80 років тому підірвали Михайлівський собор

В наші студії протоієрей Віталій Клос.

«14 серпня 1937 року о 21:00 одеська контора підривних робіт звершила те, що впродовж багатьох десятиліть намагалися зробити, адже протягом багатьох десятиліть цей собор знаходився в занедбаному стані.

Хоча там мав бути урядовий центр, адже столицю перенесли з Харкова до Києва. Тому потрібно було будувати нову соціалістичну столицю за тогочасними критеріями, знищити все старе, що не вписувалося в рамки комуністичного розумінні. У зв’язку з цим починається планове нищення пам’яток архітектури, святинь, храмів.

Занедбання Михайлівського собору почалося з 1919 року з приходом до влади більшовиків у Києві, коли почалася націоналізація. Якщо ми подивимось на фото 1930-х років, то побачимо, що собор певний час знаходився без куполів — зняли, все, що можна було зняти», — розповідає отець Віталій.

За його словами, планів на це місце зруйнованого собору було дуже багато, але їм не судилося здійснитися.

«Було дуже багато конкурсів, приїжджали архітектора із Петербургу, і з усієї радянської імперії. Але цікаво, що в кінцевому результаті ніхто з тих, хто брав участь у обговореннях, не виграв, а виграв архітектор, який взагалі не мав ніякого відношення. Він збудував той будинок, на місці якого стоїть сучасне МЗС, а на місці Михайлівського собору так нічого і не було побудовано, невідомо з яких причин. На цьому місці була пустка», — говорить Віталій Клос.

Михайлівський собор відіграв важливу роль у часи Євромайдану, коли дав прихисток студентам, яких було побито на Майдані в ніч на 1 грудня 2013 року. Туди ж в дні розстрілу Небесної сотні приносили поранених і загиблих. Отець Віталій був очевидцем тих подій у соборі.

«Тоді теж, як і 80 років тому, здавалося, що вже крах — все знищують, знищують душі людські.

Я служив вечірню 18 числа і бачив, як в собор заходили медики, це був початок того, що мало б відбуватися. Всі вже знали, бо було оголошено, всі чекали цього. І на території Михайлівського зосередилися тоді всі — і студенти, і монахи монастиря, і викладачі, тому що потрібно було робити багато організаційної роботи: допомагати, носити людей поранених і вбитих. Всі ці речі відбувалися на наших очах. Небезпека була дуже велика, але вражало, що молоді люди не боялися цього, хоча неподалік вбивають людей. Видно було, що в людей немає страху, є цінності, які неможливо знищити. І це перемогло», — поділився спогадами протоієрей Віталій Клос.

Повну версію розмови слухайте у доданому звуковому файлі.