Психологиня Алевтина Шевченко каже: «Коли є багато таких історій, їх розповідачі утворюють певну спільноту і перестають бути жертвами. Жертва — це завжди секрет, завжди мовчання, пригнічення почуттів. Ти жертва, коли терпиш, коли не говориш і не протестуєш».
Ірина Соломко: Як гадаєте, наскільки такий флешмоб корисний?
Алевтина Шевченко: Терапевтичний, я б сказала. Немає жодної психотехніки, психологічного методу, який би передбачав мовчання про минуле, ексцесів, які колись мали місце. Таких лікувальних методів не існує в європейській парадигмі.
Хочу сказати, що не більшість, а якраз меншість написала свої історії — це лише вершина айсбергу. Знаю багато прикладів і серед клієнтів, і серед знайомих, які казали, що хотіли написати, але не змогли.
Це принцип терапевтичної групи: один говорить, а всі переживають разом з ним.
Це принцип терапевтичної групи: один говорить, а всі переживають разом з ним
Василь Шандро: Багато хто вбачав сенс флешмобу в обвинуваченні іншої частини людства. Очевидно, говорити 100-відсотково, що всі жінки писали про те, які всі чоловіки погані, некоректно. Чи помітили ви тут цю складову?
Алевтина Шевченко: Все-таки статистично ґвалтівниками у більшості випадків є чоловіки. Факт цей заперечувати не можна, хоча серед жертв насилля також багато і чоловіків.
Можливо, попереду буде чоловічий флешмоб, який стосуватиметься не сексуального насильства, а, скажімо, побудови ієрархій, від чого вони часто страждають.
Звинувачення у цих історіях інколи присутні, в деяких випадках в них зазначали імена. Чоловіки, чиї імена було, наприклад, зазначено як частину наклепу, можуть організувати свій флешмоб. Але я прихильник того, що краще звертатися до суду у разі чого.
Василь Шандро: Зауважувалося часто, що ті, хто вчиняли чи вчиняють подібне, наврядчи прочитають ці історії.
Алевтина Шевченко: Прочитають і будуть захищатися:. Це ми і побачили: було і висміювання, і спроби скомпрометувати флешмоб.
Ірина Соломко: Якщо говорити про реакцію чоловіків — вона була негативною? Не всі визнали це як реальність. Зневажливе ставлення дуже відчувалося. Чому?
Алевтина Шевченко: Давайте не узагальнювати. Багато чоловіків підтримали цей флешмоб. Були дуже глибокі зауваження і співчуття, і здивування, і почуття провини. Різні дуже враження від флешмобу. Але й серед реакції жінок була скептичність. І вони писали, що «ой, немає чим більше привернути увагу».
Ірина Соломко: Про що свідчить негативна реакція?
Алевтина Шевченко: По-перше, захист. Захист нашої психіки, що нічого такого не відбувається, все добре, думка «мені нестерпно жити у світі, де є таке».
Василь Шандро: Були якісь історії, які вас вразили?
Алевтина Шевченко: Мене професійно вразив масштаб тих, хто відкрився. Тому що я знаю з власного досвіду: клієнти можуть ходити на прийом, платити гроші рік і два, але так і не наважитись розповісти про таке.
Мене професійно вразив масштаб тих, хто відкрився
Василь Шандро: А, може, це й жінками не вважалося за проблему в нашій системі суспільної моралі? Є якісь стереотипи, що він, до прикладу, сильніший і може завдати шкоди, що це якась абсурдна форма залицяння.
Алевтина Шевченко: Це потрібно розділяти, що часто є проблематичним у сексуальному, еротичному плані — не відділяють сексуальну гру від суспільної поведінки. Це різні речі.
Василь Шандро: Хотів би перейти до маніпуляцій. Подібні речі створюють у суспільстві загальну ситуацію, що краще не вступати у дискусію. Наскільки можна маніпулювати цим і чи бачили ви такі маніпуляції під час флешмобу?
Алевтина Шевченко: А навіщо маніпулювати? З якою, наприклад, ціллю?
