Роман Бочкала
Гостя ефіру – кандидатка соціологічних наук, викладачка КНУ імені Тараса Шевченка Алла Петренко-Лисак.
Анастасія Багаліка: Як на громадські простори реагують люди? Чому реакція не завжди буває такою, як хотілося б ідеологам, засновникам громадських просторів? Чому громадські простори як ідея не зовсім прижилися в нашому суспільстві? У вас є якась одна основна причина?
Алла Петренко-Лисак: Громадські, публічні, відкриті простори були завжди. Людина так чи інакше їх опановувала, розбудовувала під себе, звикала до них. Місто не впало, туди прийшли люди і заселили його. Вони розбудували той простір, ті умови, в яких вони вважали за належне перебувати. З часом суспільство розвивалося, виникали ті чи інші ідеології, погляди, системи розуміння світобудови і так далі, люди перекарбовували, дещо змінювали той простір, у якому вони перебували. Інша справа, що з часом війни, конфлікти, будь-які суперечки призвели до того, що люди десь з обережністю почали ставитися до відкритості, до публічності, почала приховуватися мораль, яка була заборонена тими чи іншими інститутами. Простори були завжди, але в якийсь момент вони переходили в руки відповідних соціальних архітекторів, тобто тих людей, які визначали, якими вони будуть.
Якщо говорити про публічні простори, то для мене це простори для громад або для публіки (для соціолога це така агрегатна форма, яка не має чіткої структури, але вона завжди звернена певною увагою). Якщо розбудовується публічний простір, то це має бути якась видовищність, це не може бути просто велика площа, куди людина прийшла і озирається.
Якщо говорити про спільні простори, то там перебувають спільноти. Людина розуміє, чому вона увійшла в певне товариство чи співдружність. Вони об’єднуються.
Є третій вид – відкриті простори. Там існують не спільноти, а спільності. Люди можуть прийти разом, але вони не є громадою, товариством. Ніхто не відчуває перепон туди потрапити.
Коли людина розуміє свій інтерес, вона починає набагато позитивніше і активніше ставитися до загального контролю
Громадський простір – дещо інший простір. Суспільства східноєвропейського табору пройшли певний період особливих практик гуртувань, оцих товариств, іноді навіть надто примусових. Розкулачування і подібне.
Коли я міркувала, чому у нас так важко іде розбудова, я дійшла до думки про те, що ми так швидко почали переймати західний досвід, але забули, що це не сталося несподівано і через чиюсь жорстку волю, це була еволюційна історія.
Анастасія Багаліка: Я так розумію, що основна причина в тому, що люди не відчувають це своїм, тому вони не готові це захищати, берегти і ставитися з повагою. Мабуть, це стосується не тільки парків, ігрових майданчиків, а й кабін ліфтів.
Алла Петренко-Лисак: Люди повинні навчитися бути власниками житла, простору, свого життя. Патерналізм має бути знятий хіба до рівня міжособистісних очікувань. В тій системі, яку ми розбудовуємо, я бачу необхідність в його зниженні.
Якщо одразу просто заборонити, то почнеться «чому мене змушують». Я на собі це відчула, коли була причетна до розбудови міського парку. Люди передусім спочатку сприйняли це достатньо пасивно. Коли ми почали щось робити, вони замислилися: якщо мене спитали, то, можливо, моя думка важлива. Вони почали звертати увагу і реагувати активніше на те, що відбувається. Вони зрозуміли свою причетність. Коли людина розуміє свій інтерес, вона починає набагато позитивніше і активніше ставитися до загального контролю. Сьогодні цікаво, як люди у цьому парку контролюють поведінку не тільки самих себе, а й один одного.
У пострадянський період у людей забрали власність, потім дещо її запропонували. Вони так і не зрозуміли, що таке власність і взаємовідповідальність перед власністю інших. Городянин, який платить податки, розуміє, що його квартира не закінчується його стіною. Відсутність ось цієї просвіти творить цей бардак.
Повну версію розмови слухайте у доданому звуковому файлі.