Правова абетка: політичні біженці в Україні

61 випуск подкасту Олега Шинкаренка та Олени Сапожнікової «Правова абетка» виходить за підтримки мережі громадських приймалень та Центру стратегічних справ Української Гельсінської спілки з прав людини. Цей випуск із керівником громадської приймальні Гельсінської спілки у Києві Олегом Левицьким присвячений політичним біженцям в Україні.

Олег Левицький: Термін політичний біженець – це можливо не зовсім коректний з юридичної точки зору, швидше такий політологічний, суспільний термін. Можна і слід, напевне, говорити про біженців, оскільки законодавство говорить про біженців, а якщо ми говоримо про іноземців, ми повинні мати на увазі щодо цієї категорії осіб, які можуть бути прохачами відповідного статусу біженця. Серед цієї категорії осіб перебувають також особи без громадянства.

Олег Шинкаренко: Прекрасно. Зовсім нещодавно до мене через Facebook звернувся Алекс Хатібі або Алі Хатібі, очевидно це його справжнє ім’я. Він взагалі то громадянин Ірану, він уже в Україні проживає близько 10 років. Він сказав, що він був змушений втекти зі своєї країни бо там йому загрожував арешт, оскільки він брав участь у антиурядових заворушеннях. І от вже 10 років він мешкає в Україні, практично в напівлегальному стані. Він має документи, надані йому імміграційною службою, і може мешкати в Україні, але ці документи не надають йому можливості користуватися навіть елементарними правами громадянина України. Тут не йдеться про участь у виборах чи компенсаціях, пенсії, Алекс не може навіть відкрити рахунок у банку, і це надзвичайно ускладнює його роботу. А не працювати він не може, оскільки живе разом із дружиною та двома дітьми. Цікаво, що за ці десять років він навіть встиг вивчити російську мову, а необхідних документів так і не отримав. Навіть гірше, Алекс скаржиться на те, що нібито працівники правоохоронних органів України вимагають від нього хабар за виготовлення всіх необхідних документів. А що там насправді? Я наскільки знаю, Олеже, ви добре розібралися в цій історії і знаєте про неї набагато більше ніж я.

Олег Левицький: Алекс був в громадській приймальні Української Гельсінської спілки декілька місяців тому, я спілкувався з ним. Про цю проблему він також побіжно зауважив, що справді перебуває в Україні з посвідкою, здається, з посвідкою на постійне проживання, має, здається, маленьку дитину, яка народжена в Україні і зареєстрована в Україні як громадянин України, і не має можливості реалізувати своє право на свободу. Власне, про це йшлося, начебто в Україні в нього все нормально, але він істотним чином обмежений у праві на свободу. Він не може покинути територію України і для того, щоб отримати документи і йому надали можливість подорожувати, працювати за кордоном, він повинен виїхати з України, залишити свою дитину, декілька місяців чи до року, немовля зовсім малого віку, і потім в дипломатичних установах України, в країні свого походження Ірані, а туди він не може виїхати, оскільки він є втікачем. Він повинен там належним чином оформити своє право на повернення в Україну на тій підставі, що він хоче об’єднатися зі своєю сім’єю в особі малолітньої доньки, яка повинна залишитися в Україні.

Громадянин Ірану Алі Хатібі вже близько 10 років проживає в Україні. Він сказав, що був змушений втекти зі своєї країни, бо там йому загрожував арешт, оскільки він брав участь у антиурядових заворушеннях. І от вже 10 років він мешкає в Україні в напівлегальному стані.

Олег Шинкаренко: Якесь замкнене коло.

Олег Левицький: Так, таке якесь парадоксальне..

Олена Сапожнікова: І що ви йому порадили, якщо не секрет?

Олег Левицький: Нездорова ситуація. Насправді, коли до нас звертаються заявники, які мають проблеми і претензії до Державної міграційної служби України, то завжди це складні випадки. Що я порадив Алі з Ірану? Я би хотів згадати про дуже багато випадків, їх десятки, звернень втікачів із Росії, із Республіки Білорусь, які перебувають на території України, які не можуть дістати заслужений, законний статус біженця або додатковий захист від країни походження, в яку вони не можуть повернутися: ні в Росію, ні в Білорусь, оскільки брали участь у бойових діях по захисту суверенітету нашої країни від лютого агресора або надавали активну волонтерську допомогу в зв’язку з тими драматичними подіями, які переживає наша країна. І от ці випадки, вони обурюють до глибини душі, коли держава в особі виконавчого органу, виконавчої влади в особі Державної міграційної служби України відмовляє у захисті людям, які із своїх політичних переконань, бо не погоджуються з агресивною політикою країни власного походження проти сусіда, братньої України, вони приїхали на цю землю, щоб зі зброєю в руках боронити нашу з вами незалежність, і ці чиновники відмовляють їм у захисті. Ці випадки мене глибоко обурюють. Є такі випадки коли люди з Росії, з Білорусі, яким відмовила Україна, моя рідна країна. Є вже випадки, коли ці люди отримавши відмову, були змушені під загрозою депортації видворення в країні свого походження в Росію, Білорусь де їх неминуче очікувало кримінальне переслідування, засудження на багато років ув’язнення, перетнути нелегально український західний кордон і отримали статус біженця в країнах західної Європи, які ніяким чином не були зобов’язані конкретно цим людям. Ці випадки дають мені підстави стверджувати, що це є частина державної політики – не надавати статуси біженця нікому чи майже нікому.

