Сюжет такий. Мія і Матвій живуть по сусідству. Вони разом ходять до школи, спостерігають сонячне й місячне затемнення й вибудовують хитромудрий план з того, як помирити розлучених батьків Мії. Хоч ні, казки наприкінці не станеться. А от як діти й дорослі реагуватимуть на всі події й ставитимуть одне одного в незручні ситуації – досить цікаво.
Діти тут – не янголятка. Мія вибудовує цілий план із того, як переконати меншого братика свого друга випросити в батьків омріяну іграшку, а потім переконати того самого братика віддати іграшку їй. Чистий власницький егоїзм. Але книжка починається цією історією не знічев’я. Вона – перший крок для Мії до розуміння дорослих навколо неї. А саме батька, який несподівано з’явився в житті Мії і який не той, за кого себе видає. А також нового шлюбу її мами.
До того ж на половині книжки читацьке око помічає, що «Мія і місячне затемнення» писалася з великою любов’ю до Києва і з метою зорієнтувати дітей в місті і дещо ним захопити. Тут буде і Планетарій, і Художній музей на Грушевського, і довжелезні лабіринти метрополітену.
А ще тут буде трошки стьобу з відомої книжки «Як розмовляти з дітьми про мистецтво», адже принаймні одну главу діти блукатимуть музеєм реагуючи на одні картини, нудьгуючи біля інших і мало звертаючи увагу на художні захоплення дорослих. До речі, якщо вірити авторці, то пояснити дітям, нащо малювали ікони і взагалі що це таке, можна. Треба тільки звернутися до їхньої улюбленої теми – інопланетян.
А прочитати про всі дитячі витівки дорослих і самостійне доросле життя дітей можна в книзі «Мія і місячне затемнення» від Олі Русіної, яку надрукувало Видавництво Старого Лева.
0