18 лютого передчуття найгіршого ще не було, - Владислава Осьмак

У студії – києвознавиця Владислава Осьмак. 19 лютого Андрій Куликов познайомився з Владиславою Осьмак, яка в той час перебувала на Майдані, і брав інтерв’ю для західних СМІ.

Владислава Осьмак: Мої враження і відчуття від тих днів та ночей фрагментарні. Я так розумію, що це проблема багатьох людей – вони не пам’ятають чітко, що відбувалося в дні та ночі між 18-им та 21-им лютого. Людей довозили, доносили, я випадково натрапила на медичний пункт, який розгортався під колонами Головпоштамту і запитала, чи потрібна допомога. Ми розкладали і сортували ліки, потім підходили люди, яким потрібно було промити очі  або щось перебинтувати. Переважно це були люди з пораненнями кількаденної давності, яким потрібно було освіжити перев’язки. Я пам’ятаю, що нам привели хлопця з тяжкою контузією, в нього дуже боліла голова, ми його вмовляли, щоб він посидів, почекав лікаря. А фахівець був у Михайлівському соборі. Проте він відмовлявся йти, бо боявся, що там «Беркут». Поки я бігала перевіряла, він пішов. І вже чотири роки думаю, чи з ним все гаразд.

Андрій Куликов: Яке тоді, 18 лютого, у вас було передчуття?

Владислава Осьмак: У мене не було цілісної картини. Один й з найсильніших спогадів – множинність реалій, які паралельно розгорталися на Майдані. Перебуваючи в тому місці, де ви брали в мене інтерв’ю, я уявлення не мала, що відбувається на протилежній стороні Майдану. Більше того, я бігла у  Михайлівський собор, щоб допомогти тому контуженому, повз те місце, де, можливо, вже лежали померлі та розстріляні. Але ця частина цих трьох днів пройшла абсолютно повз мене. Тому що, відколи я 18 лютого побачила, як на даху на розі Шовковичної та Інститутської стоять снайпери, і я бачила, як в мене з рушниці летить вогонь, я зрозуміла, що не можу відповісти тим самим, адже в мене немає тієї злості, щоб навіть підняти камінь та кинути в людину. Я спробувала. Я підняла половинку цеглинки – скільки може важить половинка тротуарної плитки? Але я досить пам’ятаю це відчуття – я несла щось найважче в своєму житті, більшої ваги мені ніколи не доводилося піднімати, і я пам’ятаю свою думку – в мене в руках чиясь смерть. Я поклала її та пішла геть.

Вікторія Єрмолаєва: 18-21 лютого в Україні згадують події на Майдані та загиблих у цих протистояннях. Що ви робите в ці дні?

Владислава Осьмак: В кращому разі я виходжу на Інститутську. Сама. І мовчу там. Я не беру участі в жодних колективних діях. І тільки тепер я розумію, чому. Тому що оця різниця досвідів та пережитого визначає і різницю емоційної складової в пам’яті. Я не можу, хоч би як я хотіла, відчути те, що відчувають родичі загиблих на Майдані або родичі загиблих на війні. І я не можу вдавати.

Повну версію розмови можна прослухати у доданому звуковому файлі.