Олег Шинкаренко: Я чув таку конспірологічну теорію від правозахисника Максима Буткевича, і от він впевнений, що нібито є на міждержавному рівні між Україною і Росією взаємна домовленість видавати всіх біженців з Росії назад, щоб Україна їх видавала. Невже так справді може бути?

Олег Левицький: Неймовірно, на перший погляд, недостовірно, але виходячи із фактів, виходячи із того, що я бачив, десятки громадян Росії і Білорусі, які воювали, боронили наш із вами суверенітет і територіальну цілісність, і яким відмовила держава в захисті, у визнанні за ними статусу біженця. Тому нічого іншого на думку розсудливій людині не спадає, як зробити висновок про те, що це частина державної політики.

Речник Державної міграційної служби України Сергій Гунько сказав, що статус біженців в 2015 році зокрема просило 86 осіб, із них отримало тільки 7 осіб статус біженця, 4 особи статус особи, що потребує особливого захисту.

Олена Сапожнікова: Речник Державної міграційної служби України Сергій Гунько сказав, що статус біженців в 2015 році зокрема просило 86 осіб, із них отримало тільки 7 осіб статус біженця, 4 особи статус особи, що потребує особливого захисту. Цифри такі говорять самі за себе, так. А що з іншими? Чому тільки семеро? Що такого унікального було в їхніх випадках? І так як ви вважаєте і українські правозахисники, також і росіяни яким відмовляють, зокрема Олексій Вєтров: він зазначає, що має підозри, що міграційна служба просто виконує політичну волю керівництва країни – не пускати росіян в Україну. Зокрема, йому також відмовили у статусі біженця. Чи відома вам ось ця історія Олексія Вєтрова, російського підприємця з Нижнього Новгорода?

Олег Левицький: Я чув і в засобах масової інформації, особисто з ним не спілкувався. До нас в приймальню він не звертався, деталі його історії я не знаю. Але я хотів би в доповнення розказати, що ситуація парадоксальна з іншого боку. Проблема відома, проблему знають десятки і, можливо, до сотні народних депутатів України. Були неодноразові парламентські слухання, були заяви, були нарікання на бездіяльність державної міграційної служби України, були, більше того, з уст самого Президента Петра Порошенка заяви спростити процедуру отримання громадянам іноземних держав, які відзначилися своєю особистою участю у захисті нашої країни. Але ситуація не зрушилася ні на один метр. Більше того, держава Україна, відмовлячи цим людям у законному статусі біженця чи додаткового захисту, порушує не тільки власний закон, але й міжнародне законодавство. Оскільки, коли ми говоримо про право на притулок, коли ми говоримо про статус біженця, ми повинні пам’ятати, знати, що ці речі були унормовані Конвенцією Організації Об’єднаних Націй у 1951 році, і це міжнародне законодавство, і Україна зобов’язана його виконувати.

Олена Сапожнікова: І ми ратифікували у 2002 році цю Конвенцію і також протокол до неї, і Україна з 2002 року мала би доволі активно просувати ці постулати, але на жаль на практиці ми бачимо протилежне.

Олег Шинкаренко: Мене особливо обурюють підстави, за яких відмовляють біженцям з Росії. Кажуть, що Росія демократична держава, там заборонені тортури, і є свобода зібрань, свобода виборів, свобода преси і тому біженцям там немає чого боятися.

