Уперше я була в Сєвєродонецьку ще у 2017 році й мої логістичні здібності тоді тільки формувались. Я чомусь купила квитки до Костянтинівки й звідти ще 3 години їхала маршруткою. Цього ж разу я вже мудріша і довірилася Укрзалізниці. Залізнична станція розташована у Лисичанську і як сказала провідниця: «Це кінцева, далі лише «ЛНР»».
Вартість проїзду – дуже різна, все залежить від стану поїзду і його маршруту. Але через Київ проходять майже всі, що досить зручно для планування. Існує навіть таке сполучення, як «Лисичанськ — Ужгород», цей потяг їде 31 годину і 41 хвилину – оце я розумію капсула часу.
Лисичанськ — частина промислової агломерації, яка формується навколо річки Сіверський Донець і з’єднується з Сєвєродонецьком і Рубіжним. Особливість цих міст в тому, що вони у 2014 році були окуповані самопроголошеною «ЛНР», а потім сюди прийшли українські військові, і зараз Україна контролює цю територію. При цьому, сюди були перенесені всі адміністративні відомства з неконтрольованого Луганська. Таким чином, Сєвєродонецьк зараз — обласний центр Луганської області, а Лисичанськ лишився в тіні свого набагато молодшого сусіда.
Лисичанськ стоїть на донецькому кряжі, який колись називався Оленячими горами. Як розповів таксист, на одному з відрогів розташований оглядовий майданчик з пам’ятником оленя, який вдивляється в «світле майбутнє», але я оленя не зустріла. Та власне й оглядовий майданчик лише в машині повз проїхала. Чесно, було холодно і якось похмуро. А ще, там якраз розтанув сніг і каша під ногами ще більше демотивувала виходити з авто.
***
«Місто цього року буде святкувати 310 років і це найстаріше місто на Донбасі», – саме так, з гордістю мені говорив таксист, щоправда, потім додав, що сьогодні місто занепадає, що роботи немає, шахти закриті, а заводи ріжуть на металолом. Я завжди намагаюсь спілкуватись з таксистами, коли відвідую міста, вони усі дуже різні, з різними поглядами на життя, але в Лисичанську вони всі були якісь однакові: похмурі, в тон міста, і наприкінці подорожі я вже втомилась чути про одне й те саме і просто їздила мовчки.
Але от де я, справді, надовго зависла і надихнулась, це в краєзнавчому музеї Лисичанська. І це, маю вам сказати, був перший музей за тривалий період часу, який я відвідала, і в якому збіглося все необхідне: цікаві експонати, натхненний екскурсовод і моє щире бажання зрозуміти, чому про це сіре, абсолютно не привітне і навіть на межі з неприємним місто, так тепло відгукуються мої знайомі, які тут бували раніше.
У музей я не планувала йти, просто ми там з Громадським радіо вели ефір. Поки мої колеги налаштовували техніку я познайомилась з музейною працівницею Оленою, яка так натхненно проводила екскурсію, що було враження, наче я провалилась в якийсь інший вимір і за вікном інша планета. Олена почала розповідь з археологічних знахідок і звернула уваги на кістяну голку, фрагмент щелепи мамонта і справжній, ідеально збережений скелет гіганта зростом 210 см. Це все знахідки місцевих археологів, які досліджували кургани навкруги. Є шахтарська експозиція, де предмети побуту і чорно-білі фотографії допомагають усвідомити весь жах умов такої роботи. Переходячи між залами я дізнавалась про всі етапи розвитку і занепаду міста. У передостанньому залі є навіть шоломи, гільзи та каримат сучасних захисників, які, як і я, були вражені гостинністю музею і доповнили історичну колекцію експонатами сьогодення. Окремий зал заставлений скульптурами радянських діячів. Музейники вирішили не ховати їх, коли почався процес декомунізації, а навпаки — створили для них такий контекст, щоб глядач сам зробив висновки про минуле країни.
Розраховуйте, що на цей музей потрібно мінімум півтори години й дуже, наголошую, дуже раджу оглядати його з екскурсоводом.
Вийшовши з музею, вирушайте в старе місто, але не розраховуйте на GoogleMaps і не дивуйтесь, що вулиця Менделєєва на онлайн мапах, фактично на табличках і досі лишається вулицею Леніна, а поруч з нею є ще й вулиця Чекістів яку перейменували 5 років тому, а вказівники не замінили досі. Рухайтесь в сторону будинку піонерів – це величезна будівля з колонами, вона потрапила під обстріл у 2014 році й була відновлена місцевими активістами вже у 2015 році, зараз в цій будівлі діє купа творчих гуртків, які є безкоштовними для місцевих малят. Праворуч від будинку піонерів є досить приємна і затишна вулиця з двоповерховою забудовою, балкончиками й височенними деревами вздовж.
Гуляючи Лисичанськом, зверніть увагу на будівлі побудовані бельгійцями. Усе почалося ще в 19 столітті, тоді бельгійські підприємці отримали дозвіл від Російської імперії інвестувати в місцеву промисловість. Так був збудований содовий завод і ще 33 будівлі соціального призначення. Там були лікарня і школа, готель і житлові будинки для робочих. Завод працював до 2009 року і після закриття його розібрали по камінчиках, майже нічого не лишилось. Будівля лікарні використовувалась до 2010 року, але зараз вона спорожніла і поступово занепадає. Тут цікаво, що лікарня — це була перша будівля на Донбасі з електричним ліфтом. В колишній казармі зараз лисичанська гімназія, вона цілісінька, а от готель — це вже скелет в стилі Модерн.
У Лисичанську є 2 готелі і я вам не пораджу там зупинятись, краще поїдьте в сусідній Сєвєродонецьк. Їхати на таксі 20 хвилин, вартість – 150 гривень.
В Сєвєродонецьку є кілька готелів і також можна винайняти квартиру у власника, але в маленьких містах я віддаю перевагу готелям де є стандарти обслуговування і хоч мінімальна надійність. Раджу готель Мир – виглядає як санаторій, а ресторан – як зла засідань радянських часів. Але все чистенько і не за всі гроші світу.
Я кожного разу спілкуючись з водіями, офіціантами й просто перехожими питала, що подивитись у Сєвєродонецьку і відповіддю мені були лише підняті вгору плечі респондентів.
Хоча насправді Сєвєродонецьк — місто унікальне. Ні, тут немає замків, палаців, монастирів та інших об’єктів, привабливих для туристів. Місто, збудоване навколо хімічного підприємства «Азот», яке вціліло, але останнім часом зупинилось і майже не працює, проте не стало менш дивовижним. Цим містом треба прогулятись, але бажано з тією людиною, яка стане провідником і допоможе полюбити його дивну похмурість. Побачити заводи, позаглядати у вікна покинутих будівель, знайти кімнату з протигазами і просто погодувати безпритульних тварин, а ще походити двориками й знайти унікальний автомобіль «Старт», пригадайте фільм Кавказька полонянка, саме той дивний папелац і є автомобілем старт який протягом 7 років випускався в Сєвєродонецьку, у нього пластиковий корпус і абсолютно футуристичний дизайн. А потім, коли це все зробите – ходіть на площу Мир і з чистим серцем і щирою посмішкою сфотографуйтесь зі знаком Я люблю Сєвєродонецьк. ОО, а під ногами у вас буде дивна штукенція з червоними літерами, то знайте, це капсула часу, яку відкриють на сторіччя міста.
У Лисичанську я так і не знайшла приємної кафешки, а от в Сєвєродонецьку їх навіть декілька: раджу ресторан «Едем» там дуже смачно, дешево і такий шалений «пшонкастайл» з отими золотими рамами і завитушками, що капець. Ще є Форест і Голден Пелес, шаленої краси там не менше, але страви дорожчі.
Може здатись, що Лисичанськ і Сєвєродонецьк це одне місто, а насправді ні, вони за відчуттями різні, за поглядами місцевих – це досить відчутно, коли катаєшся між двома містами кілька днів поспіль. Мені важко зрозуміти, яке життя в маленькому містечку, адже ніколи у мене такого досвіду не було, але приємно вражають люди, які всі свої сили вкладають в розбудову своїх рідних міст.
Я повернулась додому замислена, але задоволена. Адже познайомилась з цікавезними людьми, які дійсно люблять своє місто.