www.colady.ru
Ірина Славінська: Сьогодні будемо говорити про психологічне насильство с Тетяною Татуревич — фахівчинею з питань протидії насильства центра «Ла Страда-Україна».
Лариса Денисенко: Пані Тетяно, ми всі за різними емоційними станами по-різному сприймаємо тиск на себе. Які є ознаки? Як психологічне насильство можна ідентифікувати? Може людина сама, без поради фахівця, це зробити?
Тетяна Татуревич: Особа, яка потрапила під домашнє насильство, може це ідентифікувати. Особливо психологічне насильство. Дуже довго, особливо у СРСР, домашнє насильство замовчувалось, вважалось, що насильство відбувається у «неблагонадійних» сім’ях.
У нас є гаряча лінія, до нас звертаються різні жінки: з дітьми та без, з заможними чоловіками та навпаки. Всі вони зазнають різного виду насильства: економічне, сексуальне, фізичне та психологічне. Дуже важко ідентифікувати саме психологічно насильство.
Ірина Славінська: Де межа між сваркою і психологічним насильством, без бійки.
Тетяна Татуревич: Коли трапляється психологічне насильство постійно, його легко ідентифікувати. Скажімо, не враховують думку жінки, ставляться гірше, ніж до співробітників, не питаюсь, що б вона хотіла, обмежують у просторі, не пускають на роботу, наприклад, ігнорують почуття та інтереси дітей. Все це є психологічним насильством.
Лариса Денисенко: Тобто є елементи системності.
Припустимо, чоловік каже жінці, що вона нездара, нездатна ні на що, не можеш працювати, може переключитись на дитину. І це повторюються постійно. Це психологічне насильство?
Тетяна Татуревич: Так, це воно і є. Але це може стосуватися як жінки, так й чоловіка. Є цілий ряд жінок, які постійно кажуть чоловікам, що вони нездатні, лише я заробляю. Це може з цього боку розглядати. Утиск дітей. Мовчання, занедбаність, небажання спілкуватись, — це теж прояв психологічного насильства. Дитина відчуває дискомфорт, вона не знає, як це змінити. Дитина, яка весь час проживає в такий обстановці, сприймає це за норму, й потім, у дорослому житті, веде себе так саме.
Лариса Денисенко: Акумулюючи те, що ми сказали: ігнорування, образи, психологічний тиск.
До мене зверталась клієнтка, на яку тиснув чоловік, бо вона не могла завагітніти. Чи можна це розглядати як психологічне насильство?
Тетяна Татуревич: Основне, що намагається досягти агресор, — щоб жінка почувалась зневажливо, погано. Саме тому він використовує погрози, приниження. Це все психологічне насильство.
До нас звертаються жінки, які розказують, що хоча чоловік алкоголік, не працює, але її звинувачують у проблемах. Мовляв, через тебе у нас проблеми. Таких випадків дуже багато. Всі вони латентні: жінки не звертаються по допомогу, не розуміють, що їм потрібен психолог чи юрист, не розуміють, як їм спинити цей цикл насильства.
Існує так званий цикл насильства, коли нібито агресор та жертва вступають у певні відносини, він нібито намагається покращити ситуацію, але це не вдається і все триває знову і знову. Це може тривати від кількох годин до кількох діб, навіть років. Жінка страждає, але нічого не може вдіяти, бо не вірить у те, що можна щось зробити.
Лариса Денисенко: Ми говоримо про провину, я згадала стрічку «Птахи»: там актриса питає, чому саме вона повинна йти на горище. Їй кажуть, що вона винна у всьому, вона повинна відчувати провину за все, ти можеш зробити це. А вона каже: так, я жінка, я це відчуття можу зробити абсолютно з усього. Відчувати провину з усього, що відбувається.
Ірина Славінська: Я пам’ятаю, коли починався марафон Red my lips проти гендерного насильства, часто чоловіки, навіть відомі, питали: «Чому, коли ми говоримо про насильство, ми говоримо про насильство проти жінок?».
Чи справді тема психологічного насильства в родині гендерована? Чи справді йдеться саме про жінок та стосується, зокрема, саме жінок?
Тетяна Татуревич: Я знаю дослідження щодо насильства проти жінок в Україні та за її межами. Наприклад, в США було орієнтовно від 13 до 30% жінок, які страждали від насильства, починаючи з 15 років до 30. Тобто це жінки з досвідом насильства. Не лише домашнім, а й зґвалтування та інше. Взагалі, у багатьох суспільствах жінку сприймають як більш слабку, яка не може протистояти негараздам.
Ірина Славінська: Чи маємо цифри стосовно України? Можливо, заяви в міліцію, можливо, звернення на гарячу лінію?
Лариса Денисенко: Чи аналізуються окремі цифри по психологічному насильству?
Тетяна Татуревич: У нас є статистика нашої гарячої лінії за минулий рік. До речі, нам для індивідуальних консультацій можуть дзвонити за телефонами: 0 800 500 335 або 386 (для дзвінків з мобільного)
За весь минулий рік ми отримали 9135 дзвінків, з яких 15% стосувались саме психологічного насильства. Це чисте психологічне насильство, без елементів іншого насильства. Багато жінок, які додзвонювались, мають сукупність насильства, це фізичне, психологічне, економічне, а сексуальне не завжди.
Лариса Денисенко: Багато говорять про межу: як з психологічного народжується інший вид насильства. Дехто говорить: він мене принижує, як у кожній родині, але руки не розпускає, тому я можу це терпіти. Як говорить досвід, як часто цю межу зрештою переступають?
Тетяна Татуревич: Якщо людина має досвід насильства, скоріш за все, вона бачила таке насильство у своїй родині, частіше за все, вона так само буде поводитися у своїй сім’ї. Ніхто не може гарантувати, що не буде фізичного насильства. Якщо подивитись статистику медичних установ, що надають допомогу жінкам, постраждалим від різних травм, цифри жахаючи. Навіть є випадки, коли жінки помирають від травм. Взагалі, жінки можуть і повертатись до цих чоловіків.
Пам’ятаємо про цикл насильства: у чоловіка був вибух, потім починається етап примирення, жінка йде на це, сподіваючись, що вона збереже сім’ю, але потім все повертається.
Ірина Славінська: Якщо вийти до конструктивної частини, давайте поговоримо про те, що робити у такій ситуації, куди йти, як протистояти.
Тетяна Татуревич: Треба пам’ятати, що вихід є завжди, яка б не була складна ситуація. Який би досвід не мала жінка, вона зможе знайти вихід.
Вона може звернутись до державних структур, неурядових організацій.
Лариса Денисенко: Перепрошую, але коли жінку цькують за те, що вона не може завагітніти, або що вона товста, важко уявити себе, що вона піде до громади або подавати скаргу у міліцію. Самій собі важко зізнатись. Певно, перший крок — це гаряча лінія та психолог.
Тетяна Татуревич: Якщо людина не готова йти в міліцію, якщо це тільки починається з психологічного насильства, звичайно, треба починати з психолога, дзвонити на гарячу лінію, звертатись в соціальні служби, центри дітей та молоді, там теж є безкоштовні психологи.
Але треба пам’ятати, що перш за все, ми починаємо з себе: чи ми терпимо насильство. Чи ми вважаємо, що це неприпустимо. Починаємо поважати себе, бачимо, що життя прекрасне й хочемо його змінити.
Тому що, якщо чоловік цькує, що ти не можеш народити дитину, потім буде більше. Може бути так, що він почне її бити.
Лариса Денисенко: Якщо людина піде у поліцію, як вона повинна сформулювати заяву, щоб поліція це теж нормально сприйняла. Тому що існують такі випадки, коли після фізичного насильства поліціянти кажуть, мовляв, розбирайтесь з собою, не треба нас смикати на ці розборки сімейні, якщо когось вб’ють, тоді приїдемо. Наскільки сприйнятлива позиція психологічного насильства, щоб у поліції вислухали жінку та зафіксували це?
Тетяна Татуревич: Мені сподобалось, що ви сказали, що треба, щоб жінку вислухали. Це перше, що треба зробити. Якщо це може бути не поліцейський, а сусідка, яка може допомогти порадою, це теж буде для жінки, бо вона отримує щось для себе.
Якщо говорити про поліцію, ми радимо написати заяву, перш за все, що відбувається насильство, яке саме, вказати на системність, на те, що потрібна допомога. Потім зареєструвати цю заяву і у подальшому, я вважаю, будуть позитивні кроки, бо відбувається реформування поліції.
Ця радіопрограма створена за фінансової підтримки Уряду Канади у рамках проекту «Доступна та якісна правова допомога в Україні. Погляди представлені у цій програмі є особистими думками учасників програми, і не обов’язково відповідають позиції проекту «Доступна та якісна правова допомога в Україні», Канадського бюро міжнародної освіти або Уряду Канади.