У Ані, героїні повісті, немає друзів у школі. Її найкраща подружка переїхала в інше місто, а сама Аня комплексує з приводу своєї надто жіночної як на 11 років фігури, веде медичний блог в Інстаграм і тренується сідати на шпагат. Коротше, на перший погляд в героїні нормальне життя, у чому ж сіль, де скандал? А скандал у тому, що діти – створіння досить жорстокі, особливо в ранньому підлітковому віці. Однокласники цькують Аню. І образливими записочками, прізвиськами, а відчуттям покинутості справа не обмежується. Повість починається сценою, що будь-якому дорослому читачеві перегукнеться зі сценою зґвалтування. Однокласники затискають Аню в порожньому коридорі і погрожують їй, що ось зараз вони будуть мацати її груди.
Так, дівчинка вирветься від своїх нападників. Але як далі жити з цим досвідом? Батькам не скажеш. Вчителям тим паче. Однокласники дивляться косо й готують реванш. Однокласниці не захищають, а гигикають разом із хлопцями.
І хоч ніякого зґвалтування наче й не відбулося, а приводів задуматися над тим, які наслідки мають такі дії – повно.
Водночас попри дуже актуальну і гостру проблематику Оксані Лушевській вдається створити легкий текст. Повість не грузить. Жодних загрозливих похитувань пальчиком в сторону поганих кривдників чи переможного реваншу з боку героїні. Аня не капітан Марвел, щоб ображено зацідити по носу Джуду Лоу. Та й авторка не вкладає читачам в голови розжоване повідомлення про те, що таке добре, а що – погано. Ні, вона майстерно розповідає історію. Не таке вже елементарне й поширене вміння в українській дитячій літературі.
Отаким невимушеним роздивлянням незручних тем займається Оксана Лущевська у дитячій повісті «Скелет без шафи», яку надрукувало видавництво «Ранок».