А минулого року вже вдруге провели набір таких школярів. Особливість навчання в тому, що хворі на ДЦП діти навчаються за загальноосвітніми програми. Черкаські вчителі переймали досвід з багатьох українських шкіл, і сьогодні вже можуть ділитися ним з іншими.
Зараз у класі навчається 6 дітей: двоє дівчаток і четверо хлопчиків. Вчителька Світлана Остапенко пройшла тривалі тематичні семінари та відповідне навчання. А вже потім адміністрація школи з’ясовувала чи підходять педагоги для роботи із дітьми з особливими потребами. «Насамперед враховувалися особисті якості, щоб наших дітей безумовно приймали і помічали найменші успіхи», — каже шкільний психолог Світлана Харитонова:
«Вчитель і будь-який фахівець, який працює з дітьми з особливими потребами, має бути, перш за все, уважним… Крихітний успіх дитини треба помітити. Якщо ти його не опмітиш, завтра інший не помітиш. Післязавтра не звернеш увагу знов. І через два-три дні дитина перестане просто рухатись вперед. А їй потрібно це».
Вчитель вищої категорії Світлана Остапенко каже: усі дітки живі, рухливі, незважаючи на їхні особливості. Усі їхні досягнення попереду, бо навчальний процес лише розпочався. З її перших вражень — діти підросли за літо, розширили словниковий запас і стали ще допитливішими. Разом із вчителькою працює команда: психолог, асистент і вчитель-вихователь подовженого дня. Щоб заохотити дітей, Світлана Петрівна бере хитрістю: використовує у роботі цікавих персонажів:
«Початкова школа — це завжди щось цікаве і незвичайне. В початковій школі процес навчання проходить тільки в ігровій. Ми використовуємо персонажів казкових. Це урок-гра. Ми використовуємо мнемотехніку. Є така наука».
До її слів приєднується і психолог Світлана Миколаївна: «щоб заохотити дітей використовуємо різні методи, серед яких навчальні та ігрові». Потрібної літератури для психологів та вчителів про дітей з особливими потребами, практично немає. «Щоб вчити дітей з особливостями опорно-рухового апарату, мусили переймати досвід у вчителів з усієї України, так дізналися, що діти з ДПЦ легше навчаються під музику», — каже психолог Світлана Миколаївна:
«Ми працюємо над тим, щоб їм було легше між собою спілкуватися. Перше завдання — навчити їх, це не так просто… І також, щоб дітки влилися у шкільний колектив. Це завдання школи дуже важливе. Урок є урок, а на перерві ми всі разом, спілкуємося, рухаємося, багато дітей заходить в цей клас… І тоді це маленьке суспільство вони понесуть у життя. Їм буде не страшно поступати в університет або в інший заклад. Вони зможуть себе захищати, тому що це буде досвідом життєвим».
Психолог переконана, що головне завдання вчителів — це навчити дітей з ДЦП інтегруватися у суспільсво, стати самостійними і незалежними від допомоги інших.
Мама 2-класника Вови, Ліна Хотько, не стримуючи емоцій, розповідає, як її син не міг дочекатися завершення літа, щоб знову піти до школи:
«Найкраща оцінка взагалі роботи вчителя — це коли моя дитина із задоволенням і великою охотою бігла на перше вересня. У нього дуже багато емоцій, він задоволений, йому є що розказати. Він завжди старається показати свій щоденник… Кожного дня це певна перемога».
Під час першого випуску класу для дітей з особливими потребами батьки дякували за можливість знайти роботу, записатися на курси, зрештою, присвятити час собі. Психолог радить: діти з ДЦП потребуть не поблажливості та задоволення примх. Таких дітей треба навчати бути самостійними. Полегшуючи їхнє життя у дитячому віці, батьки позбавляють їх можливості стати сильнішими:
«Батькам таких дітей треба розуміти, що будь-яка дитина — це щастя. Не треба сумніватися, радійте, що у вас дитина. А справа професіоналів, педагогів, інших спеціалістів вашу дитину розвинути і показати всьому світу, яка вона талановита, яка вона особлива, в хорошому сенсі».
Перед запровадженням інтегрованого класу, ще у 2008 році, адміністрація попередила усіх батьків: школа не змінює спеціалізацію і навчальні плани, вона змінює ставлення до дітей. Психолог Світлана Миколаївна згадує, як школу обладнали потрібними пандусами і, не стримуючи сліз, розповідає про ставлення 11-класників до дітей з особливостями опорно-рухового апарату:
«Ми старалися всіх задіяти, всім розповісти, які дітки будуть прекрасні в нас навчатися. Ми спілкувалися, щоб діти з різних класів могли з ними і дружити, проводити разом свята і просто спілкуватися на перерві. І діти змінюються. У нас деякі дітки не могли піднятися легко на третій поверх, так поруч був 11 клас. Вони брали цих діток на руки і несли наверх».
Психолог підкреслює, що не завжди особливим людям необхідне наше співчуття. Головне розуміти їхні потреби та залишатися людьми у будь-якій ситуації.
Ірина Філенко з Черкас, програма «Права людини» для «Громадського радіо».