Василь Шандро: До прикладу, є якась травма стосовно протилежної статі. А коли є підтримка, висловити свою агресію легше.
Алевтина Шевченко: Але ж ця агресія вже є, вона певний час нарощувалась. Якщо, приміром, дівчина розповіла про якийсь несправжній випадок, вигадала його — потрібно досліджувати природу її вчинку. Але не думаю, що це було масовим явищем.
Ірина Соломко: Дуже хочеться вірити, що 13-15-річні дівчата більш прогресивні, ніж люди, які зростали на зламі радянщини та незалежності України. Є така революція у їх свідомості?
Алевтина Шевченко: Якщо спостерігати за різницею у сприйнятті поколіннями (навіть не поколіннями, а людьми із різницею навіть 5 років) — вона шалена. Мені вже 56 років і у своєму досвіді власними очима я бачила динаміку змін. Переформатування, переформулювання історій під час флешмобу обов’язково, я думаю, допоможе дівчатам, які вже починають мислити, як жінки. Їм стане легше окреслювати межі, розуміти, як що називається: що є любов, а що — насилля. Бо, на жаль, плутають іще ці речі.
Ірина Соломко: Як часто жінки-клієнтки звертаються до вас із власними кейсами насильства?
Алевтина Шевченко: Це дуже болюча тема. Часто це якийсь забутий, витіснений досвід. Не треба бути дуже фаховим психологом, щоб розуміти, що він шкодить і робить це непередбачувано. Ми не знаємо, в якому місці нашої психіки чи організму він зашкодить. Весь час це витісняти означає пити знеболювальне, коли щось болить.
Василь Шандро: Це переноситься потім на поведінку в родині, на стосунки із сім’єю?
Алевтина Шевченко: Обов’язково.
Василь Шандро: Тобто домашнє насильство може породжуватися людьми, які колись самі були жертвами?
Ти жертва, коли терпиш, коли не говориш і не протестуєш
Алевтина Шевченко: Так, це можуть бути якісь спотворені форми поведінки. Як і де це спотворення стане видимим — і передбачити неможливо.
Василь Шандро: Чи відбувалися подібні речі в радянський період? Наскільки вони були масовим явищем? Чи про це не говорили?
Алевтина Шевченко: Була зовсім інша атмосфера. Думаю, що багато речей були не те, що узаконені, але сприймалися дуже природними.
Василь Шандро: Тобто явище існувало, але не було його пояснення?
Алевтина Шевченко: Було, звісно, таке явище.
Василь Шандро: Чи розповідають про такі випадки люди старшого віку?
Алевтина Шевченко: В мене небагато клієнтів старшого віку — в основному, це молодь. Але з власного досвіду можу сказати, що так — це все було десь витіснене. Таке явище існувало точно. Фрейд писав і про інцести, і про інше речі, які мають місце в родині. Тобто це не відкриття. Відкриття — це тільки гласність.
Василь Шандро: Чи варто говорити про ці травми публічно? Адже реакція, навіть на роботі, на таку відвертість може бути різною.
Алевтина Шевченко: Коли є багато таких історій, їх розповідачі утворюють певну спільноту і перестають бути жертвами. Жертва — це завжди секрет, завжди мовчання, пригнічення почуттів. Ти жертва, коли терпиш, коли не говориш і не протестуєш. А якщо все ж обговорюєш проблему, прикрий випадок — це вже зовсім інша роль.
Василь Шандро: Чи є сенс проговорювати це з дітьми, щоб попередити якісь ситуації?
Треба виховувати, не побоюся цього, здорового егоїста — тоді дитина не стане жертвою добровільно
Алевтина Шевченко: Діти обов’язково матимуть свої секрети, в тому числі сексуальні, еротичні. Спеціально говорити з дитиною про ґвалтівників, може, й не варто, аби не викликати в неї фобій, страхів. Потрібно просто створити умови для того, щоб вона росла відкритою, незалежною, самостійною людиною, яка ставить свої інтереси на перше місце, захищає їх. Треба виховувати, не побоюся цього, здорового егоїста — тоді дитина не стане жертвою добровільно.