Громадське радіо
Гості студії – Володимир Завальнюк, актор, режисер, організатор та художній керівник київського театру «Перетворення» та акторка Ганна Яремчук
Василь Шандро: Літом театри зазвичай відпочивають, у вас щільний графік, сьогодні також є вистава?
Володимир Завальнюк: Так, іноді доводиться вносити корективи в плани. Нещодавно ми повернулись з приватних гастролей в Іспанії. Куди ми возили «Маленького принца»
Ганна Яремчук: На вистави приходили іспанці, українці, естонці, вірмени, білорусці. Люди були в захваті. Одна москвичка сказала: «Дякую, ви повернули мені віру в театр».
Володимир Завальнюк: До цього була поїздка в Улан-Батор в Монголію на Всесвітній фестиваль.
Василь Шандро: Якщо не помиляюсь, то ще задовго до подій театр у різні способи почав говорити про можливість сьогоднішніх подій в Україні?
Володимир Завальнюк: Ще у 2011 році, задовго до подій, ми задумали «Жанну Д’арк». Вистава абсолютно моделює ситуацію. Потім ми створили «Третю молитву», і всі хто дивиться говорять: «Абсолютно пророче». Найцікавішою є історія з «Великим Льохом». Для мене це настільки дивовижний твір Шевченка. Така складна постмодерна структура. Над «Великим льохом» ми почали працювати в 2013 р. восени. І паралельно тривали робота над виставою і Революція Гідності.
Ганна Яремчук: Паралельно відбувались ці події: втрата моєї Батьківщини – Криму і прем’єра «Великий льох». Було тоді дуже страшно і не вірилося.
Василь Шандро: Як вас сприймають на фестивалях?
Володимир Завальнюк: В Монголію на Всесвітній фестиваль ми возили моновиставу без тексту «Краще б я народилася кішкою». Це такий прощальний монолог Донбасу. Про жінку, яка втратила все, залишились лише кішки. Дуже зворушлива історія, гаряча. На сцені знаходиться лише актриса, яка постійно оживлює простір своїм диханням, другим планом, жестами і так далі. Була фантастична реакція залу і ми отримали головний приз журі.
Для мене дуже важлива тема – український театр в контексті всесвітнього театру. Коли ми в Києві грали «Гамлета» і «Короля Ліра», то приходили здебільшого критики і студенти. І хтось написав, що навіть не зрозумів, аматори були на сцені, чи професіонали. Ви не уявляєте, як це образливо чути, коли у тебе маса статуеток і нагород, а вистави грали у 20 країнах. Я не розумію, чому в Києві не визнають, те, що високо осінюється в світі.
Повну версію розмови можна почути у доданому звуковому файлі