«Менше 2 м² на особу». Як виживали українські жінки в таборах ГУЛАГу?

«Нас поселяють в обдерті, брудні бараки, в яких стіни з фанери, кожний на 200 жінок. У бараці двоповерхові нари, посередині залізна піч «груба», освітлює маленька тьмяна лампочка, вікна заґратовані. В коридорі залізний умивальник з холодною водою, яка зимою постійно замерзає, бо температура деколи падає до -50 градусів. Не раз так бувало, що на ранок просинаєшся, а хустина і волосся примерзли до фанерної стіни барака», –  так життя в ГУЛАГу описує Анастасія Закидальська, одна з сотень тисяч жінок, які за «зраду батьківщини» були відправлені  у холодний Сибір. ГУЛАГ або “Главное управление лагерей” було створено за наказом Сталіна  у 1929 році і проіснувало до 1956 року. Спочатку серед в’язнів було багато інтелігенції та репресованих партійних діячів, але з 1940-х частка політичних в’язнів стрімко зростає.

Загалом, за 1930ті –1950ті роки через систему виправно-трудових таборів пройшло близько 10 мільйонів осіб, у тому числі 3,5 мільйони за “контрреволюційні злочини”. Про те, як у радянських таборах виживали українки нам розповіла історикиня Оксана Кісь.

Оксана Кісь: Більше третини в’язнів ГУЛАГу були жінками. Зміни також проявляються у тому, що в цей же час за зраду батьківщини засуджують багато жінок з Західної України, що були причетні до націоналістичного підпілля. Це переважно молоді жінки, які народились в середині 1920-х. Деякі – це переконані націоналістки, деякі звичайні жінки та дівчата, які просто допомагали підпіллю не занурюючись в ідеологічні тонкощі.

Андрій Кобалія: Життя в ГУЛАГу – це екстремальний досвід. Як в нацистських концентраційних таборах, так і в радянських таборах люди мусили виживати. Велика кількість в’язнів гинули від хвороб, голоду та фізичного знищення. Як українські жінки виживали в ГУЛАГу?

Оксана Кісь: Табори ГУЛАГу – це були надзвичайно критичні умови життя і виживання. Приміщення, в яких опинялися в’язні, в тому числі жінки, жодним чином не нагадували звичайне житло. В них було холодно, темно, ніякої вентиляції, антисанітарія, величезне скупчення людей. Менше 2 м2 на особу, хоч за правилами ГУЛАГу і мало бути хоча б 2 метри житлової площі. Ніякої можливості подбати про гігієну, ніякого відпочинку. ГУЛАГ – це виснажлива праця, норми якої були абсолютно нереальними до виконання. Стать не грала ролі; жінкам та чоловікам призначали однакові норми виробітку. Це суворі кліматичні умови, відсутність одягу та взуття. У ГУЛАГу було жахливе харчування.

Щоб зберегти своє життя, тіло і психіку вони мали шукати спосіб. Найбільш поширеним і дієвим способом було згуртування. У таборах ГУЛАГу в’язні гуртувалися в першу чергу за національним принципом. Українці та поляки яскравий цьому приклад. Хтось дістав посилки з дому, а хтось ні, у когось була краща робота, більше доступу до ресурсів. Так в’язні допомагали один одному. В тому числі психологічно. В’язні часто опинялись в інформаційній ізоляції. На каторзі вони взагалі не могли писати листи протягом року. Далі два листи на рік. Лише два листи до родичів на рік! Звичайно, не було ніякого доступу до радіо чи газет. Тобто люди були тотально вирвані зі свого звичайного життя. Все це викликало великі психологічні проблеми. Якби не допомога подруг, для багатьох пережити це було б психологічно неможливо.

«Я писала вірші. Вірші під час обшуку наглядачі забирали, інколи віддавали в оперативний відділ, а там розбиралися — кого в карцер, кого в БУР, кому другий строк. Були такі наглядачі, що на наших очах спалювали в буржуйці знайдені при обшуках вірші, листи та ін. Ці не бажали вислужитись, не хотіли для нас нового строку», – учасниця ОУНівського підпілля Галина Шандарак була заарештована у березні 1945 року, а потім засуджена на 10 років ув’язнення і 5 років позбавлення громадянських прав. Для того, аби хоча б на хвилину абстрагуватись від жахливої реальності, жінки малювали, складали вірші та пісні, майстрували різні дрібнички з підручних матеріалів. Історикиня Оксана Кісь також розповіла про творчість жінок у ГУЛАГу. 

Оксана Кісь: Творчість в ГУЛАГу – це окремий феномен. Він практично не має стосунку до професії, талантів чи навичок. Навіть ті жінки, які ніколи не писали вірші, не малювали починали творити, бо це був засіб сублімувати власні думки та переживання, хоч трохи розрядитися. Творчість у ГУЛАГу виконувала зовсім іншу функцію, аніж в звичайному житті. Естетична складова менше важить, ніж психологічна.

Ця творчість набувала різних форм. Мене дуже вразило, скільки різних видів творчості практикувалось, вразила та напогелгливість, з якою жінки вишукували ресурси. Ніхто ж їх цим не забезпечував. Шукали якісь нитки, клаптики, олівчики та папірці; голки взагалі були заборонені, але вони якось знаходили та ховали їх, малювали листівки одна одній з нагоди дня народження чи Різдва. Вони ліпили з хліба. В’язні отримували мізерні пайки, хліб був низької якості, дуже гливкий. З нього вони ліпили собі вервечки, на які молилися. Тож оці стомлені жінки, які здавалося б мали мріяти лише про те, щоб відпочити від виснажливої праці та просто лягти спати, виділяли зі свого пайка ресурси, знаходили час, сили і творили. Хоч все це не мало великої ужиткової чи естетичної цінності. Ці речі для них були важливіші як процес, а не як результат.

Андрій Кобалія: Смерть Сталіна на початку березня 1953 року призвела до часткової лібералізації режиму утримання. Постановою ЦК КПРС від 10 липня 1954 року виправно-трудові табори були ліквідовані. Протягом 1954–1956 року розпочався перегляд справ засуджених.

Анастасію Закидальську та Галину Шандарак, чиї спогади звучали в цій програмі, звільнили у середині п’ятдесятих років; обидві вони вийшли заміж за колишніх в’язнів ГУЛАГу. Галина Шандарак працювала вчителькою, її вірші почали публікувати після проголошення незалежності, а Анастасія Закидальська оселилась у Бориславі на Львівщині. Після звільнення більшість колишніх в’язнів не змогли знайти роботи через “вовчий паспорт”, а місцева влада відмовляла  їм у праві на прописку. Жіночий досвід виживання в ГУЛАГу, як і багато іншої інформації про радянські табори, був на довгий час викреслений із публічного обговорення.