Олена Сапожнікова: То Олеже, свобода виборів, от я почитала історію, яку дають масмедіа про цього підприємця Олексія Вєтрова. Він почав займатися опозиційною діяльністю в Росії, організовував там мітинги одночасно з протестами в Москві і Санкт-Петербурзі. В Москві також виходив на «Марш Майданів», неодноразово правоохоронні органи складали на нього адміністративні протоколи. Він фактично підтримував ці дії, які ми тут підтримували в Україні. Чому Україна не хоче його визнати біженцем? Йому не надали такий статус і мені детально не відомо, але от такі відмовки щось на кшталт як ти вже називав і не лише йому. Зокрема, ще така історія, Павла Шехтмана, його затримали правоохоронні органи через публікацію в соціальних мережах дописів на підтримку України, йому відмовили у наданні статусу біженця. Апеляційний суд повернув справу міграційним органам, оскільки він її оскаржив. От цікаві такі випадки, зокрема, Олеже, чи звертаються до вас в громадську приймальню, коли відмовляють, але люди не зупиняються, оскаржують, апеляційний суд скасовує, і вони все ж таки перемагають?

Олег Левицький: Звичайно, звертаються, звичайно ми допомагаємо цим людям оскаржувати відмову Державної міграційної служби України у визнані за цими людьми відповідного статусу, надання їм відповідного захисту з боку нашої країни. Ми готуємо, допомагаємо в підготовці до суду і в деяких випадках навіть супроводжуємо ці справи в адміністративних судах. І тут я хочу сказати наступне, що особи, біженці, особи, які мають серйозні побоювання у зв’язку зі своїми політичними поглядами, мають переконливі причини не повертатися у країни свого походження, вони знову ж таки фактично позбавлені можливості на повноцінний судовий захист. Що відбувається? Коли така особа оскаржує рішення Державної міграційної служби України про відмову, особа йде до адміністративного суду. Адміністративний суд розглядає справу, і максимум на що може розраховувати позивач у цьому випадку це на те, що суди адміністративні скасують відповідне рішення органу виконавчої влади, і повернуть цьому самому органу виконавчої влади, тій самій Державній міграційній службі України, справу конкретного заявника, біженця на новий розгляд. Суди уникають, не хочуть, усуваються здійснювати власне свої суддівські функції, тому що в переважній більшості заявники просять суд, щоб суд зобов’язав надати цей статус і в переважній більшості випадків, у 99 із 100 випадків може навіть більше, суди скасовують рішення, повертають право заявника на новий розгляд і відмовляють саме задовольнити вимогу заявника, який просив зобов’язати державну міграційну службу України надати відповідний статус чи відповідний захист. І люди по цьому колу, мені відомі випадки, до 10 років можуть ходити між Державною міграційною службою і судами, до 10 років чекаючи на милість з боку чиновників в той момент, коли суди усуваються від виконання своїх суддівських повноважень.

Олена Сапожнікова: Можна на прикладі сказати, Сергій Анісіфоров, він займався акторською діяльністю в Росії, знімався у невеликих ролях, в телесеріалах, але в часи «Євромайдану» приїхав до України, був активістом, учасником самооборони в Одесі. Він уже по цьому колу п’ятий раз рухається: з міграційної служби відмова веде в суд, і зараз знову апеляційний суд він виграв. Невідомо, яка доля буде далі. Чи як можна обірвати от це коло? Може щось, новелу якусь придумати?

Олег Левицький: Я не знаю, як можна обірвати це коло, я розумію, що заявнику самому якось непросто сказати в суді «ваша честь, шановний суд, я захищаю вашу країну, захищаю вас особисто, всіх присутніх, дайте вказівку Державній міграційній службі України, щоб вони визнали мене біженцем. Я не можу повернутися в Росію, мене засудять за державну зраду, засудять в кращому разі за участь в військовому конфлікті на території іноземної держави, мене спаплюжать, затопчуть, дадуть вказівку злочинцям і у мене, як фактично, у зрадника є мало шансів відбути якесь строкове 5-ти річне покарання позбавлення волі і повернутися живим, здоровим». І коли я це говорю в інтересах клієнта, я іду спеціально, щоб сказати це «Ваша честь, шановні судді, ця людина вас захищає, захищає чиновників з органу, який є відповідачем у цій справі, ви не можете так просто не зважати на ці обставини». Судді опускають голови, в кращому разі скасовують незаконне рішення ДМСУ і відправляють справу на новий судовий розгляд. І я кожного разу йду, щоб подивитися цим людям в очі, і кожного разу я бачу смуток, розгубленість, нездатність, неспроможність щось зробити. Знову ж таки, підказуючи, підводить мене до думки, що, можливо, за цим всім стоїть, що вони не самостійні наші судді, реалізується якась державна політика, спрямована на те, щоб ні за яких обставин, ні за які заслуги біженці з Росії, Білорусії, з інших країн СНД, також і з усього іншого світу не отримували захист і притулок в нашій країні.

Олег Шинкаренко: Якщо розслідувати, розглянути успішні випадки отримування притулку, то що було таким переломним моментом, що їм таки притулок надали?

