Фото: Громадське радіо
— Коли ми розпочали надавати гуманітарну допомогу на сході України у 2014 році, ми побачили, що найбільші медичні потреби є ближче до лінії розмежування. В містах чи селах, які розташовані ближче до районних центрів, ситуація була кращою, а в маленьких містечках та селищах за 5 — 15 кілометрів до лінії розмежування ситуація була набагато гострішою. Ми розуміли, що єдина можливість надати допомогу великій кількості населених пунктів (в деяких з них населення може складати 50 чи 100 людей) — це мобільні бригади.
Що таке мобільні клініки «Лікарів без кордонів»? Кожна мобільна бригада складається з трьох спеціалістів — лікаря, медсестри (медсестер може бути кілька) та психолога. Кожного дня мобільна бригада сідає в машину, пакує медикаменти, які будуть роздаватися, та виїжджає в якесь селище вздовж лінії розмежування. У нас є календар на місяць, 4 бригади, які виїжджають. Разом ми покриваємо понад 20 локацій в Донецькій області.
— В селах поблизу лінії розмежування переважно залишилися ті, хто просто не може виїхати, їм немає куди їхати, це переважно люди похилого віку, правильно?
— Так. Понад 80% наших пацієнтів — це люди старші за 50 років, тому ми вирішили лікувати неінфекційні хронічні захворювання, це найгостріша проблема для цього населення. Це серцево-судинні захворювання, діабети різного типу.
Я б не казала, що люди не можуть поїхати. Коли ми приїжджаємо і спілкуємося, чуємо фрази в стилі: «Я народився тут, прожив тут все життя. Чому я маю їхати кудись і помирати там? Я хочу померти в тому місці, де я народився». Але люди дуже самотні, вони не відчувають якогось зв’язку з іншою частиною держави.
Ми в селі Водяному чули про таку ситуацію, що кладовище розташоване на непідконтрольній території. Люди кажуть, що навіть коли помруть, не зможуть бути поховані разом зі своїми родичами. Це додає ще більше негативних відчуттів.
Спочатку люди досить скептично ставилися до психологічної допомоги, але потім спрацювало сарафанне радіо, адже деякі люди сходили до спеціалістів, їм стало краще.