Ірина Сампан/Громадське радіо
— С какой целью направляетесь в Республику Беларусь?
— Везу гуманитарную помощь чеченским беженцам в Брест.
— В Бресте есть беженцы?
— Да, их сотни, и они живут на вокзале.
Теплий одяг та взуття для біженців з республік у складі РФ, які втікають через Білорусь до Європи, збирали небайдужі люди у Києві. Речей у мене було більше, ніж можна перевозити через білоруський кордон, документів на гуманітарний вантаж не було, а розмитнювати гуманітарку не дуже розумно, тому білоруські прикордонники у в’їзді мені відмовили. «Залиште зайві речі за шлагбаумом (метрів 150 від прикордонного КПП), приходьте знову і можете проїжджати». Відтягнути 130 кг я б не змогла, треба було шукати допомогу. На подвір’ї пункту підмітав двірник:
— Прошу прощения, Вы бы могли мне помочь эти семь сумок перетащить за тот красный шлагбаум. У Вас не будет тележки… ну или же можете забрать их себе.
— Я не могу. А вдруг меня уволят.
— Тогда просто помогите мне их оттянуть с территории КПП.
— Я бы правда помог, но откуда я знаю, за что меня могут уволить. Сейчас камера зафиксирует — и все. А мне детей кормить надо. Хоть копейки, но зарплата все-таки.
На щастя, водій автобуса, який їхав до українського міста Ковель забрав частину сумок і вивіз їх за шлагбаум. Там їх розібрали жінки з цього ж таки автобуса.
«Добро пожаловать в Республику Беларусь!», — у Бресті мене зустрічав Кюрі, біженець з Чечні, який разом з дружиною і чотирма неповнолітніми дітьми, а також з сотнями своїх співгромадян залишив свою країну. Мізерну частину гуманітарки соромно було навіть віддавати, але Кюрі заспокоїв і сказав, що «вокзальні все одно зрадіють». «Вокзальні» — це біженці, які не можуть дозволити собі знімати подобово квартиру і живуть у залі очікування на Брестському залізничному вокзалі. Туди ми й поїхали, роздали одяг, а невелику суму грошей поділили на декілька сімей, які найбільше того потребували.
«Тут я с 11 августа. На вокзале я уже месяц с лишним. У меня было только семь попыток. Просто я месяц пролежала в больнице, на четвертой попытке у меня случился микроинсульт. Сейчас денег нет ни на что. Трое детей, одна попытка нам обходится где-то 84 белорусских рубля (1132 грн). У меня умер муж, родственники мужа хотят у меня отнять детей. Я взяла детей и убежала. Вчера нам кушать принесли — мясо. Волонтеры белорусские помогают», — розповідає чеченка Маргарита.
Найбільш поширена причина втечі з Чечні, за словами біженців, — це режим правління Рамзана Кадирова. Попри тотальну корупцію, продажність судів та силових структур, відбувається неприховане полювання на учасників чеченської війни 1994-95 роках, які воювали проти російських федеральних військ. Членів їхніх сімей переслідують, стверджують біженці, синів викрадають, вивозять до лісу і вбивають. Про жорстокість так званих «кадирівців» переповідають самі жителі Чеченської Республіки.
«Конечно, политические. Если бы нас защитили, мы бы в какую-то организацию или в полицию обратились. Дом уже отобрали, сейчас немного успокоились. Но я не хочу своих детей отдавать. Я ни для кого-то их рожала, а для себя», — продовжує Маргарита.
На Брестському вокзалі, щодня проживає 50-70 біженців з Чечні, Дагестану, Узбекистану, Таджикистану, близько 30 дітей щоночі сплять на стільцях. Миються вони або вдома у небайдужих місцевих жителів, або у тих біженців, які можуть винаймати квартиру.
«Мы хотели снять дом, нам сказали, что чеченцам не сдают. Мы с деньгами приехали. Сказать, что миллионы, то нет, но тысячи были. Сейчас и этих денег нет. Даже не продают кипяток в стаканчике. До сих пор продавали по 50 копеек, а сейчас — нет. Нелюди, вы заразные», — розповідають жінки про життя в залі очікування.
Кюрі запропонував мені заночувати у них на винайманій квартирі, тому що, «самое страшное, когда в доме гостей нет», навіть якщо це не зовсім дім, а тимчасовий притулок. Під час вечірнього чаювання у двері подзвонили. Це дільничі лікарі ходять за адресами, де розмістилися біженці.
— Вы прививали уже своих детей?
— Нет еще.
— Немедленно приведите их на прививки и передайте это своим… соотечественникам. Вы же понимаете, ситуация такая.
«Обидно такое слышать, — каже мені Кюрі, — называют нас и детей наших «заразными», ну пусть называют, зато лечат бесплатно», — додає він.