Олег Левицький: Звернення до Європейського суду за правилом 39, коли особі відмовляють у статусі, суди теж не бачать порушень, і коли вже йде справа до екстрадиції, до видворення, до депортації, до виселення за будь-яких законних підстав, це може називатися самими різними юридичними термінами, юристи звертаються до Європейського суду з прав людини по порядку 39 Регламенту Європейського суду. Європейський суд дає вказівку державі призупинити видачу, депортацію, екстрадицію, тільки після цього, коли запахло смаженим, коли держава може бути звинувачена у тому, що вона потурає неблагополучним, агресивним, недемократичним, неліберальним, авторитарним, тоталітарним режимам у катуваннях і тільки під загрозою цього держава може змилостивитися як виняток. Так було двічі у випадку чеченця Льоми Сусарова: у 2007 році йому надали притулок і ще в одному випадку, не буду називати прізвище, бо не маю повноважень від клієнта.

Олег Шинкаренко: Фактично, це такий хід вабанк.

Олег Левицький: Без втручання міжнародних правових інституцій, зокрема Європейського суду з прав людини, добитися статусу біженця фактично неможливо.

Олена Сапожнікова: А як же ж УВКБ ООН?

Олег Левицький: УВКБ, важливо, ми забули про них…

Олена Сапожнікова: Що це за організація? І чи можна до них звертатися з такою вимогою?

Олег Левицький: Звичайно, можна і потрібно, вони цього теж бояться.

Олена Сапожнікова: Розтлумачимо, що це за організація?

Олег Левицький: Як ви вже згадали, міжнародна Конвенція про статус біженців від 2001 року і у приблизно той самий період часу ООН створили такий спеціальний підрозділ, який опікується правами біженців на міжнародному рівні і називається «Управління Верховного комісара ООН у справах біженців» – використовують абревіатуру УВКБ. Представництво УВКБ працює в Києві і працює досить успішно і саме завдяки присутності УВКБ ООН представництва в Києві нам в Україні вдалося хоча б змінити законодавство, тому що законодавство, пов’язане з біженцями, у нас чудове. Не закон, не відсутність якихось унормувань, ні прогалини в законодавстві є причиною того, що «біженське» законодавство, право на притулок так занедбано в нашій країні, а власне якийсь особистий фактор, якісь бездумні, якісь некомпетентні, непорядні чиновники, які…

Олена Сапожнікова: А як же громадський сектор, Олеже, експерти? Там по цій процедурі залучають громадських експертів під час розгляду справи про надання чи не надання статусу біженців. Чи були ви таким може експертом у справах або чули, чи працює цей інститут?

Олег Левицький: Ви, напевне, маєте на увазі процедуру залучення щодо оцінки становища в країні походження.

Олена Сапожнікова: Так.

Олена Сапожнікова: Громадські експерти ще їх називають.

Олег Левицький: Так, це висока теорія в реаліях вітчизняного правосуддя.

Олена Сапожнікова: Вона не працює, так?

Олег Левицький: Не працює, це висока теорія. Є достатньо багато компетентних і переконливих джерел про країну походження того чи іншого заявника, є загальновідома інформація про те, що Україна в стані війни.

Олена Сапожнікова: Може, суд чекає, коли хтось прийде і скаже?

Олег Левицький: Якийсь громадський експерт повинен сказати суддям, адвокат: я не вважаю, що мені треба вести зі мною друзів правосуддя, які будуть в кількості 3-5…

Олена Сапожнікова: Може, це б на суд якось би вплинуло?

Олег Левицький: Говорити суддям: дайте захист людині, яка вас захищає?!

Олег Шинкаренко: А до речі, якщо людині потрібен захист, то як їй можна до вас звернутися? Яка адреса вашої приймальні? Де вас можна знайти?

Олег Левицький: Знайти нас можна в Києві за адресою вулиця Фролівська 3/34, на 4 поверсі, кімната 70, там є вказівники, є таблички. Громадська приймальня УГСПЛ знаходиться на 4 поверсі, і працює за наступним графіком: понеділок-четвер з 10 до 18 год. (прийом без попереднього запису). В п’ятницю прийом за попереднім записом. Телефон юриста:  (044) 383 95 19, (094) 928 65 19. Електронна пошла громадської приймальні: [email protected] (тільки з питань надання правової допомоги).

Олег Шинкаренко: Після розгляду справ, пов’язаних із політичними біженцями в Україні, складається враження, що наші правоохоронці просто співпрацюють із каральними органами тоталітарних держав. Як каже правозахисник Гельсінської спілки Борис Захаров: «КГБ досі живий». І я дуже сподіваюся, що його слова – це тільки перебільшення.