Головна проблема будь-якого мирного зібрання – це розмиті межі цієї події. Ось наприклад, у понеділок 5 вересня біля телеканалу “Інтер” зібралася мирна акція “Інтер, геть!” з вимогою припинити російську пропаганду в ефірі. Пікетники спочатку нікого не впускали до будівлі каналу, а лише випускали, потім розписали паркан, який встановив навколо входу сам телеканал, фразами “агентура кремля”, “агенти московії”.
Саме так, до речі, зараз чинять у Російській Федерації із недержавними організаціями, які отримують фінансування з-за кордону. У них на дверях та стінах пишуть словосполучення “іноземний агент”. Закінчилося це тим, що вхід до телеканалу підпалили. Ясно, що до якогось моменту ця акція була мирною, а потім перетворилася на хуліганство та вандалізм. А от до якого саме моменту це було мирне зібрання? Що можуть робити громадяни під час мирної акції?
Пам’ятаю я також і свій досвід участі і різноманітних пікетах та мирних зібраннях. Одразу ж після того, як в Раді проголосували сумнозвісний закон 17 січня, зі мною зв’язався літератор та політичний активіст Олаф Клеменсен та запросив мене на акцію до Лук’янівського СІЗО, де нещодавно перебувала Юлія Тимошенко. Акція скаладалася з декількох частин. Спочатку біля СІЗО зібралися всі бажаючі громадяни із каструлями, друшляками та навіть зовсім екзотичними ємностями на головах. Була навіть одна дівчина у костюмі коня чи кобили.
Після проголошення теоретичної частини, так би мовити обґрунтування зібрання, у мегафон, пікетувальники поставили намет біля самого входу до СІЗО, перед воротами, звідки зазвичай виїжджає автозак. І вже біля намету розпочалися читання віршів, бо прийшло багато поетів. Один з пікетувальників поет Артем Захарченко вступив у суперечку із працівником СІЗО, який вимагав негайно прибрати намет з проїзду, бо у будь-який момент звідти міг виїхати автозак. Артем Захарченко відмовився прибрати намет і почав вимагати, щоб працівник СІЗО викликав поліцію та заарештував його. Той побачив, що ситуація перетворюється на комедію, і пішов. Артем Захарченко, засмучений тим, що його не заарештували, почав ломитися у зачинені двері СІЗО, гупати по них кулаками, вимагаючи арешту, але йому не відчинили. Потім всі почали робити селфі на тлі великих залізних воріт, звідки вивозили Юлію Тимошенко, а наприкінці прийшла Ірена Карпа із собакою та роздала купу автографів. Чи вийшли цього разу пікетувальники за межі визначення “мирне зібрання”?
Пам’ятаю я також, як на самому початку Майдану я йшов разом із великим натовпом людей Хрещатиком і раптом помітив людей біля входу до Київдержадміністрації. Почувся звук ударів, потім вони відкрили двері та пройшли всередину. Дехто почав кричати: “Зупініться, що ви робите! У нас мирне зібрання!” Потім, коли я підійшов до входу у Будинок профспілок, якісь люди так само розбили скло в його дверях та пройшли всередину.
Я тоді теж подумав про це, як про ганебну провокацію. Наше мирне зібрання було не зовсім мирним. Але ж без захоплення КМДА та Будинку профспілок не сталося би революції! До речі, київська влада ще від часів першого майдану підприємців розпочала звертатися до суду із вимогою обмежити мирні зібрання в центрі Києва. А чи мала вона взагалі право на це? В яких випадках право на мирне зібрання може бути обмежене? Чи законні були вимоги КМДА?
Ще один мій спогад стосується Дня журналістів, який ми вирішили відсвяткувати прямо біля резиденції Віктора Януковича у Межигір’ї. Це було типове мирне зібрання. Ми збиралися просто показати свої плакати та роздати листівки. І от голова села Малі Петрівці Родіон Старенький буквально за декілька годин до нашої акції вирішив звернутися до суду та заборонити наше мирне зібрання. Я спеціально пішов на цей суд, щоб вислухати аргументи пана Старенького. Він вимагав заборонити нам збиратися біля входу у резиденцію Віктора Януковича тому, що серед нас могли бути хворі люди, які би потребували невідкладної швидкої допомоги. А саме в цей час у Києві відбувався чемпіонат з футболу ЄВРО-2012, і всі машини швидкої допомоги, дислоковані у селі Нові Петрівці, були відправлені до міста. Ця аргументація дуже не сподобалася судді, і вона одразу в ході розгляду справи запропонувала Родіону Старенькому кращу версію. “Серед журналістів можуть бути терористи, які планують вчинити замах на президента Віктора Януковича, – сказала суддя, – чи може представник журналістів координатор руху “Стоп цензурі!” Артем Соколенко надати суду документальні докази того, що на мирному зібрані серед журналістів не буде терористів?”
Оскільки Артем Соколенко таких документів при собі не мав, суддя вирішила заборонити мирне зібрання. Цікаво, що це судове засідання тривало понад сім годин і закінчилося о третій годині ночі! Наступного ранку, вже о восьмій журналісти все одно зібралися біля входу до резиденції Януковича, але вже не на мирне зібрання, а щоб проконтролювати, як саме виконується рішення суду про заборону мирного зібрання. Чи мала рацію суддя, і чи немає у її діях певного складу злочину?
Відповіді на ці та інші запитання слухайте у подкасті Олега Шинкаренка та Олени Сапожнікової «Правова Абетка», який виходить за підтримки Центру Стратегічних справ Української Гельсінської спілки з прав людини.