Громадське радіо
Оксана Якубова, головна героїня фільму «Явних проявів немає», — ветеранка АТО, заступниця командира батальйону по роботі з особовим складом 54-ї окремої механізованої бригади, побувала в нашій студії.
«Коли приходиш із фронту, вдома не будеш розмовляти зі своїми близькими. Ти не хочеш, щоб вони знали, що там було. Щоб не травмувати. Коли тебе відправляють в лікарню до лікаря, в тебе асоціація, що ти хворий. Звісно, терапевт тобі не допоможе — як правило, тебе ведуть до психіатрів. А психіатр — це значить, що ти хворий психічно. Звісно, АТО-шники не йдуть до таких лікарів.
На той момент, коли знімався фільм, режисерка Аліна Горлова — це була та людина, з якою я почала говорити, бо до того не говорила. Цей фільм на той момент врятував мені життя. Я почала говорити, розповідати про те, що я була там. Зі сторонньою людиною, яка просто сиділа й слухала. Коли знімався фільм деякі думки, не дуже гарні, відходили на другий план. Про тебе знімають фільм — ти не можеш посеред фільму взяти й піти.
Коли фільм поїхав у Лейпциг, де його показували на міжнародному фестивалі документального кіно, я вдруге побачила його. Я побачила себе там і дуже розізлилася: та скільки ж можна хворіти! Я побачила, яка я була там, побачила, яка я стала зараз. Це дало поштовх: усе, досить».
Фактично цей фільм спершу врятував мені життя, а тоді дав поштовх, я зрозуміла: я вже не та, я виліковуюсь
«У чому різниця між хлопцями і дівчатами? Ставлення до дівчат на війні з самого початку було таким, що всі питали: «Чого ти туди поперлась?» В мене теж таке питання було: чого ти сюди прийшла, тобі що, не вистачає? Дійсно, дівчатам треба більше доводити, що ти щось собою являєш, виконувати обов’язки треба на такому ж рівні, як і всі інші. Але ти ж не можеш заплакати. Дівчатка всі плачуть, а ти не можеш. Хлопчики ж тримаються. І дівчинку ти там із себе показувати не можеш, бо це хлопці, що ти будеш виділятися.
Тому ти приховуєш сам факт, що ти дівчинка. А виходити на позиції дівчинці в 2014-15, коли тебе бачать сєпари… Якщо йде дівчинка — значить снайпер. У першу чергу стріляли по тобі. Треба вдягатися так, щоб ніхто не бачив, що ти дівчинка.
А тут приходиш додому — тебе не зустрічають як хлопчика на вокзалі. Ніхто з квітами бігти не буде. Ти приходиш додому. Ти щасливий. Але хлопець полежить — йому вранці дадуть сніданок. А ти повинен встати й той сніданок готувати. І в хаті тобі потрібно поприбирати. Ти повернувся».
Після звільнення з армії я на третій день пішла на роботу і мене ніхто не питав. Ті боялися мене, я їх. Отак ми сиділи
«Дівчатам повертатися набагато складніше. А ще треба знайти спільну мову зі своїм чоловіком, бо ти його бачила дуже рідко, бачила зовсім інших людей. І сприймаєш ти його зовсім по-іншому. А якщо його там не було? Все. Свідомо ти розумієш, що це не його вина, що він залишився тут, він переживав. Може, йому було ще тяжче, ніж тобі там. Але підсвідомо… так і залишилось: він тут сидів, а ти там.
Якщо ти з цим не будеш боротися, то ти повернешся туди. Але не тому, що ти такий герой і патріот. Ти більше не захочеш бути тут. Все. Тихе самогубство».
У розмові також взяла участь голова правління Психологічної кризової служби Тетяна Назаренко. Вона розповіла про необхідність запровадження в Україні багаторівневої системи підтримки ветеранів. Слухайте повну версію в доданому звуковому файлі.