Щодня о 8:45 відправляється потяг з білоруського Бреста до польського Тересполя. На декілька годин Брестський вокзал порожніє. Для однієї родини (в середньому 4-5 осіб) така спроба коштує 9 євро — квитки в обидва боки. Біженці на кожного члена сім’ї купують і зворотній квиток до Бреста — обходиться дешевше.
За 15 хвилин ми в Польщі. Потяг прибуває до Тересполя. З обох боків «straż graniczna» з автоматами і з собаками контролюють, щоб з потяга не вистрибнули нелегали. «Вчора наших на човні спіймали. Намагалися перетнути кордон через річку», — каже чоловік на ім’я Хасан.
Спочатку дозволено виходити тим, у кого є віза. «Потом выгружают баранов», — обурюється Заріна, обіймаючи свою 9-річну доньку. Їхня сім’я випробовує долю 56-й раз. У їхніх закордонних паспортах по 55 печаток з відмовою у в’їзді.
«Мы не знаем, почему нас не пропускают. У всех людей проблемы, мы месяцами тут голодаем, подвергаем опасности себя и своих детей. Мы же в бегах, на ходу хватали, что есть — деньги, одежду. Мы не готовились к побегу. Какая там может быть виза? Мы просим, что «дайте обратиться к старшему». Они говорят, что «нет старшего, уже все решено, вам отказано, приезжайте завтра». И так мы все деньги истратили. Мы надеемся и на следующий день снова едем», — зітхає Заріна.
На самому пункті пропуску біженці стоять у черзі у довгому темному коридорі, символічно піднімаючись по сходах наверх, на польський митний контроль. Жінки на руках тримають маленьких дітей, чоловіки — червоні паспорти «гражданина Российской Федерации». Влітку кількість таких людей, що прибувала до Тересполя, щодня складала близько 600 осіб, шанс потрапити до Польщі випадав одній або двом сім’ям. Зараз біженців у Бресті близько 300, і пропускають все одно дві сім’ї за день. Різними способами люди намагаються переконати польських прикордонників і прикордонниць, чому треба пропустити саме їх. Одні плачуть, інші благають, треті сваряться, четверті трясуть перед очима маленькими дітьми. Однак ніхто і ніколи не знає, що саме може вплинути на суб’єктивне рішення поляків.
Отримавши чергову печатку з відмовою, біженці сідають на той самий потяг і повертаються до Бреста. Засмучені, розлючені, безсилі, і тільки тепер вони починають говорити під запис:
«Подпольная война у нас там сейчас. Вы украинка — знаете, наверное, — розповідає чеченка Макка. — Россия якобы уехала, так они каждый день нас подпольно убивают. Парней забирают, избивают. Путин, Кадыров — для них все процветает, а для обычных людей все темнеет. Клянусь, так и есть. Женщины тоже боятся слово сказать. Давно-давно Жириновский сказал, что им Чечня нужна без чеченцев.
А в Украину, на Донбасс воевать заставляют ехать?
Если туда не поедешь, тоже избивают или убивают. Тех, кто работает в милиции, их отправляли раньше, Кадыров отправлял, а сейчас я не знаю. В леса увозят, избивают, убивают», — шепоче мені майже на вухо Макка.
Наприкінці серпня цього року чеченці, незадоволені тим, як польська сторона розглядає їх заявки на отримання статусу біженців, влаштували акцію протесту, розбивши табір просто неба поблизу пункту пропуску «Брест». Тоді міністр внутрішніх справ і адміністрації Польщі Маріуш Блащак в ефірі телеканалу TVN24 заявив, що «польська влада не буде піддаватися тиску з боку тих, хто хоче привести країну до міграційної кризи». Він наголосив, що в Чечні немає війни і це, на його думку, «не більш як спроба створити новий маршрут міграції, приплив мусульман до Європи»:
«У Чечні немає ніякої війни, на відміну від минулих років, — підкреслив Маріуш Блащак, — Ми виступаємо за те, щоб допомогти постраждалим. Ми допомагаємо тим, хто покидає країни, в яких війна і надаємо фінансову підтримку і допомогу біженцям в таборах», — додав він.
Що ж до білоруської влади, то постановою Міністерства внутрішніх справ Білорусі, в 2016 році між областями розподілили квоти реєстрації клопотань про надання статусу біженця або додаткового захисту в Білорусі. Для Брестської області квота встановлена для 200 осіб, Вітебської області – 250, Гомельської – 250, Гродненської – 150, Мінської – 175, Могилевської – 175 осіб.
Очікувати ж у холі Брестського вокзалу можна безкоштовно, будь-якій кількості людей, але, згідно з міграційним законодавством Білорусі, не довше, ніж три місяці. Потім треба їхати до Росії, щоб знову можна було повернутися на Брестський вокзал, щодня прориватися до Польщі, просити політичного притулку і щоразу повертатися в зал очікування з новою печаткою про відмову.
Ірина Сампан з Бреста