28 вересня в Музеї театрального, музичного та кіномистецтва України відбудеться вечір присвячений творчості відомого бандуриста ХХ століття Зиновія Штокалка. Гість цього вечора — тернопільський бандурист, заслужений артист України Дмитро Губ’як.
Василь Шандро: В чому унікальність вашої бандури, чому вона експериментальна?
Дмитро Губ’як: Цей інструмент в єдиному екземплярі. Це остання робота відомого майстра бандури, професора Львівської музичної академії, на жаль, нині покійного Василя Євтуховича Герасименка, у якого я мав щастя вчитися. Це бандура харківського типу гри, і вона має механізм для зміни тональності.
Василь Шандро: В чому важливість музики Зиновія Штокалка?
Дмитро Губ’як: Мабуть, якби не його записи дум, билин, етюдів, яких він залишив близько двадцяти годин, то цієї бандури у мене в руках ми не побачили. Бандура харківського типу була забута в Україні. А коли записи Штокалка повернулись в Україну і мій професор Герасименко їх почув, він був вражений. Василь Євтухович захопився ідеєю відновлення цього стилю гри.
Завдяки механізму для зміни тональності на цій бандурі можна грати як традиційну кобзарську музику, так і класичну, на дуже високому рівні. Мелодія потребує менше спрощень, функція лівої руки значно посилена.
Бандуру, на якій я граю, удосконалювали у 1946 році в таборах для переселенців, – Юліян Китастий
Я вам зіграю композицію з репертуару Зіновія Штокалка «В’язанка українських мелодій».
Василь Шандро: Чи важливо адаптувати народні інструменти з точки зору масової культури?
Дмитро Губ’як: Для мене бандура — багатогранний інструмент. Те, що він має родину інструментів — київський, харківський, чернігівський тип, старосвітські торбан, кобзу — показує його багатство. Зараз є спроби з електробандурою, хтось грає класику, хтось джаз, хтось виступає у рок-гуртах. Я думаю, що це дуже цінно — кожна така робота важлива і для бандури, і для української культури в цілому.
Василь Шандро: Чи стала бандура брендом України? Чи можемо ми не можемо приписувати цей інструмент собі?
Дмитро Губ’як: Бандура якраз і належить до тих інструментів, які можна приписати нашому народу — на бандурі грають тільки українці. Вона, справді, може бути брендом і представляти Україну на міжнародній арені. І кожен з нас намагається щось для цього робити — виконавці виступають, грають на різних фестивалях. Але треба, щоб і держава докладала зусиль для представлення цього інструменту і себе.
Василь Шандро: Продовжуємо цей ефір музично.
Дмитро Губ’як: Я виконаю етюд відомого сучасного бандуриста зі Львова Тараса Лазуркевича.
Тетяна Трощинська: На бандурі традиційно грають чоловіки чи це стереотип? Лірниця Наталя Сербіна в нашому ефірі розповідала, що на Поліссі і на Волині були жінки-лірниці.
Дмитро Губ’як: Я навчаю дітей грати — дівчата зараз переважають в бандурному мистецтві. Вийшло так, що тільки діаспора практично тримала традицію. А в Україні традиція виконання на бандурі перейшла в руки дівчат.
Те, що українські жінки не грали на лірах — міф, — лірниця Наталя Сербіна