких формах?
Напевне, толерантно. Я вважаю, що не можна і не потрібно смакувати подробиці смерті, смакувати подробиці каліцтв. Наприклад: йому там розірвався снаряд, йому відірвало руку, відірвало ногу, прошило осколком кишки і так далі, чи там відірвало голову. Я вважаю, що це неправильно. Хоча, створити би якийсь такий ресурс в Інтернеті — і туди зливати все відео і все фото такого «жестяку». Але зробити реєстрацію: є тобі 18 років? От туди заходь і це дивись. Але на загал, я вважаю, не можна смакувати це, бо це трагедія насправді.
Як це, працювати воєнним кореспондентом на території своєї країни?
Ну це дивно. Це дивно, тому що спочатку ти ставишся до цих людей, як до, наприклад, сепаратистів. От в мене в Рубіжному була історія: вперше, коли ми поїхали на вибори президента — мій оператор і водій від мене поїхали геть. Вони сказали, що вони не зрозуміли, куди вони приїхали. І вони мене залишили з апаратурою. І, фактично, мене возив місцевий проросійський пропутінський мужик. Він мене декілька днів возив на своєму бусі. Спочатку я до нього ставився, як до сепаратиста, бо він розказував, що в Києві всі погані і Україна це для нього – не країна, а коли ми вже там наїздились достатньо часу, він мене віз до Києва, і каже: слухай, Сергій, та ти нормальний мужик. Я йому кажу: та ти теж нормальний мужик. Це парадокс: спочатку ти ставишся до людини, як до свого опонента, а потім ти розумієш, що це така сама людина, як ти. От в цьому, напевне, найбільш дивна ситуація, коли ти працюєш на війні.
Чому журналісти знову і знову повертаються на фронт?
Ну це затягує. Це адреналін, і хто би там що не казав, на фронті все простіше. В нас тут є поділ на якісь півтони. А там все просто: життя і смерть. І ти вибираєш, ти ходиш між цих двох. Ну мене це затягувало, затягує, хоча, правда, мене вже зараз не відпускають туди.
Наскільки об’єктивно ЗМІ України висвітлюють ситуацію на Сході?
Я думаю, що вони намагаються об’єктивно оцінювати ситуацію на фронті, але ЗМІ деколи прикрашають, деколи брешуть, деколи недоговорюють. Це теж факт. Я маю можливість оцінювати ту інформацію, яку я читаю чи бачу по телевізору, хоча телевізор я дуже давно вже не дивився, я перестав йому вірити, краще сидіти в Інтернеті. Тобто, ту інформацію, яку я бачу на сайтах, і ту інформацію, яку мені розповідають, наприклад, родичі, які живуть безпосередньо в Донецьку. Зараз ми бачимо якісь страшилки – я не кажу, що це неправда — що в Донецьку, Боже мій, безпредел, що там розгулюють люди з автоматами, стріляють і так далі. А родичі, які живуть там, кажуть: все спокійно, життя триває. Хоча я не кажу, що це правильно! Тобто, зрозуміло, що там захопили владу бандити і люди, яких взагалі людьми важко назвати. Але я вважаю, що українські ЗМІ не є об’єктивні в цьому і програють російській пропаганді просто тотально.
Окрім журналістики, займаєтеся також волонтерством. Що до цього спонукало і коли це почалось?
Це голосно сказано, що я займаюся волонтерством. Просто коли я вдруге їхав на фронт, напросився. У нас такий нардеп Ігор Васюник допоміг придбати позашляховик для бійців АТО з 80. Я напросився до водія, який мав перегнати авто, поїхати разом з ним. Ми забили всякими речами, продуктами, хто що жертвував, щоби порожнім не везти його туди. Ну кажу, напевно, що волонтерство — це занадто голосно, хоча я по мірі можливості і грошима намагаюся, й іншими шляхами допомогти хлопцям.
Що Ви кажете рідним, коли їдете на фронт?
Я кажу, щоб вони не переживали, тому що я хитріший, ніж смерть. Чесно. Оце я сказав другий раз.
Що відчуваєте після таких розмов?
Напевне, все-таки тривогу. Треба чесно сказати, що немає людини там, яка не боїться. Тривогу і якесь таке відчуття провини перед ними, що їм доводиться через мене переживати. Але, слава Богу, все гаразд.
Чи можете пригадати ситуації, коли відчували реальний страх?
Це було, коли нас накрило ГРАДами.
Де це було?
Це десь було біля Лисичанська. Ми просто їхали машиною, і там почався обстріл. Мене тоді вперше знудило, чесно скажу. Від страху. Хоча я ніколи не думав, що буду якось так дуже реагувати. Але тоді відчувся страх.
Боятися — це добре чи погано, і яка має бути межа?
Боятися — це природно. В принципі, думаю, що це добре, бо коли в тебе є страх, в тебе є інстинкт самозбереження. Тобто ти ще якось тверезо можеш оцінювати ситуацію, все-таки вибирати такі шляхи, коли ти сам себе збережеш.
Ну щоб з розуму не зійти. Не знаю, яка має бути межа. Все-таки має бути якийсь запобіжник в голові, який не дозволить, коли йде стрибок напруги, який просто буде відключати тобі почуття паніки. Страх і паніка — це різні речі.
Чи можете Ви сказати, що війна вас якось виховала, дала якесь розуміння, якого раніше не було?
Безперечно! Це цінувати життя своє, цінувати життя своїх рідних, цінувати життя людей, які є поруч з тобою. І коли мені буває погано чи сумно, чи ще щось, я собі згадую, що, слава Богу, в мене є руки, ноги і голова. Як би це банально не було. І мені стає якось краще. Бо в тих хлопців, які вертаються, і в тих, які не повернулись, зовсім інша ситуація.
Чи бували ситуації, коли Ви були на фронті, що розуміли: все, досить, треба їхати додому? Коли це відчуття виникало?
Це було під час моєї другої поїздки. Я не хотів їхати, але я розумів, що потрібно повертатися додому. ми були на базі Нацгвардії в Лисичанську. Повертатись звідти потрібно в реальне життя, бо оцей фронт буде заманює, хочеться там жити і звідти не вилазити. Але все-таки правда в тому, що після війни буде мирне життя, треба приїжджати і пристосовуватись до нього.
Яка найбільша проблема воєнної журналістики в Україні, на Вашу думку?
Це, вибачте на слові, тупориле начальство, яке, замість того, щоби сприяти журналістам, навпаки заважає. Починаються якісь бюрократичні речі: те не знімайте, про те не говоріть, а з тим не спілкуйтесь. Тоді взагалі не розумієш: ти за свої кошти приїхав, ти ризикуєш своїм здоров’ям, тобі ніхто не платить якусь страховку. Якщо ти втратиш здоров’я або життя, ніхто тобі чи твоїм рідним це не компенсує. Тобто ти це робиш на свій страх і ризик, а начальство починає на тебе ледь не кричати. При тому, що ит приїхав зробити добре для них. Оце найбільше дратує, і в цьому, напевне, найбільша різниця між українськими журналістами і закордонними. Там такого немає. Так, там є чіткі рамки, але якщо вже ти працюєш в межах тих рамок, то тобі ніхто не заважає. А в нас, чомусь, за кожен крок бояться. Хоча, куди далі боятися?
Ваші поради працівнику ЗМІ, який вперше їде на фронт.
Не ходити в кущі, не геройствувати і не бути безпечним. Тому що насправді там смерть на кожному кроці. Тому що, якщо тобі навіть здається, що зараз ніхто не стріляє і це більш-менш безпечна зона, то ніхто не відміняв розтяжок, мін і снарядів, які за 2-3 секунди прилітають, ти просто не знаєш, звідки. По-друге, пам’ятати: коли він про щось пише або знімає, або говорить, він повинен пам’ятати, що йдеться про людські життя і долі. А не просто: ух, клас, я зараз якусь сенсацію зніму, я вам покажу, що в цього чувака ногу відірвало, а в цього руку. Пам’ятати, що це живі люди, і це будуть дивитися інші люди, і в тому числі родичі.
Якби була можливість повернути час назад, Ви б змінили професію?
Ні напевне. Хоча, може, я б якимось шейхом арабським став, якби це було можливо. Але, позаяк, я народився в Україні, тому мені це не світить.
Три основні переваги і три недоліки роботи журналіста для Вас особисто?
Ну так щоб зі сходу сказати… Переваги — це, в будь-якому випадку, адреналін, нові знайомства, враження. Переваги, що ти знаєш більше, ніж інші. Ну і все-таки ти впливаєш на людей і на їхні долі. Більшою чи меншою мірою, це залежить від того, як кому повезло. Але ти змінюєш людей.
А недоліки — це, звісно, відсутність стабільного графіку роботи. Бо це незрозуміло що. Мінус — це теж постійні нерви. Воно не дуже добре впливає на здоров’я, вірніше, погано. І те, що ти постійно з кимось в конфлікті. Ти не можеш сказати, що все буде гаразд і ти спокійний за себе. Ти ідеш по вулиці, тобі хтось щось пригадає, тебе знайде і туцьне.
Як журналіст Сергій Барашевський відпочиває від роботи?
Навіть не знаю… Я намагаюсь не думати про роботу. Я намагаюсь, я не кажу, що не думаю. Я можу кудись поїхати, я люблю займатися спортом, я інколи просто роблю якусь іншу роботу. Десь через 2 тижні поїду до себе в рідну Коломию і буду там допомагати робити ремонт. І для мене це буде відпочинок, як не дивно.
Яке життєве кредо у Вас як журналіста і як людини?
Важко сказати. Мені колись дуже сподобалося гасло, дотепер пам’ятаю: «impossible is nothing». Я думаю, можна це сказати. Неможливого не існує. Воно існує хіба у твоїй голові.
Анастасія Шибіко, програма «Права людини» для «Громадського радіо»
Контент-менеджер програми Дар’я Куренная