Скрін з відео на YouTube користувача Дмитра Ліфанчука
Для сьогоднішньої нашої подорожі знадобиться велосипед (він же байк, він же ровер, а на Житомирщині його називають ніжно — лісопедка). Також не будуть зайвими намет і спальник.
Велоподорож — це передусім настрій: розгортаєш мапу, визначаєш напрям і шукаєш в Гуглі, що цікавого є в обраній місцевості.
Саме так колись і був знайдений Черепашинецький кар’єр, в селі Черепашинці біля Вінниці. Його ще в інтернеті називають українською Майоркою або Балі.
Чесно скажу, берег озера не дуже нагадує океанічний, але вода там і справді абсолютно фантастичного кольору.
Їхати з Києва будемо електричкою. Зізнаюсь, що безліч веломаршрутів починаються саме з електрички. Веломандрівників не стримує навіть відсутність спеціальних велосипедних вагонів.
У залізничників до перевезення ровера є кілька вимог:
Більшість провідників уявлення не мають, що являє собою велосипедний чохол. Тому часто можна обійтися, наприклад, пакувальною плівкою. Але якщо ви плануєте користуватися
послугами громадського транспорту часто, спеціальний велокофр не завадить. Він вам знадобиться, якщо збираєтесь мандрувати потягом, електричкою, у міському транспорті і
навіть літаком. В електричці велосипед краще всього помістити в тамбур. В ідеалі — перший або останній вагон — там менший пасажиропотік. Для подорожей потягом, велосипед краще розібрати. Достатньо зняти переднє колесо і розгорнути кермо на 90 градусів. Велосипед стає пласким і легко розміщується на 3 полиці в плацкарті, або вантажному відділенні купе.
Досвідченні велосипедисти вміють розмістити до 6 велосипедів в одному плацкартному відсіку. Також додам, що велосипед дозволено перевозити в метро, трамваях, автобусах, тролейбусах та навіть на фунікулері, але вимоги все ті ж — чохол.
Отже, електричка Київ-Козятин — перший етап нашого велоквесту. Зате і перша нагорода за виконане завдання не примусить чекати: вокзал в Козятині — це щось, один з найкрасивіших на всьому пострадянському просторі. Він нагадує справжній велетенський білий пароплав, який оточують залізничні колії. Вокзал заслуговує вашої уваги, адже абсолютно правомірно визнаний унікальною пам’яткою архітектури України.
Ошатні вулиці Козятина вас точно здивують, тут багато дерев, старі будинки й затишна українсько-радянська атмосфера. Там є приємний ставок і сквер Пушкіна, а поруч кафешка де можна випити глясе, як в дитинстві, хто не знає, це кава з морозивом, збита до легкої піни (шалена смакота!).
Після того, як обійшли вокзал, купили в дорогу воду і перекус, вирушаємо. Одразу скажу, що цей маршрут розрахований на новачка і буде під силу навіть дитині. Питання лише в тому, скільки часу ви витратите на дорогу.
Отже, поїхали! Від вокзалу 15 кілометрів їдемо асфальтом. Вздовж дороги – величезні плодові дерева. Ця частина маршруту дуже комфортна, дорога рівна, порожня – одне задоволення.
Повірте, ніякий інший транспорт не передасть ці запахи, звуки, а від них – емоції, які просто занурюють в дитинство.
Далі асфальтована дорога закінчується і переходить в бездоріжжя. Сьогодні вже немає проблеми з пошуком шляху, в кожного на телефоні є GPS. Тому обираємо напрям село Черепашинці і ґрунтовкою рухаємось наступні 4 — 5 годин. Це насправді тільки звучить моторошно, коли ти крутиш педалі, в будь-який момент можеш зупинитись на відпочинок і потонути в абсолютній тиші степу. Час летить непомітно.
От знаєте, чому я вас постійно до тих прогулянок велосипедом схиляю, бо в той час, коли у тебе інколи не вистачає часу не те що повалятись з книжкою на дивані, а просто хоч на мить зупинитись, підняти голову і подумати про щось хороше, то от в цей самий момент подорожі велосипедами — це просто подарунок. Коли ти їдеш, просто крутиш. Голова така порожня і тільки відчуття, тільки емоції. І цього достатньо, щоб перезавантажитись, достатньо для оновлення всього, думок, прагнень.
Щодо походження назви села говорять, що поселення було розташоване поміж боліт-трясовин, які боронили селян від раптових нападів татар. У цих болотах колись водилось багато панцерних черепах, від чого і пішла назва села Черепашинці.
Село живе, активне, ми не побачили покинутих будинків або занедбаності. І там є цікава церков, святої Покрови.
Цей храм було збудовано ще в 1888-му році, проте регулярно справляти службу йому довелося недовго. Судячи із зовнішнього вигляду, за Радянського Союзу церкву позбавили куполів і пристосовували під склад, перекривши усю споруду руберойдом від якого і досі лишились чорні плями на стінах. За часів незалежності храм повернули громаді, нашвидкуруч пристосувавши його зовнішній вигляд до релігійної споруди, звівши незграбну дзвіницю та баню. Але мені сподобався, якийсь він дивний і милий.
Ще є будинок культури та кілька обелісків.
До кар’єру можна під’їхати з двох сторін села, а вже, там, рухаючись берегом, знайти місце саме для вас. Розкажу трохи про сам кар’єр. Колись в селі Черепашинці видобували граніт, але в 90-х роках минулого століття видобуток припинили, а величезна дірка помалу почала затоплюватись. Тут береги заввишки 7-8 метрів над рівнем води. Але є і пологі пляжі, де можуть купатись навіть діти. Оточує кар’єр сосново-дубовий ліс. Як говорять місцеві, під час розробок глибина кар’єру сягала 100 метрів.
Кожного року вода лише прибуває. Про це свідчать і дерева, які росли на березі та вже практично пішли під воду. Дуже круто, скажу я вам плавати поміж дерев, хоч трошки моторошно. Я от не люблю, коли моїх ніг у воді щось торкається, але тут вода настільки прозора, що можна розглядати всі ті зарості. А ще зручно засмагати, сидячи на стовбурі чи гілці дерева, яке виринає з-під води. Іще це місце ідеальне для фотосесій або просто релаксу.
Оскільки дорога на велосипеді забирає 4— 5 годин, раджу зупинитись на березі в наметі, розвести ввечері багаття і насолодитись зорями, які на віддалені від міста здаються просто нереально величезними.
Ще одним плюсом в ночівлі біля води буде ранкове занурення в прохолодну воду. Проте зважайте, без репелентів (спреїв від комарів) подорож буде не такою приємною, комарів там тьма-тьмуща.
Вода в кар’єрі настільки прозора, що у ясний день можна побачити предмети на глибині до 3— 4 метрів, видно навіть зграйки риб. А ще ця вода кольору або неба, або лазурі, або не знаю чого, але такий колір я бачила тільки в холоднючих річках Чорногорії. А в Черепашинецькому кар’єрі можна купатись із середини червня до вересня.
Дорога додому це процес невідворотний. Їдеш зазвичай вже з меншим запалом, але і більш розслаблено: все, відпочив, насолодився. Тепер головне встигнути на зворотну електричку.