Чому «Громадське радіо» видало першу книжку про насилля?

Лариса Денисенко, письменниця, юристка та ведуча, розповідає про книгу «ПРОти НАСильства», видану за підтримки «Громадського радіо».

Наталя Соколенко: Про що книга?

Лариса Денисенко: Я є упорядницею та ідеологинею цієї збірки. Я придумала цей проект і зібрала колег, щоб це втілити, і, зрештою, за рік у нас вийшла книжка. Перший раз ми про неї заговорили з літературного форуму видавців у Львові. Я зібрала своїх колег адвокатів і письменників, і коли ми в кав’ярні «Копальня кави», де переважно вештаються туристи, почали говорити про тему насильства, я помітила, що кількість людей в цій залі зменшуються, тому що, погодьтесь, пити каву і слухати про насильство — невелика забава. Але деякі люди залишалися і включалися в це.  

Тоді в мене був концепт і бачення, що я хочу поєднати літературу, юридичні поради і поради психологів в одній збірці. Просто кожна людина по-різному сприймає інформацію, і нам може допомогти різне: комусь допомагає оповідання, де він або вона бачить себе, а комусь — юридичні поради, що можна зробити в наших умовах.

Вчора у нас на «Громадському радіо» з’явився матеріал з Іриною Бекешкіною, де вона представляла перше опитування стосовно прав людини. Там можна було побачити, наскільки люди загалом не довіряють суду. Медіа як майданчику, який може вирішити правозахисні питання довіряють вдвічі більше людей, ніж судовим інстанціям.

Це катастрофа і за таких умов хотілося б дати людям шляхи вибору, щоб вони розуміли, що з цією проблемою реально стикаються багато людей: кожна третя жінка і кожен 10-й чоловік.

Вчора у нас був Микола Кулеба, який теж дуже багато розповідав про насильницькі смерті дітей, за статистикою, якщо я не помиляюсь, це понад 7000 людей.  

Я просто подумала, що треба намагатися цю проблему виводити на більш широку аудиторію, щоб люди припинили боятися про це говорити.

Наталя Соколенко: А що це може дати?

Лариса Денисенко: Винесення цієї проблеми в публічну площину надає більше сміливості людям, які від цього страждають. Так вони не будуть боятися будь-яких державних органів, медіа, сусідів і, в принципі, зможуть розповісти про це, тому що і досі багато хто з людей вважає, що ця проблема стосується виключно сім’ї, що вона має бути там капсульована, бо не можна виносити сміття з хати.   

Дмитро Тузов: Дуже часто навіть представники поліції чи правоохоронних структур, на жаль, так і реагують.

Лариса Денисенко: Для національної поліції проводяться тренінги реакції на домашнє насильство, але в переважній більшості випадків, дійсно, вони розвертаються і не їдуть на виклик не через те, що вони не можуть і не мають інструментів реагувати на це, а тому що вони просто не знають, як це оформлювати, не хочуть в це втручатися і просто відсторонюються.

Якраз щоб це викорінити, і видана ця книжка. У ній 10 оповідань, які написали 10 провідних авторів і авторок України. Я нікого не змушувала це писати, я просто спитала, кому це цікаво.

Наталя Соколенко: Хто є співавторами цієї книги?

Лариса Денисенко: Тут цікаве поєднання. Якщо говорити про літераторів і літераторок, це Софія Андрухович, Юрій Андрухович, Наталка Сняданко, Галина Вдовиченко, Євгенія Кононенко, Юрій Макаров, Артем Чапай, Маріанна Кіяновська та Сергій Осока.

Також до цієї книги долучилися мої колеги-адвокати, це Галина Федькович і Христина Кіт. Власне, вони працюють юристками Фонду «Жіночої перспективи», який працює на всю Галичину і допомагає жінкам, дітям і чоловікам, що зазнали насильства в сім’ї. Так само у створенні книги брала участь психологиня Марта Чумало, вона з тієї ж організації. Допомагали нам і колеги з «Ла-Стради», це відома неурядова організація, яка займається протидією насильства.

І що цікаво, кожне оповідання письменників і письменниць коментували професійні психологині з «Ла-Стради», тобто вони зчитували це як модель реальності і аналізували вчинки та слова героїв і героїнь.

Книжка буде онлайн у вільному електронному доступі, також вона буде безкоштовно розповсюджуватися як в Центрах безоплатної правової допомоги, так і в компанії «Ла-Страда» і, власне, в нас теж.

Дмитро Тузов: Судячи з тексту у вас в книзі є і політика. Як багато її?

Лариса Денисенко: Політики у книжці дуже мало. Насправді це більше стосується вступних частин. Я дуже вдячна Катерині Левченко, очільниці «Ла-Страда Україна», бо вона там на пряму звертається до всього урядового парламенту та українського суддівського корпусу, щоб вони приділили увагу цій темі.

На жаль, народні депутати вкотре перенесли голосування по всім вагомим законам, необхідним в тому числі для ратифікації Стамбульської конвенції.

Я просто хочу наголосити на тому, що ратифікація і ухвалення законів, відповідних до Стамбульської конвенції, дозволили б розпочати процес створення притулків для жертв насильства. За це був би запроваджений кримінальний проступок, який штрафами та іншими методами віддалив би насильника від своєї жертви.

Основна проблема повторення насилля в тому, що насильника після того, як викликали поліцію, усувають на добу або на 72 години, а потім він знову повертається в ту саму родину з абсолютно неблагочинними намірами. Інколи стається так, що у жінки вже просто немає сил викликати поліцію, і вона просто йде в травмпункт, щоб лікуватися.

Дмитро Тузов: А який вихід з такої ситуації?

Лариса Денисенко: Цей вихід пропонується, власне, законопроектом, щоб на час, поки буде йти слідство або якісь інші процесуальні дії, застосувати судовий примус, який би забороняв наближатися до тих, кого скривдив порушник. Це тимчасова міра, яка насправді вирішує багато питань, тому що безпека і впевненість в собі — це дуже важливо.

Ця система діє і в Америці, і в Канаді, і у Великобританії, тобто це вже не новина.  

На мою думку, дуже важливою є робота агресора з психологом. Є люди, які за своїм характером не можуть впоратися з гнівом, і психолог буде їм допомагати, і, можливо, тоді він усвідомить, що це ненормально.

Дмитро Тузов: Наскільки відрізняються права дитини, якщо відбувається насилля над дитиною?

Лариса Денисенко: Тут є більш потужна парасолька захисту, але я все одно притримуюсь цієї думки, що треба запроваджувати систему ювенальної юстиції і тренувати наші соціальні служби. Вони і так працюють, але їм не вистачає ресурсів, комунікації з поліцією, садочками і школами, щоб це було системою і не призвело до тієї трагедії, котра відбулася в Києві. Якби весь соціум, соціальні служби, поліція і школа вчасно на це реагували б, ситуацію можна було б змінити.   

Наталя Соколенко: Як правильно називати книгу: «Про нас» чи «Проти насильства»? І чому така назва?

Лариса Денисенко: Назва це завжди складно, а особливо, коли це багатопланова збірка. Був варіант назвати її «Парасолька проти дії насильства». Оскільки це проект, підтриманий проектом «Доступна якісна правова допомога в Україні», який фінансується урядом Канади, вона потрапила на очі одному із політологів Валерію Димову, і він дуже цікаво подивився на фразу «проти насильства» і зрозумів, що якщо виділити літери «п», «р» і «нас», вийде фраза «Про нас». Тобто ця книга стосується кожного і вона спрямована проти насильства. Власне, так і склалася її подвійна назва.

До речі, однією із складових цього проекту є радіоцикл, який був запущений на «Громадському радіо» ще з минулого року.