Доведений до самогубства, а учні - репресовані: цьогоріч минає 140 років від дня народження Данила Щербаківського

140 років від дня народження Данила Щербаківського. Про доробок науковця і дослідника народної культури розповідає мистецтвознавиця

Ведучі

Василь Шандро,

Тетяна Трощинська

Доведений до самогубства, а учні - репресовані: цьогоріч минає 140 років від дня народження Данила Щербаківського
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2017/12/hr_rankova-hvylya-17-12-16_hodak.mp3
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2017/12/hr_rankova-hvylya-17-12-16_hodak.mp3
Доведений до самогубства, а учні - репресовані: цьогоріч минає 140 років від дня народження Данила Щербаківського
0:00
/
0:00

Гостя ефіру — кандидат мистецтвознавства, наукова співробітниця Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАНУ Ірина Ходак.

Ірина Ходак: Датою народження Данила Щербаківського вважають 17 грудня. Ця дата зафіксована в багатьох енциклопедіях, словниках, на його надгробку в Києво-Печерській лаврі, навіть в багатьох некрологах, написаних його родичами, хоча насправді Данило Михайлович народився 18 грудня за старим стилем чи 30 грудня за новим стилем. А плутанина пов’язана з тим, що на 17 грудня припадав день пророка Даниїла. В ті часи вітали зазвичай з днем ангела.

Він народився 1877 року в Шпичинцях. Походив зі священицької родини. Шпичинці були материнським обійстям.

Та справа, яку він робив, була сенсом його життя.

Василь Шандро: Чи можна говорити про середовище кінця XIX століття, яке вплинуло на Данила Щербаківського? Звідки взялися люди, які почали з чистого аркуша робити багато справ в Україні? Чи можна простежити певну тяглість?

Ірина Ходак: Так, треба почати з родини. Батько був свідомою українською людиною, яка дбала про збереження народних звичаїв і традицій. Він був одним з перших членів товариства «Просвіта» разом зі своїми синами. Він приятелював зі старогромадівцями. Тадей Рильський зазнайомив отця Михайла з істориком Володимиром Антоновичем.

Тетяна Трощинська: До музейного періоду Данило Щербаківський був археологом. Це був такий археолог, як ми собі уявляємо?

Ірина Ходак: Музейництво прийшло доволі рано в життя Щербаківського. Після закінчення університету його залишили для підготовки до професорського звання. Він був дуже ретельним дослідником, за два роки так і не склав магістерський іспит, бо все вишукував якісь нові джерела. Це спричинилося до того, що йому довелося відбувати військову службу. До Києва він повернувся зі статусом неблагонадійного, оскільки, перебуваючи на Кавказі, відмовився вести своїх підлеглих на утихомирення міжетнічного конфлікту.

 

 

Щодо археології, то ми можемо говорити про одні значні розкопки. Вони відбулися влітку 1904 року. Він провів їх за планом, який розробив Антонович.

Василь Шандро: Чого б не було, якби не Щербаківський?

Ірина Ходак: Насамперед не було би однієї з найрепрезентативніших колекцій українського мистецтва, яка уможливила сам предмет мистецтвознавчого дослідження. Чому історія мистецтва суттєво відставала від інших гуманітарних дисциплін на початку XX століття? Бо не було музеїв. Якби не було Щербаківського, не було б десятка розвідок про знакові явища в українському мистецтві, насамперед образотворчому, декоративному, архітектурі, бо цей дослідник формував саме поняття українського мистецтва і сам канон історії українського мистецтва.Його розвідки про народну картину «Козак Мамай», про портретне малярство, про українське золотарство, про килимарство, про іконографію та символіку сакрального мистецтва — це весь той пласт досліджень, які все ще не переходять в золотий фонд вітчизняного мистецтвознавства, а залишаються затребуваними. Якби не Щербаківський, ми б не мали українських наукових установ, насамперед у галузі мистецтвознавства та етнографії, бо він ініціював створення і секції мистецтва Українського наукового товариства, створення окремої етнографічної секції.

Якби не Щербаківський, ми б не мали і навчальних мистецтвознавчих закладів.

Ірина Ходак Фото: Громадське радіо

Інша річ, що та потужна школа мистецтвознавиць, яка була виплекана Щербаківським, не змогла реалізуватися, бо вже в 30-х роках всі ці дослідниці були звільнені з роботи, позбавлені можливості на три роки обіймати будь-які наукові посади. За три роки прийшов великий терор. Дехто був розстріляний, як одна з найвідданіших його учениць — Наталя Коцюбинська. Дехто був засланий, як Євгенія Спаська. Ті, хто уникнув заслання, так і не змогли повернутися в науку. Бібліотеки — це було краще, що залишалося для провідних науковців.

Як тільки минули часи війни, голоду, комуністи з нахилом до мистецтва, які облюбували собі певну посаду, почали вигризати музейників. Так трапилося, що наприкінці 1923 року директором Першого державного музею стає колишній чекіст, з яким були дуже непрості стосунки у Щербаківського. Був і загальномузейний контекст, адже тоді була активна дискусія про те, кому мають бути підпорядковані українські музеї. Так трапилося, що частина з них перебувала у віданні управління науки, а частина — управління політосвіти. Зрештою дійшли згоди, що це має бути управління науковими установами. Це спонукало Данила Михайловича звертатися до влади, до профспілкових організацій, щоб якось унормувати ситуацію в їхньому музеї, бо директор займався лише адмініструванням, застрашуванням працівників. Ті, хто його підтримували, почали робити дуже неетичні закиди. Людина, яка все життя присвятила цьому музею, не могла того стерпіти. Останнім поштовхом до відчайдушного кроку було те, що впродовж місяця не починалася робота комісії, яку утворила Укрнаука для обстеження музею. Поширилися чутки начебто її очолить ректор Інституту народної освіти Семен Семко, який перед тим очолював комісію профспілкової організації, яка навіть не захотіла вислухати Щербаківського. Він залишив передсмертний лист, який закінчувався словами: «Результат роботи комісії ясний: ще більше обплюють, з білого зроблять чорне, а з чесного чоловіка подлєца».

Повну версію розмови слухайте у доданому звуковому файлі.