Фото з сайту shelart.ru
Перед тим, як перейти до розмови з нашою гостею Мариною Легенькою, директоркою департаменту правової та соціальної допомоги ГО «Ла Страда-Україна», послухаємо сюжет про те, як лучанка Олена Макарчук з дітьми стала жертвою свого чоловіка-агресора, та кілька років поспіль терпіла насильство з його сторони
Василь Шандро: Вирішувати ситуації з насильством в сім’ї в правовий спосіб складно. Які є сподівання, що вони можуть вирішитись на користь постраждалих?
Марина Легенька: Що ми вкладаємо в значення — вирішити на користь постраждалих? Чи то ми говоримо про притягнення до відповідальності кривдника, чи то — про відшкодування матеріальних і моральних збитків, завданих злочином. Те, що особа може бути притягнута до відповідальності, можливо, але дуже малі шанси того, що це буде термін ув’язнення. Це будуть або громадські роботи, або умовний термін ув’язнення.
Матеріальні збитки відшкодовуються легше. І якщо є документальні підтвердження звернень до лікаря, придбання ліків, перебування в медичних закладах, то це відшкодування встановлюється в судовому порядку просто.
Моральні збитки, завдані дитині наприклад, відшкодовуються судом рідко, оскільки потрібна спеціальна експертиза, яка б встановила шкоду, що завдана дитині злочином. І тут виникають складнощі, тому що, коли ми говоримо про серйозну моральну шкоду, як наприклад, розбещення малолітніх, то такі експертизи тривають і півроку, і 8 місяців. Звичайно, це додаткова травматизація дитини, і дуже часто та сума, що встановлюється експертами, не встановлюється судами, а якщо встановлюється, то потрібно прикласти ще зусиль для того, щоб стягнути це відшкодування з кривдника.
Тетяна Трощинська: При чому це все не має демотивувати людей, які готові говорити вголос та заявити в поліцію про насильство?
Марина Легенька: Звичайно, ні. Коли жертва робить перший крок, це вже початок вирішення проблеми. І чим більше вона буде мовчати про це, тим більше шансів, що ця проблема може засмоктати, як водяний вир.
Тетяна Трощинська: Яку соціальну допомогу може надати Ла Страда?
Марина Легенька: Все залежить від потреб. Це може бути і направлення та оплата медичних послуг, якщо такі потрібні. І розміщення жінок, які постраждали, у відповідних притулках.
Тетяна Трощинська: Такі притулки є в Україні?
Марина Легенька: Так, вони є, але їх недостатня кількість. У більшості випадків вони розміщені в обласних центрах і є недоступними для жінок, які постраждали в селах. Тому що жінка не може залишити все господарство і хату, та поїхати в обласний центр, адже після повернення вона може застати свій будинок порожнім. Також в цих притулках можуть бути розміщені жінки відповідно до місця реєстрації.
Василь Шандро: В українських сім’ях так склалось, что скривджена особа сподівається, що ситуацію можна зам’яти, вибачитись, домовитись та продовжити жити далі, бо є спільні машини, будинки, діти тощо. Чи не є перепоною ілюзія, що наступного разу насилля не повториться?
Марина Легенька: В нашому суспільстві є стереотип: б’є — значить любить. Але я кажу, що б’є — значить не любить, а вчиняє злочин. Ще впливає тяжка економічна ситуація та боязнь піти в нікуди з дітьми, бо жінка знає, що діти в будь-якому випадку її відповідальність.
Хочу зауважити, що в наш центр звертаються не тільки постраждалі, але й кривдники. Законом передбачено проходження корекційних програм для кривдників. Але, на жаль, цей закон не виконується на практиці.
Тетяна Трощинська: Чому?
Марина Легенька: Тому що ці програми потребують фінансових та людських ресурсів. Така програма передбачає, що з кривдниками працює соціальний працівник, психолог, працівник поліції з метою стимулювання вироблення в кривдника ненасильницької моделі поведінки.
Корекційна програма триває десь півроку і має проводитись за направленням дільничного інспектора.
Василь Шандро: Чи ці програми можуть мати позитивну адаптацію?
Марина Легенька: Позитивні приклади є, але їх не так багато, тому ще не всі особи, які направляються на ці корекційні програми, проходять їх до кінця. До кінця доходять лише жінки і діти. Чоловіки — дуже рідко.
Зараз йде моніторинг українського законодавства на відповідність Стамбульській конвенції, тому що на сьогоднішній день наше законодавство ставить майнові права особи вище, ніж не майнові. Це означає, що кривдника ми не можемо вилучити з сім’ї. Він має там свою частку власності, і забрати його звідти хоч на певний час немає можливості.
Тоді як, у випадку доведення українського законодавства до стандартів Стамбульської конвенції держава матиме можливість вилучати на певний термін кривдника із сім’ї, а не жертву з дітьми забирати невідомо куди.
Василь Шандро: Куди скривдженим в першу чергу потрібно звертатися? Як взнати про свої права?
Марина Легенька: Дуже часто жінки звертаються до нашого центру, не будучи готовими звертатися до поліції. І це потрібно прийняти і зрозуміти. Частіше жінка як раз потребує підтримки психолога, а вже в подальшому звернення до поліції.
Більше того, в основному жінка не ідентифікує себе, як жертва. Вона думає, що так і має бути. Особливо, це стосується сексуального насильства, коли жінка не звертає уваги на сексуальне насильство, вважаючи його шлюбним обов’язком.
На жаль, правова освіта наших громадян знаходиться на дуже низькому рівні.