«Громадське радіо»
Ірина Сампан: Розкажіть декілька слів про сам конкурс і цих 13 людей, які на нього подалися?
Тетяна Козаченко: Минулого разу теж подавалося 13 людей. Я повністю дивилася відео конкурсу і дуже рада, що Міністерство юстиції забезпечило онлайн-трансляцію. Всі могли впевнитися, як люди ведуть себе на співбесіді, як відповідають.
Дуже сумно, бо рівень підготовки фахівців, яких можна залучити до конкурсу, дуже низький. На всю країну подається 13 людей, з них ми не знайшли 5 поданих електронних декларацій. І в минулому, і в цьому конкурсі лякає те, що є дуже багато безробітних, які подаються на всі конкурси.
Андрій Куликов: Вони хоч якось підходять під кваліфікацію?
Тетяна Козаченко: Конкурси будуються так, що на етапі відбору дуже тяжко знайти кваліфікацію. Біографії, які друкуються, є дуже формальними. Називається тільки одна з останніх посад, тільки завдяки Інтернету можна будь-що взяти, але це дуже поверхневі відомості, які не дають інформацію про кваліфікацію.
Коли я була на посаді, я знаю, чого саме я там була. І в мене завжди будуть ті ж самі питання: якщо зарплата керівника департаменту 8000 гривень, яка мотивація йти на цю посаду?
Насправді, люстрація в країні не відбулася. Не можна плутати закон «про очищення влади» з люстрацією
Коли людину називають «головний люстратор країни», це не відповідає дійсності. Насправді, це керівник департаменту, нема жодних повноважень, у тому числі, щодо підпису документів. Міністерство юстиції не є органом люстрації і не може нікого люструвати, органами люстрації є ті, які призначають або звільняють відповідну особу.
Насправді, люстрація в країні не відбулася. Не можна плутати закон «про очищення влади» з люстрацією — це його маленька, хоч і важлива частина. Але, на жаль, в країні не існує політичної волі на очищення. Все, що є, відбувається завдяки громадським ініціативам, потребі суспільства, тиску міжнародної спільноти.
Насправді, я втратила віру в конкурси. Вони проводяться тими самими комісіями, які не оновилися, хто туди входить — незрозуміло, як обиралася НАЗК — є питання, як обирається ДБР — є величезні питання. Люди, які туди входять, самі не можуть пояснити свої статки, бо вони їх не заробили, вони не є декларованими. Це весь час повторюється.
У нас дуже низька підготовка кадрів, люди не подаються, бо не вірять в конкурси. База, до якої вони приходять, дуже тяжка. Наприклад, мій кабінет нагадував карцер. Мені все рівно, бо я знаю, чому саме я пішла і що можу зробити.
Ірина Сампан: Розкажіть про етапи конкурсу.
Тетяна Козаченко: Буде тестування в сфері права. Це стосується і загальних питань, питань законодавства, Конституції, повноважень Міністерства юстиції, закону «про очищення влади». Це письмові тести. Я тільки вчора отримала лист від Міністерства юстиції, ще не мала можливості ознайомитися з документацією щодо допуску.
Але відповідно до закону «про державну службу» всього може бути два бали: нічого не здав, здав і здав добре — 0,1 і 2 (0 — не пройшов, 1 і 2 — проходить).
Але для мене закон «про очищення влади» вже відпрацював. Його основна мета — 10 днів з моменту, коли він був прийнятий. Він повинен був просто відсторонити від державних посад високопосадовців, які більше року були за часів Януковича, бо саме керівництво того державного управління привело до величезної кризи та трагічних подій.
Андрій Куликов: Ви говорите, що втратили віру в конкурси. А який тоді інший механізм?
Тетяна Козаченко: У більшості країн, де відбувалися зміни, була політична воля і в принципі не було конкурсів. Дуже тяжко забезпечити конкурси в країні, яка не оновилася, бо конкурсна комісія — перша ланка, яка має бути прозорою та оновитися.
А хто обирав тих людей в конкурсній комісії? Коли людина користується авторитетом, є політична воля, вона здатна приймати рішення і несе відповідальність за кадрові призначення.
Я за конкурси. Але за умов, що вони проводяться прозоро і залучаються міжнародні експерти, бо тоді є хоч якась надія.
Ірина Сампан: Але ви погодилися бути у складі комісії, хоч і з дорадчим голосом.
Тетяна Козаченко: Я не просто погодилася, а висловила ініціативу. Я не хочу залишатися поза процедурами. Кожна краплинка прозорості вимагає від державних органів бути більш відповідальними. Коли є громадськість, зростає можливість, що це буде на більш високому рівні і працюватиме.
Я бачу, що система не ламається. Але нічого не буває вічно. І будь-яку систему можна розхитати, але для цього потрібні сили. Шкода тільки, що люди стомлюються і менше готові приділяти цьому